Микола ТОМЕНКО
ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

Романтичній, таємничій та незбагненній душі української жінки присвячую

І. УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ МРІЇ

Бо кожна правдива любов се повторення таємничогоминулого вселюдського.
Се золотий дзвін його бувальщини,його високих злетіві кривавих упадків та покути.
О, дивний єсть зв’язок мужчини з жінкою, а ім’я йому таємниця.
Осип Назарук

Українці так довго історично шукали те, що їх об’єднає, надасть їм наснаги як нації, що на якомусь етапі збились зі шляху і заблукали. Чомусь різноманітні ідеї та концепції консолідації, як не дивно, досить часто призводили до роз’єднання, а то й конфлікту чи непримиренної боротьби. В певний період етніч­ні, соціальні та інші домінанти пересилили гуманітарні. У той час як саме культура врятувала Україну. Це аксіома. Українська еліта завжди мала культурне мислення, хоча б тому, що намагалась наслі­дувати народ. Народна культура в свою чергу була головною скла­довою врятування українськості, навіть тоді, коли занепадала про­фесійна культура, а масова ставала чужоземною та іншомовною.

"Омріяна віками держава", "Україна приречена на реформи", "Село врятує Україну"... Весь цей міфотворчий ряд був певною мірою відгуком на суспільні, фахові й регіональні виклики. Проте впродовж свого існування так і не зміг стати бодай квазінаціональною ідеєю чи міфом. Усім вищеназваним повідомленням для суспільства бракувало історичної обгрунтованості, народної муд­рості та загальнонаціонального сприйняття. Загалом міфічна скла­дова народу повинна містити певний набір своєрідних національ­них легенд. На жаль, усталених та сприйнятних для суспільства легенд еліта не витворила. Навіть героїка Козацької держави, що була найближчою до справжньої, національної за змістом легенди, не мала належного успіху: релігійний контекст боротьби козацтва за православ’я послабив вплив цієї героїчності в Галичині. Практич­но не застосовувався історичний досвід Київської Русі. Парадоксально, але територія та традиції давньої України стали радше частиною російського національного квазіміфу. Російські торгові марки, фільми, казки активно задіяли персонажів Київської Русі, таким чином, на рівні масової культури важливий елемент українського національного міфу про "мужній руський народ" розчинився в загальноруській, точніше, загальноросійській тенденції. Водночас набули гіпертрофованого звучання негативні сторони історичної традиції через культивування "комічного нарцисизму й егоїзму Українця", "побутового й фольклорного примітивізму", "національної обмеженості та ксенофобічності". Отже, національна міфотворчість набула скоріше негативного звучання.

В цьому есе не стоїть завдання віднайти чіткі орієнтири позитивної національної мрії, ідеї чи легенди — це окрема тема. Хоча, принагідно зауважимо, що на таку ідею в суспільно-політичному значенні може претендувати загальнонаціональний патріотизм як сума місцевих патріотизмів. Під цим я розумію систему поєднання специфічних і особливих прикмет українських регіонів у спільну територіальну та етнокультурну єдність.

За умов відсутності сформульованих світоглядних основ сучас­ного українця, духовне життя набуває ключового значення. Тому на емоційному масовому рівні читається своєрідна "легендарність" та "унікальність" почуттєвого інтимного світу українця. І ключові апріорі позитивні, я б сказав, навіть культові слова для українця — кохання і жінка. Саме це стало основою авторської версії так званої концепції українського кохання. А головне слово спілкування в нашому інтимному світі, що однаково симпатично і привабливо звучить різними мовами, все-таки українською — кохання, найбільш мелодійно, пристрасно, загадково.

Кохання — це позачасове визначення сенсу життя, це символ минулого, теперішнього та майбутнього призначення людини.

ВСТУП ДО ТЕОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

Кохання — це вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб’ється скрипка.
Михайло Мочульський

Українці ніколи не були циніками, тому сьогоднішня "еротизація" нації через масову культуру чи то зі Сходу, чи то із Заходу є не лише антиполітичною та антиестетичною: вона — протиприродна. Символом українського кохання завше була душа, точніше — серце. Тіло ж, на відміну від культур деяких інших народів, ніколи не було ідолом обожнювання. Тому марними будуть наші намагання віднайти яку-небудь Венеру українську в скульптурних формах або серед численних малярських праць.

Водночас сьогоднішній стан речей змушує нас повернутися до проблеми традиційного розуміння інтимного світу українства, його місця в національній і світовій культурі. Нині склалася така ситуація, коли з одного боку експансія маскультури, помножена на український правовий хаос, руйнує культурні цінності та етику людських взаємин, а з іншого — в суспільстві продовжує насаджуватися псевдо-українська культура, замішана на квазіпатріотичному грунті.

