Романтичній, таємничій та незбагненній душі української жінки присвячую
І. УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ МРІЇ
3. УКРАЇНСЬКА ЖІНКА В КОНТЕКСТІ ПОКЛИКАННЯ КОХАННЯ
Українська жінка в поезії українського народу
змальована такою духовно-прегарною,
що й у самому свойому упадку
виявляє поетичну свою чисту натуру
й соромиться свого пониження. Микола Костомаров
Серед низки національних легенд окреме місце посідає призначення і покликання української жінки. Народна творчість, наукові та літературні твори давно намагалися з’ясувати цей феномен. Щоправда, більшість таких описів апелювала до соціального чи національного виміру. Тут спробуємо осмислити скоріше романтичний, а не соціальний чи етнічний образ жінки. Образ, про який, напевне, писали чимало, менше говорили, але завжди мріяли.
Усі, хто причетний до творення української культури, прагнули відтворити власне бачення місії чи покликання жінки. В 1930 році у післямові до "Роксолани" Осип Назарук зазначив, що присвятив цю книгу всім українським дівчатам, а Роксолану назвав "українським Одісеєм у жіночій сукні". Олександр Довженко у своєму щоденнику неодноразово прагнув написати узагальнену статтю про українську жінку, підготувати "Звернення до жінок Європи і Америки з коротким екскурсом у (царину щастя і краси)".
"....Написати статтю про українську жінку. Про жінку, про матір, про сестру. Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорі за нами. Про Катерину, що плакала з Ярославною, про нашу геніальну Українську хазяйку, про господиню України. ... Про красу України, і багатства, і роль жінки в красі ланів, в чистоті сортів рослин і худоби. Ганна Кошова. Про війну, про її шалений тягар, тяжку роботу, голод, образи, судьби дітей і навалу ворога. Хто виміряє твої знущання, хто виміряє глибину твоїх сліз і відчаю! ...Ми скоро повернемося. Ми, очищені власними жертвами, оточимо тебе Увагою і любов’ю. І світ увесь дивитиметься на тебе і преклониться перед тобою, мученице наша і наша красо. Твої подвиги, всі численні прояви твоєї людяності, і доброти, і людської гідності, і страшної сили твого терпіння ми зберем, як дорогі скарби, і возвеличимо в мистецтві нашої історії — історії визволителів людства. Ми одягнемо тебе в найкращу одежу і будемо цілувати тобі руки. Ми посадимо тебе в кращі, в найвищі школи, щоб краса твоя сіяла розумом і благородством освіти, і все виховання з малих твоїх літ направимо на розквіт в тобі ніжності і м’якості. Що лежить у твоїй природі... З.ІК [19]42
...Хто згадає вас, красу вашу. Ви як морський пісок. Але хто не преклониться у віках перед красою наших жінок..."72.
Подібне питання цікавило й відому українську діячку Олену Телігу. В її статті "Кого ми прагнемо" представлені дві традиційні оцінки місії української жінки. Авторка називає одних жінок "рабинями", інших — "амазонками". В нашій історії, вважає Олена, було занадто багато рабинь, було й немало "амазонок". Але, насправді, й чоловіки, і жінки завжди прагнули іншої жінки. "Отже, — пише Теліга, — вони вже живуть на нашій землі, ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками! їх вже чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким ми прагнемо бути" 73.
На жаль, вся попередня історія, література показали, якою не повинна бути українська жінка. Саме чоловіки про це писали найбільше, але цього мало. "Треба, щоб вони знали, — переконана Олена Теліга, — якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина".
В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок і захопленнями тими й другими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона не хоче бути ні "рабинею" ні "вампом" ні "амазонкою". Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівноправним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне за націю.
Тут своє кредо Теліга підсилює словами А.Розенберга: "Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти" 74.
Українська жінка — це не Роксолана і не Леся Українка. Українська жінка — це і Роксолана, і Леся Українка, це і сила пристрасті, і почуттів, це і самопожертва, і самоствердження, це і мужність, і сентиментальність водночас.
