Вікторія СТАХ
* * *
Плоди екзотичні й химерні створіння із ночі
гуртом наді мною нависли в ослизлу цю зиму.
Я не жену їх, не маю бажання на прощу
йти, як ходила колись напівжінкою-напівдитиною.
Прощу знаходжу у нашому спільному тілі,
в його екзотичних плодах і химерних створіннях.
Прощу знаходжу у вірі твоїй безконечній
в мою жіночість, теперішність, мою прийдешність.
Прошу, прости оце прагнення вічної прощі.
Просто долоні свої простягни, обхопи мене, прошу.
Стисни коліньми і в танцеві цім найсолодшім
в лоні моєму плекай нашу пристрасну прощу.
Фатальний збіг і час побіг.
Наш час. Авжеж?
Проґавили момент розкланятися чемно.
Вже чортеня зі скриньки навіжене
пружину рве й вистрибує з одеж.
І чорним кициком областить кожну плямку,
упирченям присмокчеться в язик.
Не сутеній. Всі блазні мають зиск
у цьому ніжнотілому театрі.
Між білих плям, засмаглих плям, серед
цих «няв» і «вур-р-р»,
в цім «бугі-вугі» й вальсі
ти волхв, ти мім, ти рабовласник й смерд.
Залиш до чаю власне пуританство.
Ось тут залиш, в помешканні абстрактнім,
для мого фейсу-погляд-у-вікні,
мій можновладний погляд,
мужовладний... А, може й ні.
Бо час минув. Минув цей час. Авжеж?
Лиш люстро тьмяно глипає на свічку
і ластиться хитрющий чорний кіт —
два вогники у кожнім чоловічку.
* * *
Коли єдналися дерева
у сутінкових зойках вулиць,
Дажбог закинув свій бавулик
на дужі плечі.
Корінно, кронно, пагінцево,
заклично так скликали парки
в ошатних сукенках альтанки
у тихий вечір.
А ми прозорі, безтілесні
прийдешній ранок пильнували
і млосний дух п’янких конвалій
лизав нам плечі.
* * *
Стегон, пальців, плечей, ключиць,
тіл пречиста свята голизна.
Ніч гряде і брутальна білизна
перед Панею падає ниць.
Гнучкість рук, пружність дотиків,
плин невпокореного волосся,
захват губ і долонь — збулося! —
у перлинах м’яких краплин.
Замала, замала, замала ніч.
Цілунком зачате світання.
І виходження із кохання,
мов зі світлого джерела.
|