Олеся Мудрак.

ГОРИЗОНТАЛЬНА ЗЕБРА

Поезії

Юрію Коваліву присвячую…
себе…

***

Непритомний вагон.
Ніч нірванить
від мідного болю.
Прив’язую запах
твоєї присутності
до молитв.
Я божеволію.
Очей розірвані рештки
збираю на колії…
Мене іще ніхто так не любив.

Я входжу у простір –
наче у щось нізвідки.
Мозаїть вікно,
розриваючи світовий телескоп.
З мовчання стираю
губ твоїх жаждливі відбитки,
а поїзд вистукує:
Non stop!
Non stop!
Non stop!

Свій слух проковтну,
бо йде звукове замовляння…
Напруга від зустрічей –
Двигтить квітневий локомотив.
На жаль, моїм, не будеш, рідний, Янем…
Але ж мене ніхто так не любив…

Викрадаєш у часу час,
якого – постійна скрута.
Виклик вокзалу вокзалить
вечора жирний курсив…
Молюся за тебе..
Аж під горло – колючий смуток,
бо ще мене ніхто так не любив…

***

В оберемку троянд
жебонить мокра цівочка миті.

Розвалена Троя…
Тур трипільський
рогами –
в дощах.

Шукаю себе
в твоїм Великоднім санскриті:
до краплі вичитую…
Чую: літера кожна, як птах.

Увібравши у серце
крашанок непідроблену святість,
ідеш,
а цвіт черешневий
білі цятки на плечі кладе…

Чи була?
Чи здавалась
почуттів невгамована ярість?
Згадаєш мене.
Із мовчання хтось вигукне:
Де-е-е?

…В мене вже
чоловік офіційний
і двійко малечі.
Дивлюся на стелю –
зі стелі –
замислений Сфінкс.
Він знову мовчить.
На серванті –
зажурений глечик
зітхає.
І вершниця
розколихує вісь.

Затулюся букетом.
Понаколюю погляд на шпички.
Відчуваю трояндовий захист,
як воїн китайську стіну…
Чоловік поцікавиться:
– Ти не бачила запальнички?
Затулюся букетом –
власну сльозину ковтну.

Згусток сонця в мені запече,
що ховається в грудях:
Пам’ятаєш, як бігла,
неслася до тебе,
як зоряна лань?
День, якого нема,
я знаю, мене не забуде.
А – на світовій шахівниці
грають наше інь-янь.

Притулюся до слухавки –
це і все,
на що зараз я здатна.
Це – зв’язок потойбіччя.
Він – Сфінкс,
і він мені люб.
Це – не тіло.
Не плоть.
Не хіть.
Не рахманська
ватра.

Гордий вершнику,
чуєш?!
Тебе я…
тебе…
люб-лю…

ТРИ БЕРМУДСЬКІ ГРАДАЦІЇ

І
Так хочеться виліпить
зелену хатину із рясту.
Там оселитися.
На сторожі поставити бук.
Ми – букіністи.
Машиною часу
вантажимо щастя.
Меридіани порепані
сплутав небесний павук.

ІІ
Бачу проміння –
крізь божевільні
проходить одвірки.
Каже: “Не буде темряви!”
Я його – на спіраль.
Кущ, під яким вігвамимо,
вимовить:
“Гірко! Гірко!”
…Здригнешся…
Перед потопом…
В проекті – цунамі…
Ґрааль…

ІІІ
Розкусить ягоду небо,
що ввечері заожинилось.
Вся – у тобі – стоємна
на стільки, що
аж-аж-аж…
Вбивці закоханих поруч:
не буду твоєю… дружиною…
Інтервали між світом і літом…
Прозорих сліз тaтуаж…

***

На подушці шукала папороть.
Її торс шліфувала рухами.
Щоб заснути –
не мак, а паприку
засипала собі за вуха.

Стимулюю
лазерні дотики.
Жонглюю
на відстані тінями.
З піском я кохаюся –
Злотим чортиком.
Його хрускіт –
на сердечному піднебінні.
Ти міркуєш:
Свічі – колодязі.
І вінок туди – щоб розплавити.

…Без обручки,
в весільнім одязі,
я гукала…
А папороть – плавала…

***

Спека липнева
наїлась морської піни.
Вечір по колу пуска
прибережні піщинки.
Шукають на пляжі
розбещені буратіни
не золото, а
бутафорності жінки.