Спеціального дослідження потребує огляд ставлення до теорії кохання-любові відомих українок. Парадигма їх бачення, як правило, полягала в тому, що вони були творцями певної неземної концепції кохання-мрії. Саме з огляду на це їх думки знаходились у цілковитій залежності від омріяного, уявного образу і символу кохання-любові. У реальному житті вони в принципі не могли знайти бажаних стосунків, тому в їх творах постійно присутня певна душевна роздвоєність. Така історія кохання Лесі Українки, щось подібне маємо і з Соломією Крушельницькою. Ця знаменита українська співачка впродовж життя не могла знайти бажаного втілення неповторного кохання. Стосунки з Михайлом Павликом та Василем Стефаником, іншими відомими українськими діячами — то взаємини, де почуття перемішані з громадськими справами і творчістю співачки. Для Соломії кохання залишалося нездійсненною мрією, в той час як для закоханих в неї — цією мрією була Крушельницька. В Стефаник в одній з присвят їй написав:
"Я з тобою ані разу за руку не взявся, я тобою, як зорею, з землі любувався" 75
Як наслідок — одруження 38-річної Соломії Крушельницької з 50-річним мером італійського міста Віареджо Чезаре Річчіоні. Зрозуміло, це скоріше пошук дружньої підтримки, аніж результат палкої закоханості.
Визначна українська акторка Марія Заньковецька лише недовгий час разом із відомим режисером і актором Миколою Садовським жили як закохане подружжя. Цій унікальній жінці поклонялися Антон Чехов, Лев Толстой. Петро Чайковський після однієї з вистав підніс їй вінок із написом: "Безсмертній від смертного". Тим не менш, її чисте кохання було порушено конкурентками не скільки на почуття, скільки на славу М.Садовського. Як описують сучасники, Микола Садовський напередодні смерті постійно повертався до теми свого кохання до М.Заньковецької: "Я дуже винен перед Марусею, тяжко винен. Ех, почати життя спочатку..." — саме так передає його настрій Григорій Григор’єв 76.
Для нас важливо тут не розшифрувати особливості всіх закоханостей відомих українок, суттєво збагнути їх ставлення, їх розуміння кохання. Олена Теліга у листі до своєї дуже близької приятельки Наталі Лівицької-Холодної саме про це й писала: "Щодо кохання. Може, справжнє Кохання буває раз на тисячеліття, може, цілком не буває, але не важно саме Кохання, а наше відношення до нього, оцей культ, "лампада ", який є і у тебе і у мене, і оце є, наше, жіноче, відвічне, що ми зхоронили до цього часу"77.
МАРКО ВОВЧОК: "ФАТАЛЬНА ЖІНКА"УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Відчувай кожну фарбу, лінію, звук,
пам’ятаючи те, що це ж є
елементи життя і неповторні моменти. Володимир Винниченко
Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркович) — письменниця, життя якої заслуговує щонайменше на захоплюючу мелодраму, хоча для багатьох чоловіків це скоріше називалося б трагедією. її, як правило, обожнювали чоловіки і ненавиділи жінки.
Марко Вовчок не була повією і не була фатальною жінкою. Вона намагалася зрозуміти саму себе, збагнути, що вона хоче від життя, а чоловіки були важливими для неї лише тоді, коли не заважали пізнавати світ і саму себе.
У ній багато незрозумілого; її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи у найвидатніших чоловіків того часу та фантастичне несприйняття у жінок.
Дочка графа Толстого К. Юнге писала: "Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні — проста баба, відбиток чогось соmmun; гидкі ("противные") білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки "да" і "нет". А всі мужчини сходять від неї з глузду: Тургенєв лежить коло її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою, Пассек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя...
Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть, "він її не вартий" — кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, — кажуть, "її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями". Як мене обурює ця жінка. Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?" 78.
