Антонія ЦВІД
Обертальний хрест,
або Філософія двох
Поема-дилогія
О, зжалься, ласкавий заступнику! Прийди!
Дай мені нове серце, нові слова i нову руку!
Визволи з печери, де живе нещасна чернь!
Прилучи мене до небожителів,
якими сяє нова земля!
Григорій Сковорода
ПРОЛОГ
...все на круги своя...
...все на круги своя...
...усе вертає на круги своя...
отак, як я вертаюся до Тебе.
Астероїдом пролітаю крізь твоє серце,–
зупини мене в нім, а то раптом
розколеться воно, як Земля...
Млин галактичний перетре зерно зіркове
i срібним пилом запорошить світ, i я
знов оживу у зоряній речовині
й ще не збагну, що за життя
я втратила життя
із втратою к о х а н н я, –
то лише труп блукав по колу кладовищ
у пошуках с в о г о лиця...
А світ вколочував його, як цвях,
а то як ґвинт, уґвинчував у хрест дороги,
в хрест простору i часу,
у хрест, на котрім с а м
розіпнутий, як Бог.
В хрест Вічности –
У
х
нас р двох
е
с
т
Огюст Роден. Цілунок
У КОЛЕСІ ПЕЧЕРИ, або
НОВОАФОНСЬКА ГАЛАТЕЯ
Поема перша
Ця печера – як пастка.
Зробиш крок – можеш впасти.
А я поки що – в скелі.
Моя скеля – оселя.
Ти – мій Скульптор, я – камінь.
Руками – без різця i сокирки –
висікаєш із мене жінку...
Прорізаються стегна i груди...
А скребок все скребе.
Відкриваються очі в каміннім обличчі –
не бачать Тебе!
Мої очі націлені в небо,
і за Місяць заломлені руки...
Рухай не рухай – я нежива,
в камені голова.
О, ти мій Сталактит,
ти – мій Бог, мій Творець!
Навпростець пада крапля твоя –
на чоло моє, мертве волосся,
на плечі і груди, непомітно й розкуто.
Ти – мій Бог! Ти – мій Скульптор.
Я іще нежива, але ц е у ж е Я!
Печера від мене сія...
*
Ця печера – як пастка.
Ти на місці – не впасти.
Не піти, не пройти.
На п’яті, наче дзиґа, обертаєшся ти.
На камені гострім
обертаєшся ти на п’яті,
обертаючи камінь в чотири світи,
водночас устромляючи зір
в х р е с т к о с м і ч н и й –
у диск т а є м н и ц і,
що коло круг тебе креслить...
Ми – в пастці – в печері в с е с в і т у .
Тебе диск оберта за ланцюг твого зору,
а ти камінь п’ятою розкручуєш – в інший бік!
Капле сіль Сталактита на волосся тобі –
крізь зорі – наче молотом б’є –
забиває тебе в сталагміт.
(Світ народжує і вбиває світ!)
І кривавить п’ята вістря каменю,
що віками по краплі вибирає
із тебе життя.
Шлях життя – шлях у к а м і н ь,
в кончину прокляту, у смерть.
А ти хочеш пізнати диво всесвіту –
й таємницю свого небуття,
і спіральність свого вороття,
і страшного злиття свого тіла –
вогника гніту –
з м е р т в и м с к л о м
с т а л а г м і т у ...
*
Ця печера –як пастка.
Тисне космосу каска.
Затуляю у тиші вуха:
не душа в душі – завірюха!
Я у грудях її замучу, я мовчу, я несу свічу
в собор Печери, де Бог мій – ти, Сталактит.
Мій Бог, ти мене голу впустив у вічне коло,
щоб плоть моя світилась і біополе у долі
просило до загину
с в о є ї п о л о в и н и!
Прокляте яблуко, розколоте навпіл!
Навіщо ти мене таку зліпив –
лиш половину вирвав з небуття?!
Тому без н ь о г о і нема життя.
В печері Всесвіту звучить орган,
і звуки скалками падуть на скелі:
печерне озеро…
...камінний водоспад ...
і золотий пісок...
і сонця сніп – в печеру – навздогад...
Свіча освітить дзвоники грудей,
і вигин талії, й очей провалля,
і привид, що назустріч мені йде – здаля...
Все кам’яне! Усе зі сталагміту.
Іде за покликом мого магніту.
Спадає з пліч прозора опанча...
Пала свіча.
Дорога осипається з-під ніг –
лечу... лечу... лечу...
лечу в твій бік...
А ти все віддаляєшся, як обрій.
О Привид мій!
Мій безтілесний, добрий,
кохання прагну, всесвіт кленучи –
яблуко зелене спокуша вночі...
...Та довкруж мене лиш літають камінні стіни...
Дві тіні, злившись, обертаються на місці –
їх плоть із місяця...
Засліплений, сліпий,
навіщо келих висік ти в цю мить –
щоб пить із нього?
Щоб із нього – пить!
Амур і Психея
У д и к і й п е ч е р і
Ця т а ї н а – як стіна, як мана,
що, пройшовши крізь тебе, тебе омина,
що тебе промина, зачепивши перстом свідомість, –
аж судомить тебе, аж судо-о-мить!
Від диявола мука пізнання, від нього.
Коли Всесвіт творивсь ґеніяльністю Бога,
ти була галактичної суть рідини,
не встидалася білої голизни,
і не знала про вина, провини й вини,
фальші, підлости, гри і масок...
Ти в жіночім гріхові – невинна, як янгол!
Ти – Природа у просторі й часі.
У печері й не чула про шати,
і Він – золотий, волохатий і дикий –
між духмяних кущів налітав і метав
в тебе блискавки гаряче й стрімко.
