Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Олексій ГАНЗЕНКО

Олексій ГАНЗЕНКО

МУЗИКА

Коли музика будить в тобі
Ненароком загублений спогад,
Ти ховаєш стривожений погляд
У байдужій строкатій юрбі.

І тамуєш поквапну ходу,
І гадаєш: чим серце зігріте,
Може залишок давнього літа
Я у ньому сьогодні знайду?

І пригадуєш, скільки годин,
Скільки днів затамованим чаром
Та мелодія в серці звучала,
Але ти ж був тоді не один.

Бо ще осінь не стала в журбі,
Опустивши долоні в листопад,
Бо не став іще спогадом спогад,
Той, що музика будить в тобі.

1980 р.

СНІГ

Ти ще продовжуєш з’являтися мені
Бува в передсвітанковому сні,
Але від цього сон вже не тіка,
Хоч ти така ж самісінька, така,
Яка була минулої весни,
Як ще тоді приходила у сни.
Здається, час твою красу лиш множить,
Але тепер мене це не тривожить,
Як не тривожить вранці навесні
Лапатий білий березневий сніг…

1980 р.

***

Ти схожа на серпневу ніч.
Така ж неквапна і спокійна,
Така ж холодна й непокірна,
Так само повна протиріч.

Серпнева ніч: прозорість неба,
Падіння яблук, лиск очей,
Падіння одягу з плечей,
Падіння в ніч, падіння в тебе.

Ти схожа на серпневу ніч.
Така ж терпка й холоднороса,
Глибокоока й чорнокоса,
І в глибині — горіння свіч!

Казкова жінко, в тому й річ,
Що не дожить мені до ранку —
Ти поглинаєш без останку!
І я біжу тобі навстріч…
Ти схожа на серпневу ніч.

1993 р.

* * *

Чотири кроки я ступив
У темінь снів,
Чужих, брунатних, хижих...
Там лисий лис
Голодним псам псалми співав,
Та я не чув, я шепотів: „боюсь...”
У їх химерній хижі...
І був між тими синій пес,
Він біг за мною,
Мов огидний спогад
(Так, наче вкрав у когось портмоне)
Та все кусав мене...
Фригідних фраз негідний сенс
Мені доводив синій пес,
На схилі снів,
На сконі слів,
У розпалі похмурих понеділків;
Бо від вівторків до неділь
Я вже не спав: ходив,
Благав, гатив
У сиві шиби пізніх породіль,
Розпачливо питав, чи не від мене...
Вагітні юнки реготали всмак,
Недопалки гасили в „пепсі-колі”,
І смачно цвіркали крізь зуби,
(Чи крізь долі).
І все було не там,
І те було не з тим,
Не так...
Бо я нікого не любив.
Лежав і м’яв пирій
І ранив пальці,
І кляв себе: бодай ти здох!..

А ще були зухвальці,
Які казали, що людина — Бог!

2005 р.

* * *

Листопадило, ниділо, нудило
Десь у грудях, і м’яло й мело;
Навкружиння гуділо і гудило.
Навіть гидило, навіть кляло.

І було так незаймано порожньо,
Як на стелі, в пустелі, (в раю?)
Раптом рипнули-скрикнули поручні,
Далі брама в оселю мою.

І легеньким повіяло протягом,
Майже духом, ба навіть теплом,
Як ото затеплиться за потягом,
Чи як бабка заб’ється за склом.

Ти прийшла (чи зійшла, чи навіялась)
Безтілесна, небесна, ясна.
Ти мінилась, манилась, промінилась...
Горевтішна, розкішна, рясна.

І за віщо мені ці проталини
У безмежжі замерзлих безлюдь?
Я питущий, пропащий, пропалений.
Мене гудять, женуть і клянуть.

Та пусте, вже пропечені іскрою,
Вже проіскрені скрізь ми з тобов!
Хай же цілому світові кісткою
Стане наша безпечна любов!

Ли-стопадиш, -стоплачеш, -стопадаєш
В небопрірву — верши і гріши!
Поринаєш, злітаєш, відгадуєш –
Ще тривай, ще тримай, не спіши...

2004 р.

* * *

Прощавай, моя горда, єдина.
Вже сьогодні останнє число.
Адже краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

Я тебе не навмисно зрадив.
Я тебе на руках носив.
Розумію — немає ради.
Співчуваю — немає сил.

Я розтану, пощезну, зникну,
Ти за мене душі не край.
І любов мою всепроникну
Не полишу — візьму за край.

Ти ще будеш, либонь, щаслива,
Ще для тебе цвістиме цвіт.
А мене ця холодна злива
Мов собаку жене у світ.

Залишаю в лиху годину.
Відпливаю — подай весло.
Певно, краще забути людину,
Ніж тримати на неї зло.

1998 р.

* * *

Чекай мене дівчино, стежко нова,
Від ранку до смерку, від ночі до рання.
Не вір у холодні порожні слова,
Що нібито я не бажаю кохання.

Вони, ті слова, з самоти чи від болю,
Як десь ото квилить вечірня сова.
Вони, ті слова, від журби за тобою.
Не вір у холодні порожні слова.

Тобою журюся, тобою радію,
Тобою тамую бездонність кохання.
Якби лише стало на тебе надії,
Якби лише стало на тебе чекання.

Чекай мене дівчино в сутінях травня,
Коли в нездоланному серцем полоні
Пригорнуть тебе у горні різнотрав’я
Мені невідомі жагучі долоні.

Ти юності гук не втамовуй, не треба.
Та тільки як північ на ранок поверне,
Як будеш стояти із ним просто неба,
Ти думай про мене, ти думай про мене.

Чекай, я вже ноги збиваю до крові.
Чекай, я вже бачу тебе на світанні.
Я бранець надії — ти брама любові...
Якби лише стало на тебе чекання!

1980 р.

МАСКА

Не дивіться на мене з любов’ю.
Не дивіться на мене з журбою.
Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.
Це ж не я — це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.
Може в мене невиспані очі,
Може в мене жорстока поразка –
Це не я регочуся, а маска.

Я рятуюсь у ній від любові,
Що народжує муки і болі.
Як солдата врятовує каска,
Так мене — заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:
Чи то маска в’їдається в тіло,
Чи то зло, чи непізнана ласка,
Чи я сам продираюсь крізь маску.

1980 р

ТАМ, ДЕ ТОПОЛІ

Гадав я: забуто-прожито,
Занесено десь по воді,
Та в полі, де скошене жито,
Тополі стоять, як тоді.

Гадав я, що біла лілея
Полишила серце моє,
Але тополина алея
Спокою мені не дає.

Вона мені знов усміхалась,
У тінь свою вабила знов,
Неначе нічого не сталось
І ще не зів’яла любов.

Неначе наблизиться вечір,
Ти вийдеш, тамуючи дух.
Тополі нам тихо на плечі
Опустять свій лагідний пух.

Неначе загоїлась ранка
І ще не зів’яла любов.
Я бачу їх завжди щоранку,
А потім щовечора знов.

1980 р

* * *

Красуне юна, зваж на часу плинність –
Прощаючись із пір’ячком курчати,
Скоріш навчись, втрачаючи невинність,
Із нею разом гідність не втрачати!

1993 р

* * *

Чи продовжиться літо, чи врешті
Відцвітуть, наче мрії мої,
І червоні червневі черешні,
І липневі липові гаї?

Ніч в’язка, мов пахуча олія,
Затікає в шпарини й кутки…
Пух тополі мощу в узголів’я,
Листопадовий лист під боки.

Та мені не заснути до ранку,
Бо куди не тікай, всеодно —
Осінь, наче зрадлива коханка,
Зашурхоче дощем у вікно.

Відчиню і промовлю: Нарешті!
А подумаю : Мрії мої!
Де ви червня червоні черешні!?
Де ви липня липові гаї!?

1993 р.

* * *

Дві жінки — жінка дня і жінка ночі
У мріях нам являються щодня.
Одна поваги й відданості хоче,
Розумна і проста. Це жінка дня.
А друга — то падіння в глибину,
Палкої плоті жадібне жадання.
Як ці дві жінки зіллються в одну,
Ото і називається: кохання.

1993 р.

* * *

Дозволь, я поведу тебе під руку
У біле поле, в тихий снігопад;
Дозволь, я прожену від тебе муку,
І хай не повертається назад.

Пухка зима повільно й урочисто
Сховає слід, неначе жар зола,
І біла ковдра, неймовірно чиста,
Укриє наші змучені тіла.

Ми довго йшли холодною сльотою,
Нога в пітьмі ламала перший лід.
Ти грішною була й була святою,
Вела вперед і пленталась услід.

Минали дні, гарячі і холодні,
Лили дощі осінньої пори;
Щодень углиб росла життя безодня,
Щодень зростала пам’ять догори.

Навіщо світ такий прямолінійний? —
Зворотний шлях не діждеться мене.
Щоразу рай — далекий і біблійний,
Щоразу пекло — поруч і земне!

