Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки |
Любовно-eротична лірика
|
Тарас Федюк*** Кохана, люба, спи, О Господи – віки Торкнуся вуст твоїх, грудей твоїх і лона, Прощатись не пора. Іще патрульні коні Усе моє життя – єдина ніч для тебе. ЗРАДА І поцілунків дуже тихий клекіт. Сухі вуста. Гарячі і сухі. У сітях ясенів — усі птахи, Крім кажанів, хрущів і хмар далеких. Як я люблю! Кімната невеличка. Над ліжком — люстра круглого печать. Освітлює мала несміла свічка Лиш те, про що дозволено писать. Засни, кохана, завтра день важкий: На люди йти. Казати їм неправду. Темно-зелений вітер, наче Вій, У скло прозоре дивиться із саду. Ми викрали свою терпку любов У наших. Загалом, людей хороших. Почнеться ранок. Буде важко, бо Ми вдвох удвох залишитись не зможем. Не плач. Гірку сльозу назад верни. Ти не коханка. Ти моя кохана. …А в тому, що ось-ось почнеться ранок, Нема ні крихти нашої вини. * * * Увійдеш в білу воду що місяць гойднув і над берегом вистелив, Скрикне риба і в лісі любов'ю поранений звір. І в розіпнутім серці моєму кохання воскресло воістину, Але ти ні словам, ні рядкам, ані навіть мовчанню моєму не вір. Бо душа відходила своє, відпросила, відмала й відплакала, І тепер вона вся, як вода поміж пальці, а, може, пісок, або ні. Вдалині у зруйнованій церкві п'янички склянками калатають По душі моїй, мабуть, та й, зрештою, впевнений, і по мені. Відпливи на той берег шепнувши у хвилю терпке й нерозтрачене, До побачення, мила, прощай, нам не варто лишатися вдвох. Я себе у твоєму обличчі, як в люстрі, ніколи не зможу побачити, А тобі у моєму обличчі, як в люстрі, побачить себе не дай Бог. * * * Розкрию долоні — лети! У небі німому Вустами і крильми цвісти Тобі, як нікому. Ні суму, ні зла, ні тепла, Ні вперше, ні всоте. Якщо ти колись і була – Скажи мені хто ти? Лети собі в сині гаї, Або випадкові… У нас з небесами свої Вечірні розмови. Не варті уваг й висоти Легких і крилатих… Скажи мені хто ти й лети. І можеш літати. * * * Так легко на душі. Прощай, моя сеньйоро. Текла відтекла і плечі відпливли. І стукіт кастаньєт в коротких коридорах, І кава на стільці, і сукня на столі – Це все з чужих пієс забутих неодмінно. Так легко на душі. і осінь золота Мені свої шляхи морочить павутинням І вільні наче птах обійми і вуста. А ти плетеш танок для когось чи нікого. Я і не знаю де та і не хочу де. І тільки часом — плащ і тільки часом — ноги, І часом Командор убити підійде. Так легко. Відліта душа, немов пилина З твоїх бібліотек, з моїх тоненьких книг… І тільки на вустах – цигарочка камінна, І жовтий листопад між пальців кам'яних. * * * Із промерзлих дерев не злетить ніхто Крім гіркої кори, а кора не літає. Величезних сніжинок панічне лото Хтось невидимий обертає. Нам не виграть не нами затіяну гру, Коли навіть зігріємо в синіх долонях Величезні сніжинки і мерзлу кору, І сторожу на конях. Коли навіть отверзуть вуста письмена Ті, які ще ніхто і назвати не сміє… Коли навіть назвемо свої імена Неподільні приблизно як Райнер Марія * * * …твій вигин плеча брови бедра волосся трепет забутий светрик et cetera молдавський шепіт я'к ти виливала на килим коньяк! і я'к перстені за коньяком вислизали і я'к очі — зелені в дверях розхитаних — теплий ключ чужинство хати і капав білий як смерть сургуч хотів літати і хто б сказав що візьму й віддам в якомусь літі… …зелена вулиця стіни там якісь графіті… * * * Так падає крапля з віт… Так падає слово «привіт», коли телефон