Велику "послугу" в несприйнятті Марка Вовчка як визначної української письменниці зробив Пантелеймон Куліш. Після бурхливого кохання і розриву стосунків з нею ображений Куліш пише автору "Історії літератури руської" Омеляну Огоновському про те, що "Народні оповідання" писали вдвох Марія Вілінська (Марко Вовчок) і її чоловік Опанас Маркович. Цю думку активно підтримало багато літературознавців, а дехто почав навіть стверджувати, що оповідання написані лише її чоловіком. Олена Пчілка пішла далі у розвінчуванні міфу про Марка Вовчка, написавши: "...нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора". Крапку над "і" у дискусії про авторство "Народних оповідань" Марка Вовчка поставили Іван Франко і Василь Доманицький. їхні аргументи були такими: Марія Олександрівна не була росіянкою, рід її білоруський, а освіту вона отримала в Харкові. Досконале знання української мови підтверджує її листування з чоловіком і оповідання, написані пізніше.
Та повернімося до тлумачення Марком Вовчком ролі й значення кохання. Насправді, про її почуття, про кохання можуть сказати герої творів. У цьому плані показова повість "Три долі", написана за кордоном у 1861 році. Вона трохи задовга, але цікава, оскільки демонструє три жіночі долі, три різні бачення їх почуттів, три відмінні кохання.
"...Може, розумію краще, ніж ти... З боку усе вбачається видніше — на очі їй чимало таких, що любили, та й покинули; що покинули а ще й насміялися; інші вишукують того кохання так, аби замутиться; а є й такі; що вимагають щирості не скажи для того тільки щоб зоставити повік нещасливими ймовірних..." 9.
"... Я вже не плачу тепер, я вже не ревную та й не кохаю... Як усе світове минає! І кохання, і радощі, і горе — як усе минає. Що було нам дороге, над душу, — бачимо, аж порошинка пильна!.. Змагається з нами, що нема у світі лич добрих людей, ані правди у людей. А де ті правдиві? Куди глянуть, що ступлять, то все не по правді... А де ті добрі? А нехай — но в одну річ вкохаються та вдадуться, — побачим тоді, які добрі і яка правда!" 80. "...Ти кохаєш?.. Я за його умерла б, ...я для нього б у світі жити рада... а люблю я його давно, давно... завсіди люблю, як зазнаю. Він же до тебе не залицявся ніколи..? Нехай здоров буде та щасливий із тією, що покохає собі... А тобі ж тільки мука, печаль та горе? — Хоч горе, — я від його усе прийму за добре. Та він не знає і не дбає, що ти його кохаєш! — Нехай! Аби я його кохала. — Лихо тобі з тим коханням буде та горе, а радощів я не сподіваюся. — Коли не судилося много щастя, нехай лише горе буде..."". "Нащо те кохання у світі? А коли серце кохає — як не кохати? Який прибуток з тих любощів, — Не знаю, тільки ніхто не залишить свого кохання... Чи ж варті? Гірко даремно кохати, гірко даремно дожидати, а ще гірше не кохати й не дожидати!" 82.
ЛЮБОВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ В ЕПІСТОЛЯРНОМУ І ЖИТТЄВОМУ ВИМІРАХ
Любов може бути чудовою поемою,
що люди потім перечитують у спогадах,
без болю, без прикрого почуття. Леся Українка
Ця проблема невідповідності ідеалу кохання-любові та реальному життєвому виміру характерна і для Лесі Українки. Адже, чим більшим було прагнення неповторного почуття, тим трагічнішим ставало сприйняття безкінечної буденності. І тому вельми непримітним стало одруження 25 липня 1907 року 36-річної Лесі Українки з Климентом Квіткою. Цікаво, що серед великої епістолярної спадщини письменниці значна кількість листів на прозаїчно-побутову тематику — до свого чоловіка. Водночас аналіз іншої частини листування дає доволі повне уявлення про Лесине розуміння внутрішнього світу. Найбільшим коханням і водночас драмою її життя було знайомство з Сергієм Мержинським. Проте їхні близькі стосунки тривали менше чотирьох років. Та коли Сергій захворів, вона кинула все, аби спробувати його врятувати. Майже два з половиною місяці Леся намагалася повернути свого коханого до життя. Але 3 березня 1901 року він помер у неї на руках. Глибину її почуттів можемо збагнути, перечитавши лист Лесі до Сергія: "Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всією душею, як стакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що поміж нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!". А згодом — найсуттєвіше: "Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла... Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині" 84. Однак ця Лесина мрія приречена. Вона продовжуватиме жити лише в думках, творах і врешті-решт в її листах.
