Олекса Гай-Головко
КОХАНІЯДА

Лірико-сатирична поема

Галині ГОЛОВКО — моїй дружині й порадниці —
складаю щиру подяку за фінансове видання цієї книги.
Автор

ТІНЬ КОХАНІАДИ

1
Під деревом гіллястим в холодку
Сиділи ми з бентежними думками,
Чи довго близькість матимем таку
Юнацькими і зрілими роками.

Чи довго молодість триматиметься нас
В палкій любові, ніжній і глибокій.
Чи йтиме далі такий час,
Чи йтимуть далі такі роки.

2
Як день тебе із сну розбуде,
Відкрий своє лице мені,
Його голубити я буду
Піснями про часи ясні,
Промінням сонячним налиті,
І дзвоном пишної весни,
Про гарні дні, що зникли миттю,
І вже не вернуться вони.

3
Прилинь до мене, люба,
Хоч би на мить прилинь.
Схились на мої груди, —
Впірнемо в неба синь.

Молюсь, тебе благаю,
Однісіньку, одну.
Бо замість йти до раю,
Ідеш ти у пітьму.

4
Моя нещасна голова
Любов’ю ніжною палала,
Бо любої рясні слова
Мене, як сонце, огрівали.

Розквітло все і все цвіло,
Як сяйво нашої любови.
Промінням виткане було
Її уквітчанеє слово.

Який би був чудовий світ,
Мережаний листками злота...
До райських ми ішли воріт,
Але зайшли не в ті ворота.

5
Чи не улюблена це дише, —
Дивлюсь довкола себе я...
То вітерець квітки колише,
І усміхається земля.

На битій і стрімкій дорозі
Я чую тихий її хід.
Дивлюсь напружено, як досі,
Щоб лиш побачить її слід.

А сонце дихає неначе, —
Земля уквітчана буде.
Хоч любої слідів не бачу,
То знаю, що зо мною йде.

Дивлюсь, дивлюся я довкола,
Так хочеться її знайти.
Хоч упіймати одне слово,
І далі самотою йти.

Шукаю і шукаю знову
В часи тужливі і нудні...
І не знайду її ніколи,
Бо прожива вона в мені...

В ці дні, що вже навіки впали,
Я затуманений стою...
Хоч би цигани її вкрали,
Оцю улюблену мою.

6
Душа ув’язнена моя
В утомі дихає спроквола.
Не викрешу спочину я
На хмарі згаслої любови.

В кімнаті темній і сумній
Лише заплющу мерклі очі,
У здушеній душі моїй
Розбите почуття регоче

Про дні, що мигом відцвіли
З любов’ю димною твоєю,
І як, пласти густої мли,
Розвіялись і зникли з нею.

7
Люблю тебе і далі буду,
Як я колись тебе любив.
Хоч і молюсь, щоб цю полуду
Щасливий день із серця змив.

8
Не знаєш ти, що маєш у собі
Особи дві, обидві протилежні.
Одна зо мною тче простори голубі,
А друга в’яже почуття бентежні.

В обличчя дивлячись твоє,
При кожній зустрічі з тобою,
Не знаю, хто ти є і що ти є,
Й непевність діється зі мною.

9
Всю ніч я тяжко горював,
Горюючи, чекав на тебе.
Листки життя перегортав, —
Боліло в грудях, нило в ребрах.
Питаю її: — Де була?
Де ніч усю ти пропадала? —
До тебе, любий, я ішла,
Але до іншого попала.

10
Не снись, не снись уже мені,
Відходь від мене, йди і... йди...
Бо в кожному моєму сні
Лиш жевріють твої сліди.

11
Думки незгаслі й навісні
Весь час про неї мучать душу,
Чи скоро час проб’є мені,
Коли із себе я їх струшу.

Про це безповоротно я
Слова на струни серця нижу,
Що вже давно пора моя
Очистити зболілу душу.

12
Шепоче листя зелене,
Гаряче проміння п’є.
Прилинь, прилинь до мене,
Незрівняне щастя моє.

Ти сядеш біля калини
Червоної в тихім саду.
Просиджу з тобою години,
Вквітчаю тебе молоду.

Вітрець із промінням співає,
Не вкриє його пітьма.
Чекаю тебе, чекаю,
Тебе ж й твого сліду нема.

13
Любив її, як сонце в літні дні,
Як зірку між низенькими зірками.
Співали дні мені нечувані пісні,
І також ніч голубила піснями.

Любив її одну — зорю мою вродливу,
І з нею світ прекрасний впізнавав.
Коли ж вона непрощено зблудила,
Я у розпуці мало не сконав.

Тепер люблю я не одну, а кожну,
Що загостить до мене з самоти.
Не знаю я, чи всіх я захопити зможу,
Але упевнено до цього буду йти.

14
Це не снилося... не снилось,
Що в мій час дівки женились,
Стегна їх, що ледве зріли,
Спіднички куценькі гріли.

Не ховались, не лякались,
Майже голими з’являлись.
Випивали, гарцювали,
Після цього дівували.

15
Дивився колись на небо,
Молився і щастя благав,
Найщасливішого для себе,
Що перед тим його мав.

Молився за щастя улюблене,
Хоч завжди упевнено знав, —
Ніколи не знайду загублене,
Хоч як би його не шукав.

