КРИНИЦЯ, З ЯКОЇ Є ЩО ПИТИ

Поезія інколи з нами, інколи полишає нас, грішних. З Антонією Цвід вона ніби ніколи й не розлучалася. З філігранною точністю й витонченістю їй вдається відтворити певний образ чи зафіксувати історичну мить. Я хотів написати про Савур-могилу. Все підступався до цієї теми, а от вона взяла і написала (цикл «Кривава рута»). Глибини історії й народного духу дихають тут, як і в поемі «Клич майдану. Літопис самовидця». Як вона добре виставила  в поемі банкіра Аржевітіна, якого знаю впритул! Як розумно і чітко узагальнила: „Присвячуйте поеми і пленери, / щоб Майдани завжди мели / мільйонери!”
Завдання поетам і художникам. Хоче і ставить. І сама пише – вільно й розкуто. Поезія любить біль, свободу і одчайдушність. Все це тут є.

Ось «Балада про будяка», присвячена Миколі Славинському. Аж подих перехоплює, так гарно! Делікатно. Чисто. Сам би написав, але так не вмію. Не вмію пересаджувати будяк, аби одноокий не заважав троянді. До цього б ніколи не додумався. Вражають і філософські мотиви, як от:

Не озирайся на себе –
там тебе немає.
Ти – попереду...

Отак і в неї все попереду. Вона вже викопала, і тепер копає, і буде копати криницю, з якої є що пити. Особливо в цю воєнну спекоту хочеться якимось чином дотулятися до студеної субстанції, яка тільки й може бути рятівною. Видно, і спеку буденщини можна перемогти лише джерельною наснагою. Особливо коли вона жіноча:

Усе пройшло, і пройде, і мине.
Отак і ми минаємо незримо.
Можливо, ви забудете мене.
А я, можливо, запишу вас в риму...

Навіщо ж довго так копать криницю?
Щоб, коли вдарить крижана вода,
то досхочу студеної напиться,
тієї, котру пив Сковорода!

Просто і ясно. Але до скону віку треба копати криницю, щоб у ній було студене живло поезії.                                                                                                             

23.09.2015 р.

Іван ДРАЧ,
герой України,
лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка.