КІЛЬКА ШТРИХІВ
ДО ТВОРЧОГО ПОРТРЕТА АНТОНІЇ ЦВІД*

Галина ТАРАСЮК:
„...Вродлива, як грецька богиня, елегантна, і, як завжди, епатажно-епохальна... вона сходила на український Парнас – божественно-грайливою, цнотливо потупивши очі, засівала наші тернисті літературні терени запаморочливим цвітом своїх поезій. Її з’ява вразила – і не лише чоловіків. А й посестрам-поетесам вона явилась... в іпостасі нетутешній – богині, жриці Поезії. Так, саме вона, Антонія Цвід, відкрила нам фривольну істину, що можна служити тільки Поезії, Слову, покликаному пробуджувати потаємні, як морські глибини, нурти людської душі, чарувати напівтайнами, напівтонами, напівнатяками, хистким пограниччям чуттів і гострим, як лезо бритви, передчуттям божественно-гріховного злету в зеніт.
     Але завжди ця гра шалених емоцій, як алмаз, була огранена у золото філософського осмислення законів світобудови, себе у світі, і Всесвіту в собі. Себто, вона перша явила нам філософсько-еротичну поезію, кинула під ноги, як оберемок запахущого степового зілля приворотного, чародійного, оп’янила, заінтригувала, стала відома навіть у європейських літературних колах як засновниця нового філософсько-інтимного напряму в сучасній поезії.
     У ті далекі дорогі серцю часи нашої молодості така сміливість і одвертість була, як тоді казали, справді „проривом”... І не чиїсь, а саме Тонині поетичні збірки... стали першими у наш пострадянський час бестселерами... Свою популярність, розтиражовану пресою, радіотелепрограмами, вона з легкістю талановитої душі залишила своїм послідовницям і... причаїлася, як це буває тоді, коли талант раптом відчув потребу перейти в іншу, не освоєну ще якість. Хоч насправді за тим публічним мовчанням, як за дверима зачиненими, йшла велика робота самооновлення в контексті суспільних здвигів і зрушень.
     Так з’являється сатирична міні-поема „Спокусниця або Муза політика”, у якій авторці завдяки звукописові, алітерації, символіці, ба навіть своєрідному ритму вдалося досягти справді громадянської гостроти й філософського осмислення нинішніх суспільно-політичних подій. Образ рудої повії Політики, від якої всі шаленіють, у різний спосіб лоскочуть свої нерви: хто – владою, хто – мільярдами, хто славою, а хто – можливістю побути в образі рятівників нації. Інтимно-вознесено починається поема „AURI GENA”, присвячена Україні.Досягнувши кульмінаційних висот епічним стилем „Слова о полку Ігоревім” , у поемі „Майдан” авторка переходить на хронопис, герої якого цілком реальні люди, яких поріднила любов до України і спрага Свободи. Але навіть таку серйозну, майже сакральну, історичну тему притаманний Антонії Цвід талант імпровізації, геніальне чуття безграничних внутрішніх можливостей слова, робить зворушливо особистісною, інтимною, „власною” для кожного читача. Як кохання. Отак неждано із Жриці Поезії Антонія Цвід стала іронічним  Самовидцем у жіночому єстві, що тужить за тонкими світами людського буття”.

*  Уривки зі статей.  
  
   
Михайло НАЄНКО:

„Розмірковуючи над творчістю Антонії Цвід, я думав про тисячолітню нашу історію...У часи вибору, коли Україна шукала нових шляхів розвитку, обов’язково з’являлася постать жінки... На рубежі ХІХ - ХХ століть, коли настав час переосмислювати навіть сам тип художнього мислення, з’являється Леся Українка... Шістдесятництво нам дало Ліну Костенко.
     І ось на зламі тисячоліть з’являється ця несподівана зірка в нашому художньо-поетичному цеху – Антонія Цвід... Сьогодні в поезії працює близько тисячі жінок. Тобто пишуть багато, але відстань між тим, хто просто складає вірші, і тим, хто є справді  п о е т о м, - це неймовірна далина
    Антонія Цвід пропонує нам заповнити цю відстань. Заповнити насамперед епічним поглядом на світ. Яким би не було сьогодні розтерзане наше життя, але воно дає нам оцей епічний струмінь, і Антонія його вловлює... І нарешті вражає оця епічна сила мислення поетеси... Поетеса говорить: годі іти вплав. Не варто принижуватися, а треба випростатися, йти і шукати нове у нашому житті.
      Слово Антонії своєю щирістю, своїм поетичним вогнем, своєю енергією допоможе нам завтра стати кращими і йти з високо піднятою головою у майбутнє”.

Анатолій ПОГРІБНИЙ:

„Ця поезія надзвичайно гаряча. Якби виміряти її температуру – це є одна із найвищих температур. Це, якби сказати... якийсь оргазматичний ступінь цієї температури, який просто вулканить! І разом з тим це є філософська поезія, тому що почуття тут – на рівні найглобальніших філософських категорій, у всесвітніх, космічних вимірах, у тому просторі, де відбувається боротьба Господа і Гаспида.

