Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Віктор Неборак

Клітка з пaнтерою

Ти любиш розглядати шкіру
яка формує тіло панни.
Ти цю пантеру взяв на віру,
Встромляєш в неї спис тюльпанний.
Її навчили говорити,
хоча начхати їй на квіти —
Ця усмішка бажає м'яса!
В кров! на арену неофіти

Злягання Риму рев пантери,
жар оргії, судомні струми,
у мозгах сплетені парфуми,
поети золотої ери! —
налийте в голови по вінця
блиск місяця, вино прозоре
наповнить морем ваші пори,
і кров смолиста і — дивіться —

засмага смуга і печера,
вона — богиня звір чи прірва?
вона — гумова лялька? шкіра?
чи морем створена Венера?
гітара в пальцях ловеласа,
на звуки вишукані ласа.

Послухати *.mp3


КЛІТКА З ЛЕВОМ

Лев — той, що квіти крові випускає,
вусатий мопасан, гриваста смерть,
красунь за ґрати подихом вдихає
і лиже животів їх ніжну твердь.

Волосся їх струмує крізь залізо,
їх стегна розсуваються, тремкі,
їх пальці в гриві, наче серед лісу,
лякливі сарни, крапельки гіркі,

і кришталеві горла, і димливі
очиці, і рухливі язики...
Сплітається солодкий віддих в гриві,
ревуть левиці, бліднуть юнаки.


МІСЬКИЙ БОГ ЕРОС
(варіація на тему «Карколомних перевтілень»)

Почнемо з вулиці. Очиці блакитно світяться в пітьмі м’якій фіата.
Хай буде червень. Тополиний пух торкається.
Струм вечора — повітряний.
Мов камертон — дев’ята.

Сеанс останній детективу поглинає в синє світло тихі тіні.
Прозорі риби пропливають крізь будинки, через
зали, непомітні, день тьмяніє в мерехтінні.

З пивниць середньовічних, де жарівні, кістяки,
бездонні скрині, схови джинсів, арбалети, з мансард, що на деревах, на вершинах веж, на Місяці,
де золоті монети,

з пошарпаних вітрильників, млинів і з дирижаблів,
і вагонів, як зі снів, забутих нами, у вечір сходять завойовниці п’янкі з рослинними терпкими іменами.

Ти повертаєшся — зір зоряний — перлинний зблиск —
стріла пройшла.
Вона — пройшла. Вона — минулась. Назустріч — ніч. Два джерела. Уста — пустеля.
Два плоди від погляду напнулись.

Ти обертаєшся. Пахучий слід. Овали два. І розріз прагне втрати...
В його вершину ціляться котячі очі в глибині фіата.

Йдуть фурії зі струнними ногами.
Йдуть жриці, щойно пещені богами.
Школярки йдуть, несуть бездонні лона.
Гетери йдуть, їх пристрасть — невгамовна.

Студентки йдуть — курс перший, другий, третій.
Коханки йдуть з майбутніх інтермедій —
художниці, акторки, танцівниці —
їх лиця накладаються на лиця,
змішалися їх вигини і вдачі...
Зелені очі світяться. Котячі.

На площі, де лише скульптури нерухомі,
бо за мить до Слова скам’яніли, —
імен бродіння, перелив рухливих форм, насіння закипає біле.

Ті імена, як пелюстки заплющені, забуті словники рука гортає мудра.
Вивчає імена розчинена в природі древня «Кама Сутра».

Коли сплелися погляди, сповільнюється плин,
коли ім’я промовлено, забарвлюється голос: «Трояндо, ти — Кассандра!»
В синь вечірню тане човен, попеліє лотос.
Тече світіння місячне у келихи, і кров засвічує очиці.

І місяць подивований тіла читати у летючих вікнах вчиться.
Платівок чорні мушлі обертають в круговерті віддих ночі.
Засмоктують музичні хвилі, руки кубляться, вал піниться.
Цей вир — уста жіночі.

Із сонячних затемнень чорних сходять джазові палкі саксофоністи, їх зуби світяться.
Тіла їх матові. Кров пурпурова.
Шоколадний смак, тьмяніє місто.

Сіндбадові нащадки із шовків тонких школярок ваблять грою.
Ніч перша. Ти — Шехерезада? Чорна кава. Срібні звуки.
Ось поєднуються троє.

Б’ють білі струми у твоє відкрите тіло.
Ти стогнеш. Ти торкаєш ніч невміло.

У лабіринт кохання входять підлітки сяйливі.
Їх очі сліпнуть, срібні горла, самогубці, їх волосся — в теплій зливі.

Магнітофони час накручують, постелі шелестять, тіла літають в літі.
Їм ефемерні відображені дівчата пестять стегна соковиті.

Той лабіринт — у небесах, у снах, дзвінках, очах, алеях і під’їздах —
жіноче тіло споночіле і палке, пахке сп’яніле тіло міста.

Очиці жовті сфінкса, сни диявола, примружені, за нами
чатують, душі палять, і втікають наші душі кажанами.

В кишенях темних попеліють президенти паперові.
Скипають вина. Вибухає скло. У парках — запах крові!
Ґвалтівники, коти підступні, зачаїлися з ножами-пазурами.
Закохані злітають. Між деревами їх кришталеві храми.

Коли...
/Триптих/

Юркові Позаякові

Золотий банан

Коли повія молода
ще тільки мріє про бордель,
в якому ходять у шовках
і палять довгі цигарки,
де виховані паничі
за мурами міцних зубів
ховають ніжні язики,
як на рекламі blend-a-med,

тоді старезне і жахке
бабище риється в смітті,
відпрацювавши купу літ
на всіх Венериних фронтах,
і вигрібає золотий
банан, сяйливо-золотий,
магічний золотий банан!
І жадібно жере його.

Шкіряна діра

Коли безвусий дармограй,
діставши в спадок всі скарби
піратські, вирушає на
перегляд конкурсу краси
і набирає у гарем
найпристрасніших представниць
усіх країн, сторін і рас
і поринає у грання,

тоді беззубий старигань
взуває лівий черевик
на праву ногу, сам себе
спиняє і пильнує, як
великий палець на нозі
ворушиться туди-сюди,
а поряд – шкіряна діра,
як вхід у паралельний світ.

Вселенська міць

Коли краля ще молода,
пишногуба, свіжа, руда,
синьоока і звивиста –
подивитися залюбки
в шпарку пхаються козаки.
Їх на кожну – з чотириста.

Коли з випасу йде бугай
і несе тяжкий дармограй,
де наливка цілюща, –
булькотить в животах телиць
розімліла вселенська міць,
всежеруща, всесуща!

***

Професор прутень іде на емеритуру і промовляє:

— Хвала гранню!
Та я з полів злягань,
з галявин втіх, від пінистих прибоїв
рушаю в зону мудрих споглядань,
в обійми дружні маршалів-плейбоїв.

Хто ж не пірнав у темну глибину
за перлами
безвусим студіозом,
не марнував годину не одну
під солодійства райдужним наркозом!
Хто ж не стояв, як привид, під вікном
коханої з надією пустою
потрапити всередину, в огром
її принад хмільною головою!
Хто ж не зривався з ланцюга, як пес,
коли нарешті відкривались брами
й на виногрона опускався прес,
і діви йшли з коштовними дарами!
Хто ж не шукав у їхніх тілесах
хід потаємний в позамежні сфери!
І хто не падав, як підбитий птах
під ноги скам’янілої Венери?!

Ні! Ліпше повносилим відійти
від квітника марнотного згасання.
Попадають плоди, як не крути,
насіння доросте до проростання,
скрипуче коло днів, років, століть
і далі рухатимуть сиві мойри,
накидуватимуть на душі сіть,
нове вино цідитимуть в комори
Підземного Князівства.
Так! — Піти
від цих спокус без зайвих реверансів!
Вже ліпше струмування самоти,
ніж змаразмілий дід в амурнім трансі.
Дорогу молодим! — біжіть, пливіть,
летіть назустріч вирам і проваллям!

Я ж – серед інших течій і суцвіть —
втішатимусь джерельним задзеркаллям.

***

Шістнадцять свіч. Вона в передчутті
солодкої пітьми і вознесіння
густим потоком теплого насіння
в пульсуючі світила золоті.

Чекає, перелякана, осіння...
Опівночі з'являються оті
уже знайомі — грішні і святі —
її коханці давні — сновидіння.

І ковдру відгортають юнаки,
їх дихання торкається волосся.
І де пітьма вглибає у пітьму,

загуслий промінь розтає, тому
що іншому вона шепоче — ось я...
Та їм усім віддасться все-таки!

***

І спали не рознявшись. І вода
Несла катамаран. І напівсонні,
Серед ночі, набряклі від любові,
Були готові...

А у воді як весело кохатись
Актинії із ... я не знаю, що
Пливе до неї, у вологу квітку
Покласти золоту свою ікру.

Паруються, радіють під землею,
Чамріють од веселого злиття
Живі клітини. Темне каменюччя
Перетікає в теплі порожнини.

Це кровообіг вічного життя?..

***

О, так: жіноче тіло — це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий.
Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків — чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони —
І лінії, і форми — це земля
У розповні).
А ти її не знаєш:
Бо брати — це не значить упізнать
І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...

*
Нагору