Дискутуючи про місце кохання-любові в українській літературі, згадаємо, що сучасники Володимира Винниченка звинувачували його у творенні української "порнографічної школи". Разом із тим нині здебільшого нова культурна Генерація робить закиди українському провінційному" письменству за відсутність любовних романів і творів еротичного характеру. Розв’язка ж полягає в іншому: етнопсихологічні, соціокультурні традиції українства об’єктивно утримували тему інтимних стосунків від публічності. Недаремно специфіка інтимного світу українця вирізняється тим, що завжди відгороджувалася не лише на рівні інститутів від офіційного, державного (чужого світу), але й на рівні мови. Саме українська мова є однією з небагатьох (для прикладу, англійська та російська нівелюють цю відмінність), що на лексичному рівні вирізняє стосунки, взаємостосунки лише між людьми (приватна сфера), відносини та взаємовідносини між організаціями, державами, інституціями (офіційна сфера). Все це підсилене традиційно акцентованою почуттєвістю в характері українця.

Виходячи з цього, стає цілком очевидним, що наша література ніко­ли не була провінційною чи якоюсь там іншою — вона була власне українською, тобто відповідала своєму часові, потребам і традиціям українства.

Зображення кохання-любові традиційно передавало внутрішній світ українця, що гармоніював із природою та всесвітом. Фактично існувала певна система залежності понять у відтворенні даної тематики, а ключовими моментами тут були і є: серце — душа — кохання — любов.

Дана схема не штучно витворена. "Філософія серця", яку вперше обґрунтував Григорій Сковорода, згодом знайшла своє відображення у творчості Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Памфіла Юркевича та інших.

На думку Дмитра Чижевського, філософія серця — це специфічна українська риса. Він вважає, що до низки типових рис варто віднести також емоціоналізм, який виявляється у високій оцінці ролі почуття в житті. Переживання, емоції вважаються навіть шляхом пізнання (по­дібний підхід у Гоголя та Юркевича).

Філософія серця має й дещо інший контекст: у людському душевному житті найбільша роль, ніж свідомим психічним переживанням, відведена їх основі — серцю. Це найглибша в людині "безодня", яка породжує і зумовлює собою, так би мовити, "поверхню" нашої психіки (за Григорієм Сковородою). З цим пов’язане і визнання того, що людина — це малий світ, "мікрокосмос", бо в сердечній глибині криється все, що є в цілому світі. Даний підхід закладав підвалини тлумачення ірраціонального, почуттєвого сенсу людських стосунків і визнавав виключно важливу етичну цінність кожної особистості.

Памфіл Юркевич також цій проблемі присвятив низку творів, зокрема роботу "Серце та його значення у духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого". Дослідник його творчості С. Ярмусь писав: "Специфічною українською рисою у філософії Юркевича було його настоювання на важливості почувань-емоцій. Тут можна заува­жувати сліди неоплатонізму (елемент ідеї), а також партистики (елемент серця). Але ці елементи, як своєрідну екзістенціяльну силу, завважується в українській мислі й етиці Княжої доби, зокрема в документах і літературних творах XI—XIII століть. Поняття про серце, як чисто філософський концепт, виступає в XVII ст. у творах українського мислителя Кирила Транквіліона Ставровецького. Більш дефінітивне філософічне поняття серцю надавав Г.Сковорода (1722—1794) — український філософ XVIII ст. Сковорода, як і Юркевич, ставив серце багато вище людської душі та духа і так вбачав у ньому самий центр людського життя — орган найвищого духовного значення" ‘.

У свою чергу Памфіл Юркевич стверджує, що саме "...розум пра­вить, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духа породжується любов" 2.

Довший історичний період у літературних, філософських творах знаходимо обґрунтовані або несвідомо наведені приклади цього своєрідного кохання за серцем. Подібний семантичний ряд став традиційним не лише у філософії, айв літературі, поезії, фольклорі, а також простежується донині.

Абсолютну детермінованість серце — кохання бачимо у творчості більшості українських митців. Так, Микола Вороний у поетичному зверненні "Чи не досить?.." пише:

Чи не досить вже ілюзій
І даремних мрій ?
Хвилювання, сподівання,
Страчених надій?
Вирви з серця геть кохання!
А коли сього
Не захоче серце, разом
Вирви і його.

Василь Симоненко в одній зі своїх поетичних робіт стверджує:

/ тому світ завжди благословляє
І сонце, що встає, і серце, що кохає...

Отже, кохання від серця або кохання за серцем — це така українська традиція, яку спостерігаємо і в історії, і в щоденному житті, яка попри нинішню небачену прагматизацію не втрачає здатності до виживання. Кохання від серця приречене на нове життя хоча б тому, що воно є невід’ємною частиною етнопсихології, ментальності українця, а ще й тому, що, за легендою, краса мусить завжди перемагати.

"ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ" ЗА ГРИГОРІЄМ СКОВОРОДОЮ

Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов ? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюся, що сам Бог називається любов’ю.
Григорій Сковорода

Цікаве трактування Сковородою концепції кохання-любові міститься у листах до його учня. Останнім часом оприлюднено низку статей, що подають ці стосунки, як сенсацію в українському літературно-філософському світі. Власне, одним із приводів тлумачити листування Григорія Сковороди та Михайла Ковалінського як беззаперечну знаку їх статевих стосунків і нетрадиційного способу життя стала публікація Віктора Петрова (Домонтовича) "Сковорода: дружба з Ковалінським". Спершу цю статтю публікує "Філософська та соціологічна думка", а згодом фрагмент її подає журнал "Лель" із недвозначною передмовою про "статево-еротичний" стиль В.Петрова та "щось не таке у стосунках сивобородого філософа з юним учнем". На мій погляд, ця стаття стверджує дещо інше. Ми маємо зразок унікальної, чистої дружби людей, здатних порозумітися мовою філосо­фії, музи та поезії. Листування ж Григорія Сковороди й Михайла Ковалінського свідчить про естетичну вишуканість і глибоку етичність цих стосунків. Оцінюючи їх, російський філософ Володимир Ерн зауважував: "Дружба Сковороди і Ковалінського відріз­няється тим, що вона зберігає в собі прикмети античних і біблійних впливів. Біблія вкупі з Платоном, Аристотелем і Плутархом дала нашому філософу зразок істинної дружби" 3.

Ще одне застереження необхідне для адекватного тлумачення й розуміння цих стосунків. Майже всі листи були написані грецькою та латинською мовами. З огляду на це, маємо дещо різні версії їх перекладів. Саме специфіка перекладу — суттєвий аргумент на користь двозначності тлумачення Сковородинського бачення кохання-любові. В академічному перекладі Петра Пелеха 4 (1944 р.) подаються роздуми українського мислителя про мораль і духовні пережи­вання, доречно розрізняючи поняття любов та кохання. Віктор Петров у своєму дослідженні, цитуючи епістолярну спадщину, за­стосовує переважно термін кохання. Тому дослідників, які послуговуються останнім перекладом, все це підштовхує до висновку про безумовно еротичний чи то статевий підтекст згаданих вище стосунків. Якщо ретельно проаналізувати тексти, то зникають будь-які підстави для двозначності.

У своїх листах Сковорода використовує головним чином два латинські поняття: атоr і саritаs. Згідно з усталеною традицією українського тлумачення їх перекладу, саritаs — це любов, яка випливає із поваги, пошани, відданості. Саме в цьому контексті український філософ застосовує даний термін у ставленні до Бога, науки, а також у своїх стосунках з учнями. Коли йдеться про поняття атоr, пов’язане більше з почуттєвим, інтимним змістом, то ним Григорій Савич частіше користується у віршованих текстах, що не мають виключно персоніфікованого значення. Процитуємо фрагмент відомого листа Григорія Сковороди до Михайла Ковалінського другої половини лютого 1763 року. Версія перекладу В.Петрова: "Між тими вищими речами, якими я звичайно усолоджую життя, для мене кохання єсть не остан­нюю. Що, справді, є більш приємним, солодшим і цілющим за любов? ...Хіба ж всі дари, навіть і янгольські мови, то суть ніщо в порівнянні з коханням? Що достаткує? Кохання. Що творить? Кохання. Що зберігає? Кохання, кохання! Що усолоджує? Кохання, кохання — початок, середина й кінець" 5. Варіант перекладу П.Пелеха: "Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не ніщо без любові? Що дає основу? — Любов. Що творить? — Любов. Що зберігає? — Любов, любов. Що дає насолоду? — Любов, любов, початок, середина і кінець" 6. У даному фрагменті Григорій Сковорода вживає термін саritаs, і цілком зрозуміло, що версія перекладу В. Петрова некоректна.

Подібні пасажі спостерігаємо і в тлумаченні інших фрагментів листування. Зокрема, порівняємо два варіанти 1763 року. Віктор Петров: "Що є більш приємне, ніж кохання, що є більш солодке? Я вва­жаю мертвими тих, хто не знає кохання. І зовсім не дивуюсь, що сам бог зветься любов’ю".  Переклад Петра Пелеха: "Бо що може бути більш приємне, солодке і животворне, ніж любов? Хіба мені не уявляються позбавленими сонця і навіть мертвими ті, що позбавлені любові, і я анітрохи не дивуюсь, що сам Бог називається любов’ю" 9.

Далі в листі йде суттєвий фрагмент розуміння Сковородою призначення та сенсу любові: "Хороша любов та, яка є істинною, міцною та вічною. Любов ніяким чином не може бути вічною і міц­ною, якщо породжується тлінними речами, тобто багатством і т. ін. Міцна і вічна любов виникає із спорідненості вічних душ, які зміню­ються доброчесністю тих, хто її гартує, а не тих, хто її руйнує. Бо як гниле дерево не склеюється з іншим гнилим деревом, так і між: негідними людьми не виникає дружби’" 9. Тут же визначення його любові до Михайла Ковалінського: "Тому, якщо тобі моя любов дорога, то не бійся, що вона промине. Бо поки ти шануєш чесноту, доти і любов зростає, подібно до того, як дерево непомітно з роками росте і само стає сильнішим, ніж смерть"10.

