ТАЇНА ПОЕЗІЇ АНТОНІЇ ЦВІД

Кожна з книг Антонії Цвід запам’яталася і яскравою образністю (ранні збірки «Проспект любові» та «Зоря на два голоси»), і ризикованими пошуками в царині форми, і «відьмацьким реготом», і відвертими  філософсько-еротичними пасажами та  простонародним ойканням у знаковій книжці «Гріховна таїна», де авторка то ховалася за спокусливою маскою хтивої ліричної героїні, то виходила з її тіні… Тріумф ризикованої новизни, бунт не лише весняної плоті, а й душі, ба навіть духу викликали як зливу захоплених відгуків, так  і   осудливі тиради  прихильників академічної цнотливості любовних послань. А тим часом її поетичні книжки ставали бестселерами, які преса обговорювала на всі лади.

Відтоді минули роки, пристрасті вляглися,  а ось таїна  залишилася нерозгаданою. Таїна поезії Антонії Цвід. У її нинішньому образотворенні («Графіті небесних амфор», «Між двох рапір»)  відлунилися класичні, ще з європейського середньовіччя, восьмирядкові тріолети й тринадцятирядкові ронделі, традиційні проукраїнські катрени, а також  великий розмай вільного  європейського віршування, де то зберігається, то порушується ритмічна єдність, де архітектоніка гнучка,  рядки мають різну довжину, наголоси довільні, рими неочікувані… Інколи аж дивуєшся, що цей архіпелаг багатоманіття,  започаткований знаковим   різночитанням імені та  прізвища (Цвид, Цвіт), не  розпадається на острівці самостійних сенсів і синтагм, що пружна,  еластична тканина віршваних текстів не провисає в порожнечу звичайнісінької  прози.

Що ж поєднує різнорідні поетичні вияви в тривку цілісність? Великою мірою –  прагнення авторки бути не такою, як інші. Це не завжди означає бути собою. Та все ж… Вражають  цілеспрямована, впевнена сміливість у плеканні метафоричних хитросплетінь, зухвала плавба в морі епітетів,  композиційна рвійна і стильова розвихреність.

Збірку поділено на розділи, названі книгами, які мають графічно означені підрозділи, де прихистилися громадянська, філософська та любовна лірика, історичні візії,  елегантні форми зоропоезії, а також цикл-передчуття «Плащаниця небес». Усе це сприймається, мов «панно з різнобарвних клаптиків» (точне визначення – з вірша «Колаж миттєвої вічності»). Назва мініатюри також промовиста чи й знакова, як і образ  розбитої (випала з рук!)  «амфори щастя», коли доводиться збирати осколки, стулювати орнамент – «рисочка до рисочки, // крапочка до крапочки».    

Шматочки, друзки, окрушини – лейтмотивні символи всієї книжки. Від  шаленого вогню вже призабутої,  колись коронної для поетеси,  еротичної поезії лишилися хіба що  відблиски пекельного багаття: («Скресає лоно // пам’яттю твого язичка»), «твої ноги – весла, мої – хвилі»), «лиш захоплю тебе // як хвиля // і утоплю // в собі»… А втім, риторика великих жіночих чуттєвих бажань (мрій!)  все ж таки відчутна, виразна: «Я – суцільне жадання тебе. // Безвідмовне, // безмовне, // безмірне».  Незмінний і сакральний для жінок символ сопілки  («сопілки твоєї торкнуся губами»), та, безперечно, зрілість диктує свої правила й  вимоги, хоча загалом терпкий, настояний на літах досвід аж ніяк  не стримує стихію спонтанної, вибухової поезії.

Знову й знову нанизуються на  міцний образний стрижень збірки – з вірша у вірш – незвичні чи й незвичайні (надзвичайні),  ба навіть приголомшливі тропи: «Відкриті вени західного сонця спускають кров небесну в океан», «прасвіт – з відрубаною головою», «у черепі космосу»… Райські птиці метафор шугають несподівано й водночас  безборонно. Інколи аж хочеться зігріти їх у  долонях, захистити від протягів холодного,  прагматичного світу.