Хоча вини моєї в тім немає,
А може й є. Залишимо сльоту!
Ні, я не пропоную тобі раю.
Я тільки пропоную чистоту!

Вже он і час, втомившись ідучи, став.
Чи циферблат негода замела.
Пухка зима повільно й урочисто
Змете наш слід, і сніг немов зола…

1994 р.

ПРОЩАЛЬНИЙ ЗАПИС У АЛЬБОМІ

Забудь і коней вороття
Не бий у боки стременами,
Бо не зупиниться життя
З тим, що минулося між нами.
Пожовкле листя відлетить.
Натомість виросте зелене…
Не засмути щасливу мить
Зів’ялим спогадом про мене.

1994 р.

ЗИМОВИЙ ПЛЯЖ

О, цей засніжений пляж!
Вибілений і безгрішний.
Я його пам’ятаю іншим,
Але може то був міраж.

Капало сонце в пісок,
Десь верещали діти
І виходили афродіти,
Ніжку ставлячи на носок.

Нині тут сніг і сум,
На морозі палають вуха.
Звівши комір, крізь завірюху,
Спогад теплий несу…

1998 р.

* * *

Пробач мене за мимовільну зраду,
Для зради я і привід не давав,
Як не давав собі хмільному раду,
Коли нагнувся і поцілував
Її коліна…
Ночі і світанки
Влили до вуст рожевої роси!
І ти мене забути не проси —
Я не лякливий слинявий коханець.
Скоріше я невиліковний бранець,
Довічний раб одвічної краси!
Я раб краси.
Я з того покоління,
Яке розбило бюсти на каміння
Брехливих ідолів. Розгублене єство…
Та є краса — єдине божество
Достойне ще колінопреклоніння!
Ти бачила, як ластівка грайлива
П’є воду, розігнавшись на льоту?
Не буде річки — навіть у сльоту
Вона від спраги змучена загине.
Хай хоч маленьким тихим озерцем
Живе краса!
І, щоб не оступитись,
Я мушу нахилитись і напитись.
Я раб краси. Не лай мене за це.

1994 р.

* * *

Пахучим трунком пахощі пливли,
Замріяно цвіли маслини червня,
А ми перекидалися знічев’я
Словами, що, як вишні, одцвіли.

Але на вишнях тільки пустоцвіт,
А у словах — знервованість і втома;
І ти, така буденна і знайома,
І я, такий ображений на світ.

Навіщо ми пережили сніги?
Навіщо ми пішли в зелене літо?
Нас остудили дикі первоцвіти
І жар кохання вже не до снаги.

Як пам’ять незабутньої зими,
Нам тополиний пух лягав на плечі.
Та надто пізно, надто не до речі,
Бо вже у літі розчинились ми…

1994 р.

* * *

Я мусив би вам говорити
Про сиві обридлі дощі,
Що знову минається літо
І падає листя з кущів;
Що краще лишилось позаду
І вже не повернеться знов.
Я мусив би вам говорити…
А я говорю про любов.

Я мусив би вам говорити
Що линуть –минають роки,
Що майже дорослі вже діти
І біди кругом, як вовки;
Що хижо чатують хвороби
І не зігріває вже кров.
Я мусив би вам говорити…
А я говорю про любов.

Я мусив би вам говорити
Про лави буденних подій.
Що лютий злодіїсько вітер
Розмів уже замки надій;
Що гасне потроху багаття,
А в нього ж не кинути дров…
Я мусив би вам говорити,
А я говорю про любов!

1998 р.

* * *

От і ще одна ніч без тебе.
Я її проганяю, чужу.
Вона йде, понуривши небо,
Наче голову — за межу.
Відчуває свою провину —
Ми ж із нею були одні.
А ти де, моя єдина?
Твої які ночі і дні?
Чути часу бадьорий цокіт —
Заклопотаний день іде.
А навіщо мені той клопіт,
Коли в ньому немає тебе?
Ні тобі на землі прихистку,
Ні тобі прощення з небес,
Тільки спогадів давню кістку
Гризу, мов бродячий пес.
Мугичу сумні мотиви,
Гортаю старі листи.
Нема в мене альтернативи.
У мене є тільки ти.
Але годі себе катувати,
Поринаю у світ пропащий.
Просто знову буду чекати.
Це я вмію робити найкраще.

1999 р.


* * *

Попелилося сонце на прузі,
Попелилося серце (чи хтозна?)
Як ішла ти в оточенні друзів,
Мовчазна і на диво серйозна.