До речі, тема смерті та своєрідної боротьби смерть — любов харак­терна і для самої творчості Григорія Сковороди. Додатковим аргументом у розумінні її частого використання філософом є ще один опис з історії стосунків учителя та учня. Адже серйозним доказом щодо еротичного характеру цих взаємин були згадки про зустрічі в безлюдних місцях, поза містом. Це давало підстави як знайомим-сучасникам, так і деяким дослідникам підсилювати свої підозри стосовно "кольорового" способу життя мандрівного філософа. Водночас справа виглядала доволі просто. Як пише сам М. Ковалінський у спогадах "Жизнь Григорія Сковороды" (опис підготовлено в 1794 році й подано від третьої особи), займаючись теологією та філософією зі своїм учнем, Сковорода зіштовхнувся з проблемою комплексу у нього сильного страху перед смертю і боязню мертвих. Тоді Сковорода, не довольствуясь беседой о сем, приглашал друга своего в летнее время прогуливаться поздно вечером за город и нечуствительно доводил его кладбища городского. Тут, ходя в полночь между могил и видимых на песчаном месте от ветра разрытых гробов, разговаривал о безрассудной страшливости людской... иногда же играл на флейте ... оставя друга..." 11. Між тим опис життя Г. Сковороди у споминах його учня дещо додає у нашому розумінні самого Михайла Ковалінського. Він пише про те, що публічне життя великого світу Дало йому все: дружину, дітей, приятелів. Проте воно забрало по­тяг до істинного духу та справжньої дружби. Недаремно остання зустріч Г. Сковороди і М. Ковалінського подана у спогадах, як щось месіанське та фантастичне. Як символ того, що в людському буденному та корисливому світі романтичність і альтруїзм бажані навіть для тих, хто не має проблем у повсякденному житті. Потяг до ідеалу — це філософія Сковороди, це його життя, переконання і мрія підго­тувати своїх учнів як своєрідних апостолів пропагування небуденного вищого існування. Після тої зустрічі Григорій Савич прагнув повернутися на батьківщину, щоб закінчити своє життя вдома. Далі читаємо: "Он, проживя у друга своего около трех недель, просил отпустить его в любимую им Украйну, где он жил до того и желал умереть..." 12.

Григорій Сковорода навчав своїх учнів саме такої вищої любові, а не плотської. "Хіба не справедливо Христос, — пише він у листі до М.Ковалінського від 29 серпня 1763 року, — називає себе найбільш великим серед народжених жінками? Але зверни увагу на те, якими шляхами він досяг цього, якими приготуваннями. Він не шукав палаців, не тікав юнаком у багатолюдні і розкішні міста, не відда­вався черевоугодництву, але пішов у пустиню, шукаючи лише царства божого, не дбаючи ні про одяг, ні про їжу, знаючи, що бог не позбавить цього слуг божих і що розкіш — головний ворог незайманості, яку єдину любить Христос і без якої ніхто не може бути допущеним до таїнств царства божого. Тому він обвитий поясом, суворо тамуючи розбещеність плоті: зміцнений так, він був таким великим Учителем у такому великому чертозі божому. О найдорожчий, будемо наслі­дувати таких мужів!" 13.

Спілкування зі своїми учнями також показові з огляду на розуміння Г. Сковородою та вживання ним поняття любов. Переймаючись пошуком послідовників, він наполегливо шукає талановитих і жадібних до істинної науки молодих людей. Ця справжня ідеалістична любов філософа поширювалася на всіх учнів. Читаємо в одному з листів: "Тому, що ти мене питаєш про декого, то, мені здається, я переконався, що Яків Правицький — юнак хороший, не заздрісний, просто дуже жадібний до істинної науки, задоволений своїми здібностями, від природи по справжньому порядний, м’який, людяний. Це ті якості, що спонукали мене полюбити його. Такого складу, як мені здається, і Василь Білозір. Поки я їх вважаю такими, до того часу їх любитиму" (жовтень — листопад 1762 р.) 14. Водночас Григо­рій Савич намагається не допустити непорозумінь між учнями, зробити все, щоб вони були друзями і спільне навчання стало основою їх злагоди та добрих стосунків. Підтвердженням цьому є фрагмент листа Г.Сковороди до М.Ковалінського, написаного у травні — червні 1763 року: "Далі що до того, щоб поговорити окремо з нашим Миколою про вашу сварку, то почекай трохи. Обіцяю вас помирити. Бо що солодше від любові та злагоди? Я знаю твою дуже просту і лагідну вдачу, проте помилки друзів ми повинні уміти виправляти або зносити, якщо вони не серйозні" 15.

Ще одне варте уваги використання поняття любов у Г. Сковороди пов’язане зі словами поцілунок, солодкий, яке, на думку деяких дослідників, посилює гіпотезу про еротичність його стосунків з учнем. Водночас бачимо цілком характерний для біблейського тексту перифраз фрагментів із даним словом. Скажімо: "Любі учні, не бійтеся!..

Тоді сам погляд був для вас нестерпний, а тепер і слів солодких його послухайте, і поцілунком ствердить з вами вічну дружбу". Вступ до лекційного курсу з християнського доброчестя, прочитаного в Хар­ківському колегіумі 1794 року, розпочинається перифразом Соломонової "Пісні пісень": "Хай цілує мене поцілунками уст своїх".