Поетеса вміє і любить ризикувати в підступному царстві давніх і  новочасних тропів. Інколи по-жіночому напропале, безоглядно, відчайдушно, а інколи, знову ж таки по-жіночому, – обережно, вишукано. Поділ  тут умовний, тим-то кожен читач може визначати його по-своєму: «Облазить шкіра з сонця в час заграви, // ніби грим із блазня», «сонце // стримить у космосі – як шило в чоботі – зшиває світ»,  «шлях креше іскри об мої коліна», «золотоперий місяць розпушить хвоста»… А загалом же маємо тверде переконання авторки: «Поетом Бог послав мене». Воістину, якщо не вірити в це, то навіщо тоді мережити вірші?

Антонія Цвід активно культивує вірш як емоційний вибух, як згусток міжзоряної – поетичної! – речовини. Це стосується   громадянської лірики, до речі, завжди  темпераментної, експансивної,  принаймні аж ніяк не холодної, спогадів про дитинство,  а також – роздумів про незбагненну вічність і так само незбагненну – проминальну, минущу – мить. Ще один його важливий мотив – звільнення від пут, оков, обмежень і меж, утвердження розкутості, вільного лету, осанна свободі. Лірична героїня, захоплюючись білими лебедями, які летять завжди вдвох,  вражено відзначає: «А на лапках – золоті кайдани». Ідеал тут – степова, сонячна воля, та, за визначенням поетеси, безкайданність, яка не сприймає навіть натяку на  будь-яку «темницю тіла».

Послідовно уникаючи зужитих образів, авторка вдається до наполегливого словошукання – новотворів, колоритних, «цілинних» лексем, нешаблонних значеннєвих одиниць: «Хряснув грім у відволож», «біжиш удогонь за собою», «ріка-всеобходисвіт», «світоправчий», «людський суверт»,  «у причаї душі»… Не забувається гілка, яка вночі спить під совою, чуєш, як «в оголеному падолисті // шурхотять сутінки», звертаєш прихильну увагу на «бронзове свічадо», де вловлюється тінь вроди античної принцеси…  Знову ж таки для мене ближчі  «коди графіті», ніж думи, які «рокотять… бульдозерами», рідніші: «розчужинились», «йдемо безбач», ніж «пирскають соком», «прискає трутою»,  «пирска просто в рот»…

У циклі «Колесо світового обертання» подано кілька віршів із принциповими  для авторки (певен у цьому) присвятами: Миколі Гоголю, Богдану-Ігорю Антоничу, Шарлю Бодлеру та Ліні Костенко. До цих своєрідних поетичних послань прилягає вірш «На мечі пера» з епіграфом Бориса Олійника, а також мініатюра «Майже Сальвадор Далі», де чимало непояснюваного,  царина якого в поезії Антонії Цвід вельми широка.  Калейдоскопом яскравих містичних скелець, зокрема,  засліплює «Містичний диліжанс», присвячений Миколі Гоголю, де «місяць, яко мрець, зіходить над могилу», «потерчата вилазять з вирв», «кішки  співають в пущі, як мертві душі», а «з-під плеса // ув очі вирячився череп, // як вбитий // день». Чимало дивовиж і в «Небесному свічаді», в якому відбивається  «сумбурна душа, // що звільнилась до світку від плоті», і в  «Неймовірному банкеті», присвяченому Бодлерові, де панує її величність – жіноча логіка непередбачуваної ліричної героїні: «Як ненавиджу Вас я! О, як я обожнюю Вас!». Звичайно ж, тут не могла не сяйнути згадка про альков та  Бодлерівський «пах кучерявого пасемка».

Авторка то відмовляється від розділових знаків, то мовби перепрошує за неувагу до них і старанно дотримується пунктуації, з її допомогою виділяє найістотніше: добро, віру, любов, милосердя…А ще поетеса часто використовує логічні та інтонаційні паузи, вдається до так званої «драбинки», «подрібнює» слова, виокремлюючи в них літери, не цурається дугоподібного написання речень, послуговується  курсивом, у різні способи виділяє ключові поняття…

Серед ліро-епічних творів збірки важливе місце посідає поема «Клич майдану. Літопис самовидця», яка часом сприймається як гімн Революції Гідності. Важливе значення для точнішого й повнішого розуміння лірики Антонії Цвід має поема-жарт «Муза поета», де  бринять не лише веселі, а й сумовиті струни: «І душа моя в ніч // відслонюється від мене». І тоді починаєш розуміти, що на кокетливих вустах ліричної героїні – багатозначний усміх, що в її усміхнених очах – одвічний відсвіт української сльози.