Пeтрів батіг їм
вистьобує очі.
Соняшник світить
нічним світлофором…
Ні, не монети шукають у лоні жіночім,
лишивши коло води свій сором…

А Ти – не поруч –
на телефонному дроті.
Голосом хвилі впіймав кіпріду…
Хвилини – перехлюпом –
в коловороті…

Я не пливу…
Я із глузду їду…

ТЕАТР МАРІОНЕТОК
Антонії Цвіт

Не –
А –
Де?
Кват –
На!

Чум-на!

Голова – на!
зив
На!

Ніхто
Не виписав
довідки
про прозріння
О-го!
Ле-нос –
ТИ!
Кварц і –
На старт –
на фініші колодою
карт
зіграють тіла…
Абзац!
Увібрала вологість скла
шибка…

Вона – не скляна…
Швидко-швидко
округленість стегна
зафіксу-у-у-іЙ!

Перекатом руки
прив’яжи мою пристрасть
навпаки
до древа…
Кореневище – вгорі…
Єва?!

***

Це – не вокзальна площа –
Стара шахівниця –
Фігури колір нарощують –
Вагону не спиться.
На тому пероні – коні
відбивають копитцями
Моє божевілля зболене,
столичну столикість.

А в мене – мережка на спині –
відбиток хати,
Який овальним променем волохатим
Так врізався між юних ребер,
Що стало лячно…
Візьму й на залізну зебру
горизонтально ляжу.
Так опинюсь на пляжі,
білішім за мармур.
Будуть і мушлі, й муляжі…
Буде гамір…
Така простота прозорості
наших стосунків…
О, Господи, що відбувається?
Хто чаклунка?!
Непевність з хвостом ящірки –
як забавка злуки…

Я хочу такої Любови!!!
Я маю…
Світло стрибає в руки…

***

Ти не готовий…
Овид?
Овідій?
Літо замкнуте в міті.
Шугає коло у надра
надривно,
принадно
коло-во-ро-ти-ть,
роздмухує ватру…
стрибаєш у неї –
розпечену пектораллю глибин…

Втіка до Єгипту каміння,
стрибаючи через тин…

Амазонка – з м’ячем.
М’яч – шабатин.
ША!
БА!
ТИ?!
– Твій хід конем!
Не гальмуй…
Не…
Не…
Скіфе, спиваючи сомму,
не віддавай нікому!!!

…Ти не готовий…
Танцююча пластика
вигинів, стегон –
на губах розпластана…
Ста-лося?
Ось!
А!
На місяці – танцює
нага нога…

Ти не готовий
бути
моїм часом:
зрання й до безкі-нОчності…

***

У шию віЧості
Любові не жену.
Ти – мінопільний,
Бо – на полі міннім.
Петлі дорогу –
Реальну і страшну –
Накине час,
гнучкий, як алюміній.

Не визначайся!
Сонця щит стоїть.
І я захищена віднині,
як ніколи.
Зібгавши простирадло всіх століть –
Не хочу бути друзкою розколу.

…З сорочки ґудзик відірвавсь і закотивсь
Десь на підлогу вогняної сітки…
Не буде драми –
Витимуть коти!..
Я – з ними.
Осторонь конфліктів.

Нехай, як є!
Тріщить асфальт напруг.
І літо лусне кавуном достиглим.

– Ти хто для мене:
Дощ в дощі ущух…
Розгубленість…
Суцільні титли…

***

Пульс розчахнений
В формах глиняних.
Глиба – в камені.
Ми – не кам’яні…
Ти накочуєш
Хвилі ламані.
Дрижаки – по мені…
Я спалена…
– Спала?!
– Ні!
Спалах ахає.
За бороду – вечір загнаний.
Кажеш:
– Думаю…
Тіло – міною…

Шліфую бронзу
Чуттів пір’їною.

Вже – заручена –
Пальці світяться.
Ця любов і є
Стотрембітною.

Аж завиється від безвиході…
Дай себе, як є…
Будеш вихлюпом.

…Не коханка – я!
Не – за викликом…

Зачекай! Не йди!
Не йди!
Там – зависоко!

***

В душ крижаний –
безіменні пальці
на лівій руці,
на правій –
бурульки шматяного світла,
в церковній оправі.

…Тікаєш від себе,
як міф од смалeного вовка.
Постеля – в пустелі, натомість –
пісків вовна.

Таємне вінчання
у сукні
із секонд-хенду.

Ти був,
ти є в мені –
Великодній легенді.