Відступив, поступився, затнувся,
(Скільки літ я тебе не торкаюсь!)
Відступився, пустився, зігнувся.
От і знову комусь поступаюсь...

Пам’ятаєш: багаття між луків,
І вино і заквітчана постіль,
Шал любові, і губи і руки,
І цвіркун, і безмежжя, і простір...

Пам’ятаєш... докори, образи,
І підозри і кпинів уколи.
Ти мене розлюбила не зразу,
Я тебе, не надійся — ніколи.

Знаю, знаю: не дужий, не бравий,
Неласкавий, нелагідний, грубий,
Неправдивий, нечесний, неправий...
(Пам’ятаєш багаття і губи?)

І стояв я чужий і нічийний,
І на тебе дивився, сторонню...
Тільки погляд метнула нищівний,
Наче постріл контрольний у скроню...

2004 р.

* * *

Знову спогадів давній редут
Впав зруйнований.
Весь.
Забуваю, бо ти не тут –
Десь.

2004 р.

* * *

Нахиляюсь, торкаюсь вій,
І неквапно, нервійно, не зразу,
Спраглих губ моїх суховій
Упірнає у тиху оазу.

Ось безодня — бездоння і безмір,
Перехоплює дух від падіння.
Мить — і вже розчинюся і щезну
В снобажаннях або в сновидіннях.

Ось зіниці у карій короні,
Там огниться чуттів стоголосся.
Обережно зсуваю до скроні
Неслухняне пасемко волосся.

Перенісся м’яка сідловинка,
Ледьтремтіння у кутиках рота,
Брівки місяцева половинка…
Все досяжне, осяжне, навпроти…

Шал над світом заметів-завій,
Я ж, сповитий жагою заложник,
Заблукаю у паростях вій –
Неуважний хмільний подорожник.

2004 р.

ДРУЖИНІ

Ти моя скісність дощів,
Рутність барвінків,
Іншість закрайніх світів,
Золото інків,
Сонцість безсонних орбіт,
Видерність видри,
Заздрість хлопів і кобіт,
Тічність клепсидри.
Ти воркотіння і рик,
Спас і чугайстир.
Я ще до тебе не звик,
Райськісна айстро…


* * *

І я повернувся й пішов.
У грудях кривавилась рана глибока.
То серце моє залишилось у тебе,
А я повернувся й пішов…

***

Ти пішла,
Але пам’ять про тебе
Ще довго трималася
На кінчиках моїх пальців…


П’ЯТИЙ ДЕНЬ

Навіщо ти всміхалася мені,
Коли не мала щастя дарувати?
Осліплений, я жив чотири дні,
Чотири дні в твоїх очей вогні…

***

Цей ланцюжок
Я розірвав на її шиї.
Навіщо? —
Разом з ним розімкнулись
І руки мої…

***
От і ще один спогад
Холодним листом
Тихенько впав на осінню алею
Моєї пам’яті…

1980 р.

* * *

До мене Бог і Ти, одразу
Прийшли. Упав я вам до ніг,
І сумнів кинув, мов заразу,
І сум і сон свій за поріг.

Та Ти мене хотіла всього
І я, знеможений, коривсь,
Але не забував про Бога, —
Я милувався і моливсь.

І Ти пішла. Твою дорогу
Прокляв, не бачачи вини.
Але не стало в мене й Бога.
Лишились тернії й терни.

І знов ходжу я нехрещений,
І над хрещеними сміюсь.
Прости мене і я, прощений,
Змилуюсь, змилуюсь, змолюсь.

1993 р.

* * *

Дві години кохання,
Неначе прогулянка бранцю.
Дві, як вічність і мить,
Решту хмуро волочать воли.
Знов охоплять тебе
Оксамитові лагідні ланці,
Але ти не помреш –
Дві години твоїми були.
Дві години ти рвав
Лютим псом нездійсненності муку.
Дві години ковтав
Відгоміння живої води.
Потопав, але знав:
Над поверхнею видно ще руку,
А коли і не видно —
Однаково: в прірву... туди...
Там труїли тебе
Пофарбовані в сонячність квіти,
Хвороблива жага
Уривала обітниць оброть,
Вентилятор волосся куйовдив
Ну майже, як вітер,
І відгонила кислим
Не першої свіжості плоть...
Там торкались тебе
Дратівливі безбарвні зіниці,
Над тобою гойдались
Гадюки знетеплених рук
І байдужі долоні,
Мов тихі приручені птиці,
Загортали у мрію,
Ти чув її здавлений гук.
Твоє давнє „одна!”
Закотилось покатом у закут
І кудись відлетіло
Оте нерозумне „повік!”
І тебе не спинив
Ані докір, ні осуд, ні закид,
Ти не знітив себе
Недоречним тремтінням повік.
Дві години кохання...
Ти пив його ємно, таємно.
В Ніагару жбурляв
Невигойного „хочу” плоти.
Невгамовно, непевно,
Не виболено, не взаємно...
Дві години всього,
Бо за більше ти не заплатив...