Серпанок смутку завжди супроводжував поезію Лесі Українки. На закид літературного критика Осипа Маковея вона відповіла: "Що ж власне до смутного колориту в моїх поезіях, то я вам скажу одну річ цікаву для критика-психолога: часто у поетів настрій поетичний залежить від погоди... у мене цей настрій залежить найбільш від того, яка погода в душі, і я пишу найбільше в тії дні, коли на серці негода..." 84.
Трагедію кохання Лесі Українці допомагає пережити дружба з Ольгою Кобилянською. Історія їхнього особливого знайомства і листування — окрема тема дослідження. Для нас тут важливе розуміння змісту кохання-любові Лесею Українкою. Листування до 1901 року показує взаємини колег по письменницькій праці, а після поїздки Лесі в гості до Ольги Кобилянської (квітень — травень 1901 року) стиль листів і характер стосунків суттєво змінюється. Листи цього періоду засвідчують, що їхні зустрічі стали основою дружби на засадах спільного розуміння внутрішнього, інтимного світу жінки. Це певна гра, повністю зрозуміла лише її учасникам. У листі за 6 квітня 1901 року зустрічаємо нове звернення "Хтось", і воно, як правило, звучить у варіанті: "Хтось когось любить...". Зміст листів, окрім обговорення стану справ в українській літературі, майже завжди містив фрази чи звернення до теми, зрозумілої лише двом. Водночас контекст цієї зовні захованої гри почуттів — скоріше ознака духовної єдності О. Кобилянської та Лесі Українки, аніж підтвердження їхнього особливого еротичного характеру. На мій погляд, вони прийняли ідею епістолярного виміру незнаного омріяного почуття, якого обоє не могли зустріти в сірій прозі життя. Стосунки двох — це більше, ніж "кохання в листах", вони за ідеєю і змістом дуже нагадують романтичний світ у листуванні Г.Сковороди та М.Ковалінського. Реального і традиційного тлумачення тогочасної любові Леся Українка, можливо, не стільки не розуміла, як не приймала. Саме тому в її листі до сестри читаємо: "Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю... Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов ‘ю! Я не стою за абсолютну правду такої "теорії любові", з мене взагалі кепський теоретик, але ж "кожний Іван Іванович має свою філософію", то нехай і в мене буде своя..." 85.
Загалом оцінюючи останні публікації про специфічний характер інтимного життя Григорія Сковороди, Агатангела Кримського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської варто сказати ще й таке. Правильно читати переписку й публіцистику середини XVIII або початку XX століть очима і думками XXI, але неправильно тлумачити переживання і ментальність української еліти середини XVIII — початку XX століть з погляду переживань й ментальності української еліти початку XXI століття.
ПРИЗНАЧЕННЯ КОХАННЯ: ШТРИХИ ДО ОДНІЄЇ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ
А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?..
Людині властиво прагнути вічності,
знаходити в ній для себе мету і натхнення... Олесь Гончар
Анна Керн була донькою Петра Марковича Полторацького, який походив із дрібних українських дворян і предки якого належали до козацької шляхти. Мати Анни Петрівни — Катерина Іванівна — донька Івана Петровича Вульфа, губернатора міста Орла.
Сама Анна народилася в Орлі, але за кілька місяців переїхала до родини батька в Лубни. До 16 років вона виховувалися там і при зустрічі з двоюрідною сестрою описувала їй "прелести Лубен". На все життя Лубни залишилися найближчим і найріднішим її серцю місцем. Після одруження 17-річної Анни з 52-річним генералом Єрмолаєм Федоровичем Керном, вони майже десять років переїжджають із міста до міста як в Україні, так і в Росії. У цей період наша героїня веде "Дневник для отдохновения". На сторінках щоденника вона постійно звертається до рідного містечка, де пройшли її найщасливіші роки: "Нет, невозможно мне быть счастливой вдалеке от тех, кого я люблю. Итак, я здесь прозябаю, усердно стараясь выполнить долг свой, во всем следуя наставлениям добродетельного моего друга, навсегда запечатлевшимся в моей памяти: мне удается быть почти спокойной, когда я занята, а без дела я никогда не сижу, остоянно читаю либо пишу что-нибудь, сама проверяю счета, занимаюсь своей дочерью, словом, за весь день, можно сказать, минуты свободной нет, но если вдруг что-нибудь напомнит мне Лубны, мне делается так больно — невозможно описать вам чувства, которые меня охватывают. Чтобы обрести сколько-нибудь спокойствия, мне надобно позабыть о пленительном призраке счастья, но как вычеркнуть из памяти ту единственную пору моего существования, когда я жила... Как расстаться со сладостной мечтой души моей? За те упоительные дни блаженства и должна я теперь покорно и терпеливо сносить все. Да, никто никогда не любил так, как любила я ..." 86.