У капцях біжу,
щоби встигнути ще й
на потяг.
І сукню весільну
заливаю слізьми
(Обережно на поворотах!).
Полиняє?
Нехай! –
Небо виведе
білі плями.
А зачумлений лабіринт
подолай
між двома вогнями…
Не зуміла сказати: – Все!!!
Відняло тоді мову –
маю…
А вінчання моє –
в купе…
Зайві лахи
в вікно
викидаю…

***

Зелений сніг.
Холодна галява.
Пружина туга
Цього часу зеленого.

Я, наречена,
Вилоскочую в травах уяву.

…Ця трава – не про нас…
А… про мене…

Не на день.
Не на два…
Я – кохана, любава, леля…

День наповнився сонцем –
На руки до себе взяв:
Догори дригом – світ,
Догори – лісова постеля…
Ув очах трьох кущів –
Ти і пан, і пропав…

Не важливо,
Що в соснах – сік!
Не важливо, які – шишaки!
Несуть соромливі мурахи
Весільний вінець

Бо мені вже не мною в мені
Годі, любий, лишатись…

Ця трава – не про нас…
Про зелене весілля в сніг…

***

Вдих-видих секунди.
Село.
Місяць провадить розмову латиною,
щоб випадково ніч
не сіла за кермо…

…явився мені равлик
зі своєю хатиною:
в тій господі
дружина, донька…
ще й ремонт…

У руки взяла.
Пальці колом решітки стулила.

– Не твій це формат!
Та на ній же і проби нема!..

Себе, мов за барки, беру,
нахромлююсь
на пожовклі вила,
що на місяці…
(Так тож – брат на брата.
А тут –
рухами
кількома).

В’яже світло
на згадку
ланцюгами ліхтарними вузлики.
Равлик носить хатинку.
Не скидає диво-жупана:
йому добре в собі…
І сяйво оселі не звузилось.
Тільки лупа фіксує
у серці
ультрафіолетову рану.

Відчай зломить хребта
моєї любові цілющої…
Усі літери
на табло
не здатні себе розуміть…

…знову прийдеш,
як в гості,
зі своєю
домівкою-мушлею…

…зачиняємо двері.
Реальний творимо міт.

ДВА ПЕРЕДБЕРМУДСЬКІ ВІРШІ

***

1
…Ви – недосяжний
і публічний надто…
Душа моя
навпочіпки стоїть,
коли бредете Ви
у скромній задумі,
вітаючись
до мене
мимохідь…

Від-штовху-ва-ння:
плюс і мінус –
нескінченність…
При зустрічі
уста й тіла – чужі…
І кинуте “Добридень”
(яка чемність!)
не переступить на межі
межі.

Здригаюся…
В собі тамую муку…
Тугіша від тугої тятиви,
Мов голку в сіні,
в натовпі вишукую,
квадрат повітря,
у якому – Ви…

Удаєте,
мовляв, ми незнайомі,
неначе граємо
у гру сліпу.
…що вадить нам
цей простір табуйований
переступити й мовити:
люб-лю!

Ви – гордий.
І ця гордість
є нестерпною…
О як мені
пробігти навпростець?
Цілунки бігли
від метро у середу.
Я їх ловила подумки
зі стель.

Упізнаю.
Вистрибує мовчання
З мого єства.
Стає у профіль слів.
Потисли руку.
А рука – навзaєм.
Цвіт папороті
клято
закипів…

Я Вас боюся!
І люблю,
як вічність…
І хочу
сніжно-білої ходи,
де снігу перестигла свічка
– свічень –
засвідчили
на Стрітення сліди.

2. ДЕЩО ПРО ВСЕ
І
Міксером лютого
перемелені промені ранку.
Цю суміш на очі кладу
прохолодним експресом.
Пам’ять тіла вовтузиться в жилах:
за годинника стрілкою – я –
Коханка!
А без нього я – пауза –
кава “Експрессо”.

Моя залізниця
не така вже прощальна й виклична,
бо в купе сконцентровані
кінцеві спогади й станції.
Упиваються шпали
у чорнозем нічний
бетонними іклами.
Хтось із зорями
дикі танці
витанцьовує так,
що розламує траекторії…

Мій вагон не спішить
зривати Стоп-Кран без потреби.

У мене депресія (майже диптих!):
Душа вимагає оргій!
…у творче відрядження їду,
як відомо: сама – від себе!..

ІІ
Знов коліс перестук.
У тамбурі – тіл сп’янілих.

Покровитель з дружиною
вечеряють, як годиться.

Я їду. Дах – зносить!
Розливаюся волами Нілу.
Стан такий, що на сонці підсмажила б
усю залізницю!