мовчить. Балкончик без каріатид. Немов перевернутий світ – повернута вітром віть. Укотре слова не змогли. І простір кошлатої мли руйнує, кружляючи, міль. У нас не було хвилин. Дві чарки. Сюжет один. І свічка, поставлена в сіль. А біль поведе плечем, а світ поведе дощем, а потім мене поведе… Не знаю — чия вина, не знаю — кому з вікна дивитись хто з нас не йде. Усе мало буть не так. Нам був ледь помітний знак: падіння тонких одеж в хрущовці часів Корбюзьє… А ми втрачали, що є – життя нас в кінці уб'є, якщо не за це, то все ж… * * * тільки й того що губами торкнувся щоки тільки й того що тінейджери бавляться пивом біля під'їзду і в чорному небі зірки – все ж малувато щоб довго лишатись щасливим транспорт громадський нікого уже не везе холод собачий вилизує лапами душу якось не вийшло сказати: спасибі за все… та попри це — жити варто хоча і не мушу варто ловить як морожену рибку таксі варто відчути вікно твоє раптом щокою …вольному — воля спасенному — майже усі дні що лишилось прожити на світі з тобою навіть якщо все не буде як є і могло навіть якщо все було як скидається — грою… …їде таксі і йому налипає на скло київ і сніг — ці два міста холодні обоє * * * за гріхи мої тя'жкі за це і це і оце Бог мені дав тебе і потирає руки твій телефон далекий і мій у ньому фальцет чомусь всі з прилук що це за місто таке — прилуки мав собі задум мабуть маю підозру — тонкий руки твої і риси — також тонкі доволі голос… завжди на голос я лювлюся – такий немов малюнок по дереву — скажемо по тополі і що з цим всім щастям робити що жити навряд чи дасть що впало як зірка вертепна загублена колядниками лягає дорога дальня я вже не кажу — не в масть а просто така дорога — як розвести руками іронія не порятує досвід і тощо — теж вкупі з молитвою в церкві київського патріархату і ти — причинна як мінімум — в білому увійдеш і щоб це зробити кроків треба не так багато треба забути — знаю – треба й не знати було а якби й знати — тільки як невідому актрису… задум тонкий холодний наче мороз на скло на що було зі мною – руки твої і риси… * * * вийде вночі на кухню тихо доп'є вино одяг свій позбирає по двокімнатній квартирі світло ввімкне і світло — як золоте руно очі — якщо згадаю — хай тоді будуть сірі сумочку — якщо ма'ла сумочку — на плече плащ потече від шиї на молоді коліна я ніби буду спати щоб не казати: «ще трохи побудь зі мною» і за якусь хвилину двері собі здригнуться ліфт захрипить в стіні треба було б доспати але незручно якось все-таки йде наза'вжди все-таки глупа ніч все-таки глупа мудрість все-таки зодіаки трохи перечекаю щоб не вернулась ще чай на плиту поставлю — пара полізе вгору вслухаюсь щоб почути в грудях пекельний щем і не почую щему – щем закінчився вчора легше стає відпускати все що я мав — не моє: світ час і простір включно з чашкою серед столу і затихання кроків що завмиранням стає і карамелька трамваю що за щокою Подолу * * * востаннє твій хворий на голову голос почути камінь з душі впаде — нема на чому триматись жаль що в твоїй камасутрі відсутня поза спокути тож — як писав чичибабін — їжте без мене томати мені хай лишається воля її золоті абсолюти її криваві тачанки копита і чортополохи її важкі алкоголі її депресії люті її жінки випадкові над урвищем в житі трохи я знаю які одежі вдягають у ці дороги які записки мотають які на світі міста є востаннє твій хворий голос, як хвіст ластів'їний — ноги у чорних потертих джинсах які уже не пам'ятають |
||
* |