Таким чином, оцінюючи Сковородинське бачення концепції кохання-любові, можна говорити про заснування теорії, що базується на безумовному пріоритеті засад етики та моралі. Саме Г.Сковороді ми завдячуємо тим, що було зроблено спробу дати філософське обґрунтування "етичного кохання". І цей етичний гедонізм у кінцевому підсумку мав на меті моральність стосунків. Серед творів українського мандрівного філософа є низка спеціально присвячених праць домінанті людського буття — серцю. Зокрема, Григорій Сковорода пише: "Голова усього в людини є серце людське. Воно ж і є сама дійсна в людині людина, а усе інше є зо-кілля. А що є серце, як не душа? Що є душа, як не бездонна думок безодня? Що є думка, як не корінь, сім’я і зерно усієї нашої зовнішньої плоти, крови, шкіри й іншої поверхні? Серце — корінь життя і обитель огню і любови" 16.

Отож, Григорій Сковорода започаткував своєрідну "філософію серця", а його почуття любові — життєве й описане — це як віра і відданість, як ідеал і вища сила.

ТРАГЕДІЯ ТА ПОКЛИКАННЯ ШЕВЧЕНКОВОГО КОХАННЯ

Шевченко один був у нас, що любив страшно,
без застережень і без претензій...
Як ми станемо народом сильним,
то забудемо за всі заслуги Шевченка,
а лишиться лишень ідеал чоловіка,
що любив кавалок нашої землі.
Дивний і рвучкий до себе і далекий,
як сонце, що всіх гріє...
Василь Стефаник

Історія Шевченкового розуміння кохання-любові чи не найбільш дискутована і водночас найменш з’ясована. Саме ця тема стала однією з тих, що була нищівно висміяна Михайлом Драгомановим у статті "Шевченко, українофіли і соціалізм": "...Шевченко й у справі жіночої волі тільки й додумавсь перше до вінчання по любові, а під кінець — до шлюбу без вінчання або й до вільного вживання того, що д.Сірко зве "правом тіла" і7. Коли дослідники життя і творчості Шевченка беруться за тему тлумачення його інтимного світу, то незмінно потрапляють у пастки частих, часом незрозумілих сватань поета. "Тут до речі згадати справу сватання Шевченкового в останні роки його життя, про яку тепер уже напечатані листи самого Шевченка до двоюрідного брата його Варфоломія Шевченка. В цих листах бачимо доволі звичайні, всього менше нові, з "нового розумного життя" думки Шевченка про жінку. Старий, уже підтоптаний чоловік шукає молодої через людей, а коли було посватавсь до молодої дівчини 18 років (Хариті) і вона не схотіла йти "за старого та лисого", то лає її в листах, що вона збожеволіла. Потім те ж саме й у Петербурзі з другою дівчиною (Ликерею). Д[обродій] Микешин розказує з поводу петербурзького сватання ось що: "К женскому полу Т[арас] Г[ригорьевич] относился совсем оригинально; но здесь, может быть, неуместно вспоминать об этом. Скажу только, что в момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собирался было жениться, он особенно бьш лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других (звісно, церковних) источников всякую хулу на них" 18.

Більш помірковані дослідники пояснюють це віком Тараса Гри­горовича та його прагненням врешті-решт створити хоч якусь, але українську сім’ю. Критична частина літературознавців намагається пояснити особливе ставлення поета до жінок його специфічним сприйняттям теми кохання та інтимних стосунків. Як на мене, то розв’язка таємниці Шевченкового кохання полягає в розшифруванні його ідеалів і трагедій та відповідному розкодуванні його творчості. Перше юнацьке кохання Тараса до Оксани згодом набуває гіпертрофованих форм символу чистого й романтичного почуття. Це пояснюється і традиційним перебільшенням першого, незнаного в житті почуття, і фактом його брутального нищення. Так тра­пилося, що дійові особи, які є втіленням найбільшого зла для Тараса, — "москалі" — цинічно топчуть й інший символ добра та любові — його Україну. Власне, саме після цього Україна і Оксана — лише різні виміри недосяжної мрії поетової любові й кохання.

Про почуття Шевченка до Оксани читаємо в творах "Ми вкупочці колись росли", ‘Три літа", "Мені тринадцятий минало", поемі "Мар’яна-черниця". Відомий літературознавець Павло Зайцев знаходить повну редакцію цих віршів та описує історію їх створення у статті "Перше кохання Шевченка", надрукованій у виданні "Вестник Европы" у 1914 році. Текст посвяти звучить так:

Вітер в гаї нагинає
Лозу і тополю,
Лама дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так і доля: того лама,
Того нагинає;
Мене котить, а де спинить,
І сама не знає —
У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навіки засну.
Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
Не скаже хоть на сміх:
"Нехай спочиває;
Тілько його й долі, що рано заснув".
Чи правда, Оксано ? чужа чорнобрива!
 І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало, щасливий,
Як побачить диво — твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчила
Очима, душею, серцем розмовлять.
З ким ти усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила Петруся співать.
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я й досі плачу, і досі журюсь,
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь.
Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,
І сестру Мар’яну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись щаслива,
І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Уже немає Оксани, з якою можна було і душею, і серцем розмовляти. Все інше відтепер стає цілком зрозумілим, а те контраверсійне "кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями" стає цілком логічним поясненням трагічної розв’язки їхніх стосунків.

