Іван ЛУЧУК
ОNLY FOR YOU*
(Вінок сонетів)

Що налітає наче наглий вихор?
Те, що сидить до часу невимовне,
Чому мовчить задовго дуже прикро,
Що набухає часом повнокровно.

Але якщо вже налетить, то звикло
Заволодіє всім єством ґвалтовно
І забурлять усі бажання дико,
Усі твої інстинкти поголовно.

Тоді ти переслідуєш мету
Себе осолодити, а партнера
Віднести у епоху золоту,
Перед якою блідне й злотна ера.

Щоб нам озадовольнитись велике —
Усе навкруг, немов німе, принишкло.

Постукала у двері тихо-тихо,
Немов боялась настрій перебити.
Я подивився в очко, та на лихо
Не зміг у цім нічого додивитись.

Дивився в очко і сливе не дихав,
Ввижались в коридорі сталактити,
У скронях навіть пульсування стихло
І око безпорадне хтіло вити.

Я знав — хто за дверима там шурхоче,
І відав, що вона від мене хоче.
Від неї я також хотів того ж,
Мене уже не пробирала дрож.

Рішучий я не тільки на папері —
І я відкрив свої скрипучі двері.

Усе навкруг, немов німе, принишкло,
Лише вібруючи із нами в такт,
Все попереднє і майбутнє зникло,
В чеканні здійснення напруживсь факт.

Уста до уст, і видихом і вдихом
Наповнюєм, спорожнюєм, і так
Шалене збудження нас охопило.
Ось-ось відбудеться вже перший акт.

Вже на тобі ні светра, ні спідниці,
Ні станика, ні майточок нема,
Соски розбухлі, сп'янені очиці,
Закучерявлений шумить лиман.

Крім нас нікого у життєвій сфері —
Ми як палкі відлюдники в печері.

І я відкрив свої скрипучі двері,
Впустив її до себе до покою,
Став готувати каву і в етері
Розлилась пахощ, що її густою

Робила пара з кави, ефемерій
Присмачена парфумною луною.
В моїй кімнатній мікросфері
Все пойнялось чудною пеленою.

Ми пили каву, їли чоколяду,
Передчуття вдихали наші пори
І ніби знехотя стрічались зори,
Готові до піднесення і спаду.

Без ліку натяків — стонадцять серій,
Щоб ми могли піддатися химері.

Щоб ми могли піддатися химері,
Вже небагато нам було потрібно.
Жарівка глипала на нас зі стелі,
Скляна блистала люстра, наче срібна.

Вона сиділа в темному светері,
В легкій спідниці, що сягала рівно
До філігранних литок, а мізерні
Три ґудзики пишалися осібне.

Я приступився ближче і руками
Обвив її ніжніше, ніж давун,—
Вона замружилася від нестями,
Здригнувшись сотнею солодких лун.

А я відчув, як той в мені задихав,
Що налітає наче наглий вихор.

Ми як палкі відлюдники в печері,
І отримання і стид — це не для нас,
Ми чисті, як кольоре на пленері,
Сягнули збудження найвищий клас.

Недавно ще, гуляючи у сквері,
Чи припускали ми, що прийде час,
Як наша пристрасть, наче вітер прерій,
Чи то степів, влітатиме в екстаз.

Ось входжу я поволі, обережно
У лоно, що мене бажає дуже;
Розширює її світи безмежно
Мого вхождіння диво харалужне.

Ми не відчуємо потреби ферій,
Заживши у своїй кохальній ері.

* * *

Заживши у своїй кохальній ері,
Зливаємось в одно, боги вогнисті,
Ми непідвладні вже ніякій скверні,
Для нас тіла, як дух, криштально чисті.

Вже нам немає діла до вечері,
В нас апетити інші — пломенисті,
І забаганки в нас тепер штуцерні —
Як розкоші нам досягнути висі.

Цілованню нема кінця і краю,
Кожнісінької п'яді прагнуть губи,
І вже чи втримаюсь — не знаю,
Щоб жартома в гузно не вп'ясти зуби.

Коли бурхливо, а коли притихло
Навзаєм розкриваємсь столико.

Навзаєм розкриваємсь столико
У переливах доторків і рухів,
То ніжним стогоном, то тихим криком
Доходять пестощі до наших слухів.

Короткий час минув, як я із риком,
Подібним до грімких небесних звуків,
Глибинне оросив її зі смиком,—
Як знову живчика зростає стукіт.

Холоне в животі, а по колінах
Тоненькі струми легко пробігають,
Лоскоче в вухах, терпне піднебіння,
Хребет і лікті тихо знемагають.

Кристалом буде стан мій хаотичний,
Як обуяе нас приплив ліричний.

Ми прагнемо і змін і перемін,
Щоб все мінялось плавно і невпинно,
Щоб все верталось хоч десятеринно,
Хай чується простір і відгомін.