Юрій АНДРУХОВИЧ:

„Кращі твори Антонії Цвід перебувають у сфері вогню. Вони вільні до запаморочення, й невипадково останнім часом вона звертається до вільного вірша... У її віршах живе та внутрішня розкріпаченість, котру її праматері культивували віками. Мені завжди були незрозумілі дискусії про „жіноче начало”. Кращі наші поетеси не могли і не можуть дозволити собі таку розкіш. Їм доводиться бути мужніми. Ні в кого з наших панів поетів немає такого воістину чоловічого голосу, сказав про Лесю Українку Франко, - як у неї. У наш час совістю української літератури стала Ліна Костенко. Від цих висхідних вершин перейдемо до поезії Антонії Цвід...
   У її віршах живе та внутрішня розкріпаченість, котру її праматері культивували в собі
віками. Волі не буває надто багато, незалежність (ключове поняття для української нації в ці дні, а втім, і завжди) не буває надмірною. Вони або є, або їх немає і не може бути. У віршах Антонії вони є. У цих творах жарко. Підкреслено чулі, вони захоплюють хвилею щирості...
      Мені вже доводилося говорити про творчість Антонії Цвід, що її стихії – це вогонь і свобода. І цим стихіям упокорюється все, змітаються всякі заборони й табу, їм відповідає і манера письма: зачаровуючі ритмічні періоди, цікавий, часом вишуканий звукопис, яскравий символічно-образний ряд.
     Перемога поетеси уже в тому, що вона наважилася йти по краю, і їй це вдається: зриваючи покрови буденщини, вульгарності й цинізму, умудряється в той же час не порушити Таїну Таєн і залишити за собою світловий промінь, подібний до шлейфу „Королеви на семи вітрах”.                                                                                                 

Петро ПЕРЕБИЙНІС:

„Визначальною рисою самобутнього почерку поетеси є відчуття об'ємності, просторово-історичної перспективи зображувальних явищ нашої дійсності. Антонія Цвід володіє глибинним баченням людей, світу і себе у ньому... Для її образної системи характерна органічна поєднуваність простих речей і глобальних категорій, земних турбот і космічних світовідчувань...”                                                                                                     

Микола  ЖУЛИНСЬКИЙ:

„Те явище, яке ми сьогодні називаємо – філософсько-еротичні поезії, представлене Антонією Цвід, це нова для української літератури, справді нова сторінка. Дуже цікава. І це говорить про те, що поезія вимагає повноти самовираження, поезія не може перебувати на півслові... Це неможливо відтворити, і тому її поезія цікава тим, що тут треба відчувати і поетику, і ритміку, і саму образну систему, і те філософське наповнення, яке дається тільки завдяки тому, що є глибина таких переживань... Немає для літератури заборонених тем. Для мистецтва немає того, чого мистецтво не може відтворити. Як відтворити? – ось тут головне. Естетичний рівень, естетика високих почуттів саме в Антонії Цвід і є. І тому я переконаний, що для неї уже відкрита  с в о я  дорога. Це той світ у мистецтві, який вона прокладає, який залишається тільки за нею”.    

Петро КОНОНЕНКО:

Яблунево-цвітно – в Антонії Цвід. Саме так: і Яблунево, і  Цвітно – з великої літери. І не лише тому, що поетеса має таке квітуче ім’я - Антонія Цвід (псевдонім - Цвіт). А й тому, наголосимо, і передовсім тому, що, читаючи поезії зі збірок «Проспект любові», «Зоря на два голоси», «Благовіст крізь відьмацький регіт», «Обертальний хрест, або Філософія двох», «Сяєво твоїх пальців», «Містер-і-Я», «Auri gena», твори з яких увійшли до її „Вибраного”, а також (...) поему-феєрію «Жорна», рок-феєрію «Корона Євпраксії» та інші, – відчуваєш, немовби потрапив у яблунево-цвітну симфонію. Саме – симфонію: найінтегральнішу форму єдності емоціо і раціо, предметного відчуття універсально розмаїтого світу – і його матеріально-ефірного звучання, досвіду й мрії, передчуття й безберегої фантазії, еросу й віталізму, хірургічного оголення таємниць інтиму і ніжно-сором'язливої цноти… Світ і людина – неодномісні. Кожна душа – Океан: вогню життя і примар смерті. Океан Краси… Світ великих душ краси або потворності… І це чуття поезії і трагедії – прийшло в поезію не лише В. Барки, П. Тичини, а й - Антонії Цвід. Тож я і вирішив показати це царство краси й на зразках поезії Антонії Цвід. І раптом та неминуче відчув: цього зробити неможливо, – бо тоді доведеться цитувати (чи декламувати) мало не кожну її поезію, поему, феєрію, кожен цикл! Адже з перших рядків розливається море життя: індивідуального й колективного; просвітленого почуттями щирого серця та гостро проникаючого в усі сфери буття інтелекту, і дрімотно пасивного, схильного обмежуватись інерційним існуванням.
         Антонія Цвід дає воістину неповторне багатство життєво-мистецьких форм, – а секрет у тому, що вона належить до нечисленної когорти митців, котрі володіють секретами шукання та образного вираження поезії, існуючої як в їхніх душах, так і в об’єктивному світі. Композиція – це концепція (П. Загребельний). Основа композиційної різноманітності, насиченості, ускладненості у поезіях Антонії Цвід – це її бачення неодномірності людини й усього світу – безмежного об’єктивно й такого ж безмежного в одних душах та усіченого, навіть покаліченого – в інших. І все те змагається між собою, як Білобог і Чорнобог в українському фольклорі...
        Глибока душа Антонії Цвід – глибокою є і її поезія. І широкою в часі та просторі, бо навіть в інтимі героїня поезій почуває себе питомою часткою всесвіту. Вона в Україні – і Україна в ній. Тож не випадково М. Жулинський, П. Перебийніс, А. Погрібний бачать Антонію Цвід у світовій традиції від Сапфо до Чюрльоніса і від Т. Шевченка до Лесі Українки, П. Тичини, Б.Олійника, І. Драча, М. Вінграновського. Радіємо, бо добре, що її визнає світ. Найкраще, коли повсюдно визнає рідний народ – річка до світового Океану. Тому сьогодні я хочу показати це царство краси на зразках нових поезії Антонії Цвід.  

* Зі збірки „Графіті небесних амфор”.