Українське природне оточення, народні пісні, про які так часто згадує Анна, мали надзвичайно важливе значення для формування світогляду дівчини, розуміння нею місця в житті та покликання кохання. Серед спогадів є численні спостереження про українські традиції та побут, про розуміння родини й любові. Українські пісні стали складовою її дитячого виховання. Згадуючи, як у них гостив лубенський міський голова Роман Федорович Жадан, А.Полторацька пише: "Он на всех вечеринках пел с нами малороссийские песни и смешил нас местныи анедоктами" 87. Про свою лубенську знайому: "Любовь ее к мужу внушила ей одеть его могилу ползущим по земле густым растением с мелкими ярко-зелеными листиками, называемым в Малоросии барвинком. Зто было очень красиво и заставляло думать, что в доброй ее душе была поззия..." 88.
Генерал Керн, розуміючи прихильність Анни та збираючись у відпустку, каже: "Если так, отправляйтесь на Украйну к своим родным, а я поеду к своим" 89. Загалом, ставлення чоловіка до рідних їй місць і до людей, що жили разом із нею, було однозначно дружнім.
Коли ж йдеться про тлумачення та сприйняття Анною Керн і Пушкіним призначення і сенсу кохання, що стане відоме світу через поетичні рядки про "генія справжньої краси", — маємо достатньо різні підходи. Анна, яка виховувалася під впливом ліричного, підсиленого природою та народними традиціями почуття, очікувала і мріяла саме про таке кохання. її щоденні заняття літературою — це спроба поєднати красу місцевої природи, духовність народних традицій та літературний романтизм почуттів.
Численні цитати з її коментарями в щоденнику з творів французької письменниці Анни-Луїзи-Жермен де Сталь (1766—1817) дають змогу збагнути внутрішній світ Анни Керн. Цікаво, що книга де Сталь фігурує ще в одній дуже відомій історії кохання — Байрона до Терези. Знайшовши в саду книгу, що залишила Тереза, Байрон написав всередині: "Я не тільки кохаю, не зможу тебе не кохати".
Наведемо лише кілька сюжетів, які викликали бурхливі емоції в Анни: "...если душа ваша взволнована, если она ищет во вселенной некое божество, пусть даже далека она слави и любви — с неп говорят облака, ей внемлют бурные потоки, и кажется, будто ветерок, пробегая по вереску, благосклонно шепчет вам что-то о вашем любимом" 90. Або: "Какого только очарования не заимствует язык любви у поззии и изящных искусств! Сколь зто прекрасно — любить и серцем и мыслью! Варьировать таким образом, на тисячу ладов, чувство, могущее быть выраженным всего одним словом, но для выражений коего все слова на свете кажутся бедными! Проникаться совершеннейшими созданиями воображения, кои вдохновлены были любовью, а в чудесах природы и человеческого гения находить новие выражения, дабы раскрыть собственное сердце" 90. Саме тому Анна мріяла та бажала того великого почуття любові сердцем і думкою: кохання такого, щоб хотілось пояснити його природі.
Перше знайомство з Пушкіним, його поезія давали всі підстави їй думати про те, що мрія здійснилася. Водночас подальші зустрічі та листування цікаві ще й у контексті розуміння обома власних стосунків. Переглянувши листи, зустрінемо дещо різне ставлення до кохання.