16
Безсоння змучило мене до краю.
І, втихомирившись, в безмежнім сні,
Приснилося мені, що я тебе шукаю
На нашій батьківщині ночі й дні.

Проходячи пахучими садками,
Де тихий спокій на доріжці ліг,
Я чую, як шепоче все вустами.
Тільки не чую шепоту твоїх.

Шукать тебе, чи краще перестати,
Чи далі час граблями ще гребти...
Не знаю я... Не знаю — чи тебе шукати,
Чи варто вже тебе знайти...

17
У радощах, як в ясні дні уранці,
Любов безмежная лилась твоя.
А ту, що зріла в чорній лихоманці,
Укрила ніччю втомлена земля.

І ми життя із сонечком рівняли,
Із світлом і теплом у дні ясні.
Але ми тимчасово його мали
Лише в підступнім і зрадливім сні.

18
Ми думали тікать давно...
Давай тепер утечемо
За срібні гори, в інший край,
Де квітне все, де вічний май.

Втечемо ми від сірих днів,
Від чорних діл і стертих слів.
І в тебе ніжність розцвіте,
Як сонце вранці золоте.

Ми спробуємо віднайти
Я там тебе, мене там ти.
Це буде Божий дар для нас
У цей благословенний час.

Просив навколішки тебе —
Під сонце й небо голубе.
Слова твої укрила мла,
Бо ти не тут, а десь була.

19
Любив, і ще тебе люблю,
Себе ще бачу у твоїх очах.
І далі твій ще подих п’ю
І чую на моїх устах.

У дивний сад тебе б заніс,
І він би домом нашим став,
Але між нами чорний біс
Невтомно крилами махав.

20
У сусідстві жив хлопчина,
Часто бачив його я.
Співав мені безупину,
Бо мав голос солов’я.

Співав ніжно на всю губу,
Пісня в далечінь плила
Про його колишню любу,
Що із іншим десь жила.

І оцю болючу пісню
Не доспівав до кінця...
Його влюблена й пречиста
Ішла з третім до вінця.

21
Хай буде тиша, аби світло
Було у мертвій тиші цій,
І не звеличилась макітра
В голівці звихненій твоїй.

22
Як день на обрії відцвів
І сонні зорі ніч будила,
Твій голос клятвою горів,
Що ти лише мене любила.

Чи вірив я в оте, чи ні,
Однаково про це ми знали,
Бо не мене в гарячім сні,
А іншого ти обнімала.

23
Жили собі дві кобіти,
Вони мали чужі діти.
Діти були в них чужі,
Бо чужі були мужі.

24
Любов схопила мою душу,
Як шлунок згіркла беленда.
Із нею я ходити мушу,
Бо не відходить ця біда.

Але чи зможу я чи зможу
Відкинути оцю біду?
Хоч знаю, що без неї, може,
Ще в гіршу увійду.

25
Кругом сцени гамір, крики,
Бо на сцені дядько.
Гопака він відбиває,
Як ніхто в присядку.

Коло нього його Цяця,
Пава свого віку.
Вона вірна сусідові,
Вірна й чоловіку.

26
На пахучому рум’янку знов
Ворожив я про твою любов.
З квітки пелюстки я відривав,
Любиш чи не любиш в них питав.

Від напружених думок я сох,
Що повість останній пелюсток.
І повів, нарешті, він мені,
Що любила вчора, а сьогодні ні.

27
Любов і мед — дарунок з неба.
Тому любов цю треба берегти.
Бо в рот свій замість ложки меду
Набрала перцю ти.

28
Покинь уже мене питати,
Відкопувати зникле знов, —
Ще раз вже сказане сказати,
Чи нас торкнулася любов.

Це не любов була, а влови
В туманні дні, а не роки...
Після гарячої любови
Лишилися лише знаки.

29
Розгнузданий вітер проміння пряде,
Не спутати його, не спинити.
Любив я... не міг не любити тебе...
Тож тяжко було розлюбити?

30
Прокидалися квіти в садку і в лузі,
Солов’ї оглядали свої сопілки.
Яка ж ти кохана, була гарнуся, —
В мої найщасливіші дні.

Горючи всезростаючою любов’ю,
Без гостинного смутку й журби,
Як же легко тебе знайшов я,
Як же тяжко тебе згубив.

31
Сонце обняло весь світ.
Вишенька вдягнулася у цвіт.
Як молода у вінку була,
Стрічечки й намисто надягла.

Одягнулася у цвіт і Любонька моя,
І зустрів її так само у віночку я.
Буде рік-у-рік. як вишенька, цвісти,
І вродливою і пишною рости.

Але скоро одягла мене імла:
Любонька моя навіки відцвіла.
Дні мої у муках проплили,
Що найкращими мені були б.

[ ПРЕЛЮДІЯ КОХАНІЯДИ 1940-1941 ] [ КОХАНІЯДА 1947 ПРИСВЯТА ] [ КЕЛЕХ ПЕРШИЙ ]
[ КЕЛЕХ ДРУГИЙ ] [ КЕЛЕХ ТРЕТІЙ ] [ ТІНЬ КОХАНІАДИ 1945-1946 Новий Ульм ]