Не зустрінеш і не проведеш, –
бо – хто я?
Хто – я?

Переплавиш всі вірші мої
крізь власну цензуру.

Мічу, мов кошеня,
на долоні свою територію.

І в останній вагон застрибує
час мій із дуру…

Дуже різні і рідні,
й розпачливо-обережні…

Ти любиш в мені дитину,
бо Жінку не виховав ще…

Тримаюсь за поручень слів –
за їх найщиріший стрижень…
Відправлення за півгодини:
без квитка,
обіцянок,
прощeнь…

***

Гобелени бруківки
трусну:
най
авто врізнобіч –
на світло.
Присутності мотлики
на Прорізну
летять не на крилах –
на мітлах…

Поруч йдемо.
Альтанка назустріч біжить
з моїм голосом:
– Любий, щас-ли-ва-а-а!

Що це діється:
з прилавків інжир
випорскує в руки диву?

Я танцюю.
Зі мною
самбує парк.
У Ботсаді
дерева –
дригом…
Не транзитні видіння,
не Жанна д’Арк.
Голова – африканська дзиґа.

…Знову й знову
вертаю сама
на нічліг
у квартиру, пропахлу святом.
Хапає за п’яти
поріг-носоріг.
Біла сукня злилася з салатом…
То ж нема господині
на маківнім стеблі
з її голосом біло-наливним.
– Відпусти мене,
Леле,
я хочу в теплі
переслухати срібних півнів.

Я тобою живу!
Я дихаю в такт
амплітуди твого коливання.
Зажди
чи залишся
отак! – просто так…
Мені зимно від серцезмішання.

Не можу сказати:
– Лишись не на ніч…
…Тебе замкнуто на всі запони…
Вертаю до Тебе
з хрустких потойбіч.
По дорозі
палю
вагони…

СМС-ЗАМАЛЬОВКИ

***

Знаєш, гордий вершнику,
На стільки глибоко,
До найтоншого фібру,
Вдається відчути мене тільки тобі:
Ти знаєш, що я думаю,
Чим живу, яка я – справжня…
Але не знаєш,
Що з тим робити…
Я теж…

АВТОПАРОДІї

Єство вимагає вас!
Тіло ковзає по ліжку (така ерокомпозиція!),
Маючи адресата, але,
Як відомо, –
До запитання.

Мо’, вислати себе поштою?!

ІІ

Пече,
Слухавка плавиться.
Гормони вистрибують.
Очі закотились під ліжко…

***

Хто Ти, рідний?
Яка Твоя реальність?
Здається,
Я починаю жити Тобою без Тебе…
Чи без табу…

***

Що за Страсний тиждень, Господи!
Писанки – твоїми очима дивляться.
Дерева – твоїми руками!
Телефон кожен відбиток твого голосу фіксує!

***

Котиться кошик
З писанкою Великодньою
Небесною стежкою.
Вона твоїми оченятами
Всотує святі промені.
Росить голос вранішніми краплями,
Твоє серце, любий…

***

Знову втратила дар заплющувати очі:
Боюся, що розхлюпається черешневість…

***

На щоку –
п’ятою –
камінному слимаку.
Не знаєш про термін,
який бульбашить
із днища…
…Чаїнки ув оці,
а чайка кигиче: ку-ку.
Морською зозулею
з вод в’є гніздо
на небеснім горищі…

І ти вже не знаєш:
на долоні – у Бога,
чи – зась…
Всі лінії склеїло
нашим ґранатовим ґлеєм.
– І ким я представлений буду? –
ця фраза в губах запеклась.
А вулиця –
впоперек –
перекрила собою алею.

Квартира – чужа.
Двері про нас
мовчать.
Жінка стороння
сказала, що я
з чоло-віко-м…
– Сприймають нас так… –
поставив словесну печать.
Мій біль
виривався з вікон.

У тебе – родина.
Компас показує: Стоп!!!
Я милостині
не прошу.
Не вимагаю вчинку.
Температура любові
за цельсієм – сто.
…Шматую себе…
Вижіночую
з нутрощів каменя
Жінку…

Василь РУБАН ЛОТОС ЦЕ НЕБО, ЛОТОС ЦЕ ЛОНО, ЛОТОС ЦЕ КВІТКА (Олеся Мудрак)

Олеся Мудрак в телепередачі Олени Смольницької «Забота о себе». Крим, липень 2009 р.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ ПЕРЕРОДЖЕННЯ Олесі МУДРАК Філософські рефлексії з приводу літературно-мистецького вечора Олесі Мудрак