Буденне, реальне життя переконує, що це чисте, юнацьке почуття можливе лише вперше і востаннє. Тому про таке кохання у Шевченка практично неможливо прочитати. У нього проявляється сво­єрідне "табу на кохання". Поет компенсує відсутність власного ін­тимного життя, свого кохання абсолютизацією любові до батьківщини, до України. Він пише здебільшого про любов як віру, праг­нення і переконання. Його єдина любов — це Україна.

І вищезгаданий ряд серце — кохання — любов у Т. Шевченка до­повнює ще й Україна. В різних поетичних роздумах і творах його це знаходимо дуже часто:

Свою Україну любіть,
Любіть її во врем’я люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Холоне серце, як згадаю,
Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить,
Людей і Господа любить.
Люблю, як щиру, вірну дружину!
Як безталанную свою Вкраїну!

Для кого я пишу? для чого?
За що Україну люблю ?
Чи варт вона вогню святого?..
Але все-таки її люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я..... одинокий...

Спроба ж уявити, надумати собі кохання ще залишається.
У взаєминах з Варварою Рєпніною деінде знаходимо того почуттєвого та емоційного Тараса Шевченка, але різниця в соціальному статусі швидше роз’єднує і гнітить, ніж зміцнює такі стосунки. Княжна вивчає українську мову і літературу, врешті визнає геніаль­ність літературної філософії Гоголя (в чому її неоднаразово пере­конував Шевченко), та для духовної спільності цього замало.

Їхнє знайомство відбулося в Яготині, куди Тарас приїхав робити копії портрета князя Миколи Рєпніна. Саме тоді між 30-річним поетом, який досі переживав трагедію свого першого кохання, і 35-річною княжною зав’язалися дружні стосунки, що потім пере­росли в глибоке почуття. Між ними розпочинається листування, де доволі часто Варвара Рєпніна описує своє ставлення до Шевченка. Вона опікується його творчістю, незмінно підкреслює свою небайдужість як до героїв його творів, так і до нього самого. Зокрема, в листі від 19 червня 1844 року, надісланому з Яготина, читаємо: "Итак, Вы решаетесь печатать "Слепую"...
Посвящение прекрасно и гармонирует с содержанием милой Оксаночки; — я непременно примусь за малороссийский язык; я хочу наслаждаться всеми Вашими цветами; я представляю себе, как будет грудь болеть от чтения "Совы". Вы изобрали один из тех случаев, из которого позт и такой как Вы может извлечь ... глубокое, раздирающее, что от... таких... там, в вечности, будет царство радости, а здесь блаженные плачущие" ". Варвара постійно підкреслює свій душевний зв’язок із Тарасом Григоровичем не лише змістом і стилістикою листів, але й підписами, як-то: "Вам душею віддана", "Щиро віддана Вам" тощо. Поет у листуванні з княжною більш стриманий, лише інколи відвертий: "...потому что я в глубине души уважал ваш благородный ум, ваш вкус и ваши нежно возвышенные чувства..." 20 (7 березня 1850 р.). Ці взаємини недомовленостей дали підстави Рєпніній зізнатися: "...Коли б бачила з його боку любов, то може, відповідала б йому пристрастю" 21. Насправді, і Варвара, і Тарас знали, що їхнє кохання залишиться нерозділеним, бо є батьки, оточення, різний суспільний статус... Розв’язка їхнього кохання, що не відбулося, хрестоматійна. Варвара Рєпніна не вийшла заміж і знайшла себе у релігії, Тарас Шевченко залишився одинаком...

Під час десятирічної солдатчини Шевченко закохався в Агату і Ускову, дружину тамтешнього коменданта форту. Про свої почуття до ніжної, симпатичної Агати поет із захопленням пише:

"Ця найпрекрасніша жінка для мене — справжня благодать Божа. Я покохав її високою чистою любов’ю"21.

Вони зустрічалися мало не щодня, отримуючи насолоду від спілкування один з одним. Але їхні стосунки були нетривалими. Шевченка чекало розчарування: розмови і плітки щодо їхніх частих прогулянок отруювали життя, і Агата вирішила припинити зустрічі. Тарас сприйняв це як зраду.