Тоді до нас не завітає сплін,
Як будемо сповідувати чинно
Теорію про те, що безневинно
Вмістився всесвіт в межах наших стін.

Цей всесвіт — Богом дане щастя,
Вся широчінь чуттів і почуттів,
Та відданість, яка стократ воздається
У безлічі майбутніх ще боїв.

Бо вічні й незнищенні в нас трофеї —
Апофеоз, зеніти, апогеї.

Як обуяє нас приплив ліричний,
Зникоме зникне, явне об'явиться,
Відкриються справдішні нам обличчя,
Які дотіль скривав нам світ безличний.

Етичне все, що наше. Неетичний
Той світ, в якому часто нам крутиться
Приходиться, сховавши справжні лиця;
Той світ, до справжніх почуттів драстичний.

У цій кімнаті, в ці чудні хвилини
Ми спіритичне рушимо той світ,
В якому першопотяги людини
Відігнано в напівзабутий міт.

І серед свіжозрушених руїн
Ключі знаходимо від всіх таїн.
Апофеоз, зеніти, апогеї,
Провалля, прірви, нурки, схили, спади.

Таке життя, на то немає ради,
Ми ж люди, не опудала з музеїв.
Відчули вже, в любові впрягшись шлеї,
Все розмаїття радості й відради.

Ми тішимся благословенням Лади —
Натхненниці, богині, жінки, феї.

Ще перед нами цілі маси втіх,
Обширне поле гарцювань уяви,
Ідей з колінцями великий міх,
Фантазій різних широченні лави

Це наше спілкування, по ідеї.
Амброзія для мене і для неї.

Ключі знаходимо від всіх таїн,
Від щоякнайіптнмніших букетів,
Коли у зближення стрімкому леті
До сьомих розкриваємся колін.

В багатогранні пестощних вимін
Ми дуже схожі на тонких естетів,
Що в любощах не визнають секретів,
І вже як люблять — то зі всіх сторін.

Чоло поцілувала, вухо, ніс,
Щоку, а далі шию, груди далі,
Живіт, пупець і того, що підніс
Свою персону грату гарту сталі.

Коли підхід вже надто еротичний,
Кохання триб тоді нам вадить звичний.

Амброзія для мене і для неї —
Це ми самі, це разом ми обоє.
Наразі не зрікаємся своєї
Чудної спілки, хоч і не чудної.

Бо як без спілки жити нам цієї?
Якщо розірвем з голови дурної,
То не знайдем такої панацеї,
Яка одне без другого загоїть.

Та ще не все. Це тільки увертюра.
Ми й далі будем вірні нашій Ладі.
Керують нами — світлий дух, натура,
І ми самі, чому ми дуже раді.

Зрадів би знову я, якщо б ти — хо! —
Постукала у двері тихо-тихо.

Кохання триб тоді нам вадить звичний,
Коли ми прагнем злетів колосальних,
Коли хотіння нам безмежжя зичить,
Коли надміру струменів повальних.

Отож, мій друг, слуга мій симпатичний,
Опісля пестощів лизально-цілувальних
Занурився у орган той практичний
Із функцій безліччю універсальних.

Губами в русі стиснутий пругкими,
Він піднебіння ніжноплинно пестив,
Язик все ластився, пустивши слини,
А глотка сприйняла кінець фієсти.

Із надлишком хотіння і умінь
Ми прагнемо і змін і перемін.

ПОСТУКАЛА У ДВЕРІ ТИХО-ТИХО,
І Я ВІДКРИВ СВОЇ СКРИПУЧІ ДВЕРІ,
ЩОБ МИ МОГЛИ ПІДДАТИСЯ ХИМЕРІ,
ЩО НАЛІТАЄ НАЧЕ НАГЛИЙ ВИХОР.

УСЕ НАВКРУГ НЕМОВ НІМЕ ПРИНИШКЛО.
МИ ЯК ПАЛКІ ВІДЛЮДНИКИ В ПЕЧЕРІ,
ЗАЖИВШИ У СВОЇЙ КОХАЛЬНІЙ ЕРІ,
НАВЗАЄМ РОЗКРИВАЄМСЯ СТОЛИКО.

ЯК ОБУЯЄ НАС ПРИПЛИВ ЛІРИЧНИЙ,
КЛЮЧІ ЗНАХОДИМО ВІД ВСІХ ТАЇН,
КОХАННЯ ТРИБ ТОДІ НАМ ВАДИТЬ ЗВИЧНИЙ,
МИ ПРАГНЕМО І ЗМІН І ПЕРЕМІН.

АПОФЕОЗ, ЗЕНІТИ, АПОГЕЇ —
АМБРОЗІЯ ДЛЯ МЕНЕ І ДЛЯ НЕЇ.

*Тільки для тебе (англ.)