Пушкін застав Анну за листом до сестри в Малоросію і дописав від себе:
Когда помилует нас Бог, Когда не буду я повешен, То буду я у ваших ног, В тени украинских черешен 92.
Як відомо, листи Олександра Пушкіна до Анни Керн уперше оприлюднені останньою. В них доволі багато цікавої інформації для теми нашого дослідження. Вже в першому листі (формально для Родзянко, фактично — для Керн) поет написав:
Ты обещал о романтизме, О сем Парнасском афеизме Потолковать еще со мной; Полтавских муз поведать тайны, — А пишешь лишь об ней одной. Нет, это ясно, милый мой, Нет, не влюблен Пирон Украйны. Ты прав, что может быть важней На свете женщини прекрасной 93.
Як не дивно, символ російської ліричної поезії нічим себе не проявив в інтимному листуванні зі своєю коханою. Оцінити почуття Олександра Пушкіна до нашої героїні із листів надзвичайно важко. Як відомо, в шеститомнику творів О.Пушкіна є шість листів до К*** (тобто до Анни Керн). Від найвідомішого листа "Я помню чудное мгновенье..." до останнього в 1832 році: "Нет, нет, не должен, я не смею, не могу волнению любви безумно предаваться..." — читаємо поетичне пояснення ставлення російського поета до Анни. Що стосується власне листів, то вони в більшості занадто банальні й прозаїчні, щоб можна було збагнути справжню глибину почуття Пушкіна. Талант творця слова не пішов далі виразів: "Прощайте, божественная; я бешусь и я у ваших ног" (25 липня 1825 року); "Умоляю вас, божественная, снизойдите к моей слабости, пишите мне, любите меня, и тогда я постараюсь бить любезным. Прощайте, дайте ручку" (14 серпня 1825 року); "Прощайте — мне чудится, что я у ваших ног, сжимаю их, ощущаю ваши колени, — я отдал бы всю жизнь за миг действительности" (ймовірно, 21 серпня 1825 року); "и целую неделю у ваших ног" (28 серпня 1825 року); "я у ваших ног... я по-прежнему люблю вас, а подчас ненавижу, что третьего дня я рассказывал о вас ужасные вещи,.. я целую ваши прекрасные ручки" (8 грудня 1825 року) 94.
Насамкінець, оригінальний лист Олександра Пушкіна для Поліни Осипової (передбачалося, що листа прочитає і Анна Керн), де поет, підсумовуючи своє знайомство та почуття до Анни, пише: "Я всегда буду сожалеть, что увидел ее, и еще более, что не обладал ею. Простите зто чересчур откровенное признание тому, кто любит вас очень нежно, хотя и совсем иначе" (28 серпня 1825 року) 95.
У цей же час читаємо про абсолютно відмінні думки й прагнення Керн у щоденнику: "Течение жизни нашей есть только скучный и унылый переход, если не дышишь в нем сладким воздухом любви" 96; "То, что происходит в тайниках души, более научает нас любить, нежели самая искусная метафизика... Предпочитая кого-либо всем другим, ми исходим отнюдь не из того или иного его достоинства, и все любовные вирши выражают великую философскую истину, всячески повторяя, что любят за "нечто неизьяснимое". Это "нечто" — та целостность, та гармония, которая предстает нам через любовь, через восхищение, через все те чувства, кои открывают нам в сердце другого самую глубину его, внутреннюю его сущность" 97.
Літературознавці намагалися всіляко оберегти "чистий образ Пушкіна" у змалюванні стосунків з Анною Керн. Дехто поспішав обізвати її жінкою легкої поведінки, яку не сприйняв визначний російський поет. Сам Олександр Пушкін назвав її якось "вавилонською блудницею". Здається, варто лише перечитати листи обох, щоб сказати, що насправді — все дещо інакше. Пушкін сподівався на ще один роман із симпатичною привабливою жінкою і страшенно жалкував, що так довго не міг "обладать ею", Керн же прагнула іншого, вона втомилася спілкуватися і жити з "людьми без душі", тому шукала "ті серця, які здатні любити", "той вогонь, ту ніжність, що змушує забути про себе...". Так сталося, що і Пушкін, і Керн виявилися різними героями різних історій про кохання.
Класика