Через деякий час, після повернення із заслання в Казахстан, у Нижньому Новгороді Шевченко знайомиться з акторкою Катери­ною Піуновою, якій було 17 років. Вона підтримує ідею Тараса зіграти в українській виставі і захоплено вчить роль Тетяни з "Москаля-чарівника". Задум поставити цю виставу підтримує близький друг поета актор Михайло Щепкін. її прем’єра проходить блискуче, Шевченко пише відгук для преси і, засліплений власною уявою про глибину стосунків з Катериною, надсилає їй листа з освідченням у коханні (бібліографи поета зазначають можливість того, що цей лист написаний іншою людиною). 45-річний Тарас Шевченко пише Катерині Піуновій: "...я вас люблю и говорю вам это прямо, без всяких возгласов и восторгов. Ви слишком умы для того, чтобы требовать от меня пылких изьяснений в любви, я слишком люблю и уважаю вас, чтобы употреблять в дело пошлости, так принятые в свете. Сделаться вашим мужем для меня высочайшее счастье, и отказаться от этой мысли трудно. Но если судьба решила иначе, если я имел несчастье не понравиться вам и если возвращенная мне вами книга выражает отказ, то, нечего делать, я должен покориться обстоятельствам..."22.

Після відмови Катерини Піунової Шевченко вже не шукає кохання, він прагне сім’ї, сім’ї української на власній батьківщині. Можливо, тому, що перше і останнє справжнє кохання народилося і померло в юнацькій намріяній Україні, до якої Тарас завжди хотів повернутися і якої насправді вже не існувало.
Стосовно останнього періоду життя Шевченка, про який багато й по-різному пишуть вчені, то, на мій погляд, все досить просто. Поетове розуміння неможливості за життя осягнути того ідеального щастя і спонукало його до думки домогтися хоча б малого: повернутися в рідні краї разом із людиною, яка сприймала би обов’язкові Для нього національні цінності. Саме тому, шукаючи собі опори під кінець життя, Тарас думає більше про українськість своєї супутниці та її селянське походження. В листі до Варфоломія Шевченка поет пише: "Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднати з собачою панською кров’ю, Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті".
В цьому контексті показовим є лист Тараса Григоровича до дружини Михайла Максимовича.

Вельми і вельмишановная і любая моя пані Маріє Василіївно! Спасибі вам, моє сердце єдинеє, за ваше щиро ласкаве привітання.
Я думав, що ви давно вже в Москві сумуєте, аж бачу, що ви тепер по Михайловій горі походжаєте, на сині гори поглядаєте, з Дніпром розмовляєте та й мене, сироту одинокого на чужині, не забуваєте, Спасибі ж вам ще раз, моє серце єдинеє.
Якби це ви згадали про те, що я просив вас в Москві, та заходи­лися гарненько коло сего діла, то це було б так. А ви, мабуть, уж і забули мою просьбу? То я ж вам нагадаю. Я вас просив, щоб ви мене оженили. Оженіть, будьте ласкаві, а то як ви не ожените, то й сам бог не оженить, так і пропаду бурлакою на чужині. На те літо, як бог поможе, я буду в Києві і на Михайловій Горі. А ви там де-небудь під явором або під вербою і поставте мою заквітчану княгиню, а я піду погулять та й зостріну її. Полюбимось, то й побе­ремося. Бачите як просто й гарно. Зробіть же так, моє серце єдинеє. Не забудьте ж, моя голубко сизая, моєї великої просьби і мене, іскренно вашего" 24.

В останні роки Шевченкового життя вже не було пошуку кохання, були пошуки сім’ї або дружини. Всі сватання поета до українських кріпачок не дуже цікаві щодо пояснення його бачення і розуміння кохання, тому про них немає сенсу тут переповідати.

УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ ЯК ФОРМА НАЦІОНАЛЬНОГО МІФУ

Ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.
Микола Томенко

Проблема розуміння кохання-любові розглядалася і в порівнянні зі специфікою та традиціями інших народів. Ще в середині XIX століття Михайло Костомаров у дослідженні "Дві руські народності" виводить любов до жінки саме з поетичності українця. Зокрема вчений пише про те, що для росіян, на відміну від українців, притаманна закоханість у "тілесну красу", а жіноча краса "рідко коли підноситься понад матерію" і "рідко коли пісня нагадує про високі прикмети й повагу до жіночої душі".

Недарма поема Лесі Українки "Бояриня" була зупинена цензу­рою Російської імперії: у ній поетеса показала, наскільки різні статус і сприйняття жінки в українському та російському суспільствах. Оксана, головна героїня твору, яка не витримує моральної атмосфери і приниження гідності жінки під час свого московського життя, помираючи, каже своєму чоловікові:

"... як я вмру, то ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше... всі ми ріжемо словами, а тут жінки плохі, вони бояться..."25

Ця різниця, так добре помічена Лесею Українкою, була зумов­лена принципово іншим укладом життя. "При природному доборі молодих, — зазначає Володимир Янів у "Нарисі до історії української етнопсихології", — скоро зачало грати основну роль кохання. В Україні молоді люди одружувалися за взаємною згодою, при добо­рі на дальший план відходила фізіологічна любов, а на перший план висувалися моменти духовного порядку, бо ж заздалегідь молоді були свідомі того, що мають жити весь вік разом. Більше того, він зазначав, що статева мораль в Україні досягла високого рівня й особ­ливо чеснотливістю відзначались українські дівчата та заміжні жінки. Велику роль також у збереженні статевої моралі відігравала громадська думка" 26.