Пісень пісня

1. Мій виноградник

Блукаю виноградника довкіл
Твого принадного, де грає сік.
Не взяти приступом його повік,
Віки віків – на варті частокіл

Усіх чеснот. А я, немов дебіл,
Матолок, вар'ят, просто чоловік,
Блуджу навколо, хтось неначе врік,
Немовби не для мене – тіло тіл.

Нема для мене жодних огорож,
Яких би не здолав мій вірний друг;
Переступив я виноградний пруг –
Аж грона всі пройняла млосна дрож.

Отож, моя любасочко, радій,
Твій виноградник вже віднині – мій.

2. Босий олень

Віддавна так у світі повелось –
Кохання з чоловіка робить щось,
Коли блистить вже шкура, а не шкіра,
І з тебе робиться баран чи лось.

Чи олень, чи козел, чи цап. Якось
Вже стати оленятком довелось,
Та я не хочу грати ролю звіра,
Кажу до неба: не метаморфозь.

У мірку добру вмотуюсь сукна,
Іду крізь морок, сповнений морок,
Заходжу в сад босоніж, як пророк,
Скрадаюсь тихо до її вікна.

Стою собі й регочу біля ґрат –
Кохатись людяно миліш стократ.

3. Запахи пустелі

Здійнялась курява стовпами диму,
В пустелі я розгледіти не ладен,
Чи принесе у цю спекотну зиму
Мені вітрець мою кохану зриму.

Покіль не бачу, тільки чую запах –
На крилах вітрових і мирру, й ладан,
І пахощі купців – країн на мапах
Немає їхніх, – все в астральних лапах.

Нарешті виринає мила постать,
Сліди змітає помахом накидки.
Хоча й вгрузає у пісок по литки,
Та їй палкі бажання стежку мостять...

Несе в наплічнику свої пожитки,
Мене ж тим часом хтиві мрії млостять.

4. Очікування насолоди

Очиці – дві голубки з-за серпанку,
Волосся – стадо гілеадських кіз,
Канарком примостивсь на личку ніс,
Цокочуть зуби – ціп'ята на ґанку.

А перса – то близнята у газелі,
І рученьки – то солов'їні трелі.
Все видно так, немовби на тарелі:
Я бачу вже тебе в своїй постелі.

Минувши не одну важливу ланку:
Внизу шумить тінистий гай чи ліс, –
Чекаю вже з самісінького ранку –
Пошвидше б я уже туди заліз,

Піднявши міць із лев'ячих леговищ,
Із леопардових таємних сховищ.

5. Кров із молоком

Бальзам чудовний, стільниковий мед,
Вино над винами із молоком
Гуляють в головах лунким танком –
Ми прагнемо до спільних світлих мет.

Тупцюємо попід своїм садком
І тулимось задком і передком,
Байдужі до знамень дурних комет,
А теж до інших всіх знаків й прикмет.

Із молоком у тілі грає кров,
Для тебе завжди всього я настарчу,
Нам не забракне ні питва, ні харчу –
Пересит щоб лишень нас не зборов.

Та ми йому ніскільки не підвладні,
Ми ще стокротно забавлятись ладні.

6. Царська колісниця

Ніколи мною ти не погорди,
Бо я на все для тебе, квітко, здатен –
Подарувавши, буду марнотратен,
Тобі мої міста і городи.

У володіннях у моїх великих
Всіляких повно цінностей коштовних
І виробів, і витворів кунштовних –
Буяє розкіш у чертогах тихих.

Не завше тихих – звуком многоликих
Під час гулянь і зібрань велемовних,
Звучить псалтир на хвилях пречудовних
Етеру, між тимпана гупань диких.

І лиш твої просвітлені зіниці
Несуть мене на царській колісниці.

7. Говірка пальма

Ти наче пальма на краю оази,
Там примістились два пругкі кокоси,
Над ними листям шелепочуть коси,
Навколишні відгонячи міазми.

Не допускаючи сюди зарази,
Яка літа, немов кусючі оси.
Коли ж над ранок сходять млосні роси,
то пророкують нам п'янкі оргазми.

Для мене люба є твоя розмова,
Хоч язиком безперестанку плещеш.
Не в кожнім реченні бува обнова –
Як соловейко завше ти щебечеш.

Та я терплячий, бо тебе кохаю,
В розмові повсякчасно втіху маю.

8. Солодке сусло

Солодке з винограду й яблук сусло
Вироджує в тобі лишень для мене,
Ґранатове і пристрасно зелене
Вирівнює бажань примхливе русло.

У нього жаготіння липко вгрузло
І бовталось у нім, немов шалене,
Ухмелівало п'янко, навіжене.
Пребудь вовік, моя одвічна Музо!

Моя – для тебе пісня над піснями:
Тому для мене, князя над князями,
Царям царя, поета Соломона
Немає кращого за тебе лона.

Нема для тебе над панами пана
Крім мене – бистроперого Івана.