2005 р.

* * *

З Анни Ахматової.

Спроба перекладу

В той рік і час, коли цвіла любов,
Мов хрест престольний в серці, що конало,
Ти ніжною голубкою не стала,
А коршаком кігтила плоть мою.
Дурманом зради і вином прокляття
Ти напоїла друга до кінця.
Та час настав і у смарагд очей
Ти зазирнула, та у вуст жорстоких
Дарма благала все цілунків чулих
І присягань, яких іще не чули,
Яких ніхто ніде не говорив.
Так, отруївши воду джерела
В пустелі для наступника невдячно,
Сам подорожній, заблудившись лячно,
В пітьмі тії ж оази не впізнав.
П’є трутизну, хміліючи, мов брагу,
Та чи втамує смертю власну спрагу?
В тот давний год, когда зажглась любовь,
Как крест престольный, в сердце обреченном,
Ты кроткою голубкой не прильнула
К моей груди; но коршуном когтила.
Изменой первою, вином проклятья
Ты напоила друга своего.
Но час настал в зеленые глаза
Тебе глядеться, у жестоких губ
Молить напрасно сладостного дара
И клятв таких, каких ты не слыхала,
Каких еще никто не произнес.
Так отравивший воду родника
Для вслед за ним идущего в пустыне
Сам заблудился и, возжаждав сильно,
Источника во мраке не узнал.
Он гибель пьет, прильнув к воде прохладной,
Но гибелью ли жажду утолить?

 

А, ти думав, мій жереб — то муки
Й забуття — моє певне ім’я;
Мріяв — кинусь, ламаючи руки,
Під копита гнідого коня.

Чи завчасно затруєний трунок
У знахарки візьму з-під печі
Й надішлю тобі вбивчий дарунок,
Загорнувши в хустинку вночі.

Проклинаю. Віднині й до краю
Я бридкої душі не торкнусь,
Присягаюся кущами раю,
Чудодійством ікони клянусь
І ночей наших ярим розмаєм —
Більш до тебе я не повернусь.

А ты думал — я тоже такая,
Что можно забыть меня,
И что брошусь, моля и рыдая,
Под копыта гнедого коня.

Или стану просить у знахарок
В наговорной воде корешок
И пришлю тебе странный подарок —
Мой заветный душистый платок.

Будь же проклят. Ни стоном, ни взглядом
Окаянной души не коснусь,
Но клянусь тебе ангельским садом,
Чудотворной иконой клянусь,
И ночей наших пламенным чадом —
Я к тебе никогда не вернусь.

Ганзенко Олексій Федорович

Народився 26 грудня 1958 року в с. Владиславка. Навчався в миронівських школах №3 та №1. По закінченні — служив в армії, працював. Одружений, маю двох синів.

Вірші почав писати зі шкільних років. З більшими, або меншими перервами пишу їх і досі. Публікувався в місцевій газеті "Миронівський край." Приблизно з початком ХХІ ст. почав писати прозу. Брав участь у літ конкурсах:
Поетична зима-2004 — серед переможців
Сатири та гумору ім. Андрія Сови-2008 — лауреат другої премії.
Рукомесло2009 — переможець.

Вийшли друком книжки:

Ефемериди та інші оповідання — 2004
Дві повісті — 2005
І сніг немов зола — 2005
Розкинувши руки над прірвою — 2006
Смішки — 2008
Війна з лозохвостиками — 2008
Захід зеленого сонця (вид. "Смарагд") — 2011

Представлений у збірках та антологіях:

Современный ренессанс — 2008
Лінії пристрасті (журнал "Дніпро") — 2009
Дніпрові хвилі — (журнал "Дніпро") — 2009
Склянка часу — 2011
Жнива — 2011

Представлений на популярних літературних сайтах. Зокрема:

http://gak.com.ua/
http://bukvoid.com.ua/

Публікувався в журналах:

Жінка — 2007
Дніпро — 2009/ 2010/ 2011/2012

*
Нагору