Антонія ЦВІТ
(Антоніна Цвид)

***

Лечу тротуаром,
невикохана тобою і
щаслива...
Чую,
як заціловують одна одну
мої збуджені ноги
і скресає лоно
пам'яттю твоїх губ...
О, не доведи Господи
тепер
зустрітися тобі
на моєму шляху!

Листопад, 1990

Палає вогник у моїй лампадці -
Розсуваю стегна,
Щоб не розплавились...

***

Не журись, що я від тебе
за сімома замками.
Коли зануришся в ванну,
аби зігріти свою схололу кров,
я стану губами теплої води
і обережно ніжитиму тебе,
поки ти не впадеш
у летаргійний сон...

Коли впадеш у летаргійний сон,
явлюсь тобі німфою,
повною жаги до тебе,
і так віддаватимуся тобі,
що ти прокинешся...
Коли опинишся в дійсності,
я дозволю тобі наблизитися
до ложа іншої,
затуливши очі долонями..

...Я ж воскресила тебе із чар,
то хіба моя вина, що в її руках
опинився труп?!

Грудень. 1990

Пригаси мене губами -
як свічу -
розлітаюсь врізнобіч -
врізнобіч лечу.
І свічу врізнобіч.
І зі світом своїм бавлюсь.
Пригаси мене губами - губ-
а! - ми.
На стику губів -
без останку -
продовж мене до світанку..

***

Коли ми сідаємо очі в очі,
поперед себе простягнувши ноги,-
утворюється човен:
твої ноги - весла,
мої - хвилі...
Кинь веслувати,
хай човник вільно гуляє поміж хвиль, -
куди квапитися, коли вже кинуто на дно
якір?!

Чекання
Диптих

1
Чекання
наступає на мене
квадратурою стін -
до глухо-
ти!
Ліфт
свердлить душу, як дрель.
Ляскіт
парадних дверей -
то ляпас на відліг.
Але
По-во-рот
ключа в дверях і -
розлітаються врізнобіч стіни,
мов крила
многокрилої птахи.
І ти
попадаєш у мене,
як нитка в вушко -
зашиваємо отвір розлуки...

2
На шляху до мене
ти пройдеш ниточкою,
мій коханий,
крізь намистини міні-спідниць,
спокусливих декольте,
підкреслених талій,
обіцяючих поглядів,
а зупинишся там,
де я зав'яжу вузлика
зі своїх рук...
Його зав'яжу тільки я,
бо ти скажеш:
"Віддайся мені як Природі..."
І я упокорюсь
твоїй стихії,
як піщина упокориться
морській хвилі.
Змий мене з берега -
я народжена,
щоб залягти на твоє дно!
Навіки і прісно.

***

На гойдалці -
з-під тебе і під тебе -
вмирала й воскресала до зорі.
З ріки кохання витягав
свій невід,
немов з лиману
відсвіт - ліхтарі.
Спливали перса
золотим нектаром,
як дві свічі. Трикутник
розгортавсь,
і так глибинно-темний
нурт гойдавсь,
що десь вікно дзвеніло,
як литавра...
А на галяві, всім
очам одкритій,
розповивав ти моє
тіло знов,
й знов поглинали
усесвітні ритми
на комашинім храмі -
плоть і кров.
І вже не сила...
прориваю світ
я криком Дугласа -
хай чують всі!

*****
З якогось вікна на голови ринула музика,
і ми вальсували в снігах
варшави під дощем.
Я була твоїм експонатом
для очей, що втікали
під парасольки...
Та наша залізна вічність
обвалилася, не годна встояти
на ніжках
кришталевих келишків.