Він обнюхував шкіру спітнілу, і бюст
твій облизував, як не до крови!
Хоч насуплені брови, не лячно чомусь –
безбережній, як води Нілу...
...ти до болю чула в двобої
неутримне тремтіння плоті,
як на плоті по річці бурхливій
ви долали стихію – двоє...
грав орган-організм з екстазу –
і запрагла його ти –
всього! відразу!
щоб у хвилі прожити вічність, вмерти,
впившись у нього зубами, –
і воскреснуть, щоб знов умерти –
о забаво моя, забаво!
I тріщали кущі, полосую-чи
нерозбещене тіло, хтиве...
Ти пручалась, втікала, а Він вночі
знов за коси ловив і, на–шіп–ту–ю–чи,
хилитав... хитав... розхитував...
I, відчувши солодку твою блакить,
вже не міг відпустить, – він Дикун, він не з тих,
щоб молить, щоб просить,
щоб сльозу пролить –
ухопив у кошлаті свої ручища
податну пір’їнку тіла,
притиснувши до грудей, де
танок цвяха і молотка вибивала грудна кліт-ка.
I тремтів так, немов у його руках –
рокований карб,
найкоштовніший скарб,
ну, скажімо, рятівна, свіжа, щойно знайде – на! –
смаковита птеродактилева кіст-ка.
I не йшов він, а мчав, хрускіт чах у кущах...
О, голодне ж його черево!
О, його запашна печера!
...свята вечеря...
…туман у зіниці, гріх у спідниці,
а свята вода у криниці,
дайте напиться, тяжка твоя потилиця,
а сіно так п’янить, аж колеться,
а вода студена зуби ломить!
...його зубів
скалки склались в золотий оскал,
коли він висікав
вогонь із каменю і висипав на скали,
на котрих ти йому свою ласку,
як постіль, слала розстеляла,
від солодкого страху плакала,
заворожений твій зір у лоні плекала
...за-ба-ла-ку-ва-ла...
... і оберталась у круглій діжі тієї печери
кругла тінь тіла його,
що світило тобі свічею,
і борсався він у тіні твоїй, мов у стресі:
його печера – цілий Усесвіт!
У центрі світобудови – він і ти,
незворушний твій Бог!
...ста – лак – міт...
*
Його печера –
твій мікро- і макросвіт,
твій Пуп Землі, твоє Чортове колесо,
що носило тебе й заносило
на вершечок Звізди і відносило вниз,
і підносило знов...
А Він кістку гриз,
він плював на страхи й перестрахи.
Та в зіницях твоїх в два хрестики
скручувалися два колеса –його і твоє –
і крутилися – навперехрест одне в одному:
ви – єдине,
розділене на-
двоє!
I крутились ті хрестики ув очах,
обертаючись на диски зіниць...
Йому б зупинитися,
гепнувшись горілиць,
йому б дать тому чорту в потилицю,
щоб не крутив своє колесо
у твоїй і його ж зіницях!
Та він вже напиться
з і с в і ч к и п і з н а н н я т е б е
ніяк не міг.
Він сам – i Чорт, i Бог собі!
*
Ця печера – як пастка.
В ній так легко пропасти.
А ти ловиш відкритим ротом
розкуйовджений диск природи.
Циркуляркою зору знімаєш
шар непізнаного,
хоч знаєш, що чим більше зрізають зіниці –
довший радіус таємниці...
бо спіраль твоя йде в безкінеччя,
ми ж бо смертні є, ми приречені.
Без гармонії плоті і духа –
завірюха в душі, завірюха!
Між твоїми очима й світом
товща, товща шар сталагміту,
все вповільненіш обертання...
Крапле сталактитова крапля –
у тобі прокльовує Л о г о с.
Крикнеш ти, але – мертвий голос!
Сталактит вроста в Сталагміт свій.
Голос твій – вроста в голос світу.
Згине плоть, як непотріб, в тиші.
Дух вита,
як летючі миші, б’ється в скелі –
шукає отвір,
щоб вікам передати досвід,
перевтілившись у нащадка...
Щоб карать, щоб карать нещадно
п л о т ь – впокорену жертву Духа...
Завірюха в душі, завірюха!
*
Я камінна.
Сиджу на Скелі.
У печері, як в келії.
В темноту попирхує свічка...
Ніч яка!
...я тонка і тремка...
I ти гладиш мене долонями –
губи, груди, лоно... холодне!
Нерухома і незворушна.
...Нащо камінь ти з місця зрушив?
Нащо п’єш кам’яні соски,
заціловуєш плоть байдужу,
коли душу – у жінку! – душу
не зумів ти вдихнуть?!
Облиш.
Бо життя – спресована крапка.
А спресована крапка – камінь.
Не чіпай же мене руками, –
ти мені болиш!
Ти мене із надії висік,
як утілення власної мрії.
Ти мене висікав, як Небо
висікало образ Марії!
А я – інша.
А я – камінна.
Не запліднена вічним Духом!
У тобі вибухає пристрасть.
Рвійно падаєш на коліна.
Обплітають мій стан твої руки.
Завмирає в лоні обличчя – кличе!
Непробуджену плоть мою кличе.
Плоть... під краплями сталактиту!..
Утікай! Бо обом в сталагнаті
замурованим бути нам,
розділивши один талан –
попо-лам
Утікай задля Господа Бога!
Я зрікаюсь тебе як Бога.
Утікай! Я для тебе мертва.
Я живу, як живе каміння.
Я росту, як росте каміння.
Я камінна! О, я камінна!
Я приречена
на безсмертя.
До поезії Антонія ЦВІД |
Класика