Сергій Єфремов, аналізуючи цю проблему на основі української народної поезії, писав: "Така зворушлива чистота почувань надає надзвичайно глибокого еротичного характеру українській народній поезії — надто пісням про кохання, таким же в масі своїй чистим і високим навіть тоді, коли торкаються подій з самої природи своєї, на людський погляд стидких і сороміцьких" 21.

В українському фольклорі досить розвинутий міф про вірність закоханих, що й після смерті живуть спільно, як дерева чи квіти.

Почуттєвість та ірраціоналізм мали наслідком особливе сприйняття українцями власного інтимного життя. Іван Мірчук у "Сві­тогляді українського народу" підмічає: "Українці приступні найглибшим відрухам любови, що грає провідну роль в їх духовому житті, але часто це чуття обертається з якоїсь маловажної причини в свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть" 28.

Така національна особливість не залишилася непоміченою й іноземними вченими. Роберт Плен, аналізуючи творчість Осипа Турянського, між іншим зазначав: "Символізування найвищих ідеалів людства в образі жінки й дитини — це, оскільки я знаю український народ, спеціальна українська риса" 29.

Цей поетичний, емоційно-піднесений зміст інтимних стосунків в українській традиції підводить нас до ще однієї проблеми розрізнення понять кохання і любов. Відразу застережемо, що в різні часи, в різних регіонах України вони сприймалися і тлумачилися неоднаково. Скажімо, у творах буковинської письменниці Ольги Кобилянської та деяких інших митців кохання як поняття майже не фігурує, а епітети кохані, коханий — то синоніми слів рідні, рідний.

Пантелеймон Куліш — один із тих, хто свідомо по-різному тлумачить ці два поняття. У поемі "Великі проводи" він пише:

Ой, ти мене, Україно,
Кохання навчила:
Кого стріну над Славутом,
Дам у серце силу...
Ой ти мене, Україно,
Навчила любити:
В кого серце кривавеє,
Мушу ісцілити 30.

Або у поетичних рядках "До Марусі Т.":

Я люблю тебе, дівчино,
Як дитину мати,
Не бажаю за кохання
Любої одплати.

Водночас поява цих двох близьких за змістом понять (згадаймо, що англо- чи російськомовна культури не мають подібногр феномену) не випадкова. Це лише пояснює світоглядну, культурну межовість України, наявність впливу різних культур і мов в українських духовних традиціях, де присутні любов як ключове поняття російського (євразійського) культурного простору та кохання — східнослов’янського (центральноєвропейського) культурного світу. Особливість і специфіка української ситуації полягають у тому, що вплив двох різних традицій разом із суто національними українськими цінностями спричинив появу унікального прецеденту — відмінного, подвійного тлумачення характеру інтимних стосунків.

Над цією проблемою розмірковувало багато відомих українських діячів культури. Зокрема Володимир Винниченко, перебуваючи в Будапешті, в щоденнику від 7 квітня 1918 року писав: "Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі... Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків однієї істоти другою...31.

Таке трактування досить цікаве, але далеко не вичерпне і значною мірою не адекватне. Для того, щоби більш повно означити межі розуміння вищенаведених понять, доцільніше використати принцип семантичного, лексичного та філософського порівняння словосполучень зі словами кохання та любов.

Тут ми не беремо до уваги того, що поняття любов використовується і як мовне означення ставлення до офіційних інституцій чи конкретних предметів. Водночас не аналізуємо звичних слововживань: любов до краю, до батьківщини; любов до книги, поезії тощо. Таке використання загальновизнане, хоча і тут є винятки. Зокре­ма, багато поетів намагалися перенести до сфери почуттєвого світу й поняття Україна. Микола Вороний у своїй поезії "Ти не моя!" впровадив таке тлумачення поняття кохання:

Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, —
Ти не моя!

Виходячи з традиції вживання цих двох понять і змістовного навантаження, якого вони набувають у поезії, літературі, фольклорі можна твердити: кохання характеризується поетичним та ірраціональним змістом стосунків; почуттєвістю та романтизмом як невід’ємними рисами. Статеві стосунки ніколи не були домінантою в коханні, хоча завжди мали неповторне і загадкове звучання. Кохання — це самозречення, це принесення себе в жертву своїм почуттям і пристрастям; любов — взаємопідтримка, прагнення щонайперше допомогти, а вже потім — отримати щось для свого духовного життя, а отже, для себе.

Любов характеризує більш сталі стосунки, що, як правило, форма­лізуються в подружнє життя. Любов не втрачає почуттєвості, хоча вже й не має стану поетичної закоханості. Статеве життя є невід’ємною, але дещо буденною складовою частиною гармонії в стосунках.

Кохання — це таємниця, а любов — це ключ від неї. Як правило, кохання закінчується тоді, коли втрачається його загадковість і неповторність.

За таких умов, наша схема: серце — душа — кохання — любов вказує на логічний взаємозв’язок цих понять, набуває реального змісту і підтверджується.

Тож ідеалом українського кохання-любові є прагнення здобути любов, не втративши кохання.

До змісту Микола ТОМЕНКО ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