Місяцю холодити, Сонцю пекти, А серцю моєму казання ректи Про те, що є суттю людського буття, Що робить чарівним звичайне життя, Про таїнство дивне палкого єднання Проявлених душ на теренах Кохання!
Цей твір я назвав “УКРАЇНА КОХАННЯ”. Бо є Україна як держава, де люди живуть за законами суспільного ладу: вчаться, працюють, вирішують тисячі господарчих і загальнодержавних питань. А є Україна як вічно-квітучий, буйно-святковий садок, де
Зелений барвінок сади устилає, Запашний васильок три запахи має, А над тую повную рожу, а над тую червоную, І в світі немає!;
де росте нетлінне древо Блаженства, ще й деревця з чудесними плодами – смакотою тілесних утіх і ласою благородного вознесіння; де серед ніжних ароматів кубляться і аврукають замилувані голуб’ята; де всепоглинаюча само явна насолода сполучає і споріднює голоси у щире солодкозвуччя пари; де панує, повний ясного вогню таємничого палання, молодий дух; де переховується сокровенне лоно продовження роду-племені.
Саме про цей садок співається в одній з народних пісень:
Якби наша воля, Сиділи б ми дома. У садочку, в холодочку, Під вербою, над водою. А в ставочку б купалися, А в садочку б кохалися.
Одного разу увійшовши у той Садок і відчувши смак радісного невидимого нектару, з яким не порівняти жоден священний трунок, чулий серцем, я навіки сп’янів, і став я танцівником кохання, ще й душа моя, освітлена сяйвом, що лине з джерел огнецвіту, набрунилася і заквітла щирою милістю. То ж чи міг я не стати ловцем перлів в океані любові, чи ж міг я, учарований, ущасливлений, не затьохкати падванами* (*падван – любовна пісня) і не уславити Кохання, як з первовіку мої предки це робили!
Безліччю славних стежок добиралися вони до України Кохання! Ось-бо: “втоптана стежечка через садочки”, “попід терном стежечка битая була”, “десятая дорога – до самого порога”, “через сад-виноград”, через лужок зелененький; а ще луками, “коло води-моря”, “понад річкою”, “попід мостом”, “яром-долиною”, “доброю нивою”, лободою, маком, гречкою, коноплями, льонком, петрушкою, квасолькою, городом, де росте зелененький часник… Йшли всі красні до дива, бажані до ніжних чар і незмірних утіх, кому підступала пора “вкусити сердечних одкровенств” і конче побувати на вечорницях, де кожне слово – ранкова роса, а погляд – ласкавість долі.
А народ же який пречудовий! “Красивих з очів, милих з мови”, в яких “врода од природи” – і не полічити! “Парубочки, як дубочки”, “дівоньки, як зіроньки”, “молодиці, як копиці”, “молодці, як жеребці” миловиді милодани і удатні джеджерухи (чистюхи), красюки-джегері і слічні дзьохи* (*дзьоха – кокетка)-гарцівниці, скорохвацькі джигуни і красиві предзиґльованки (вертляві жінки), зуховаті надриґанчики і гожі хабалиці** (**хабалиця – кокетка,охоча до любовних шалощів), зальотні залицяльники і охотухи-скуски (спокусниці), любаси-ласкавці і ласкосерді пестухи, перелюбники-пічлази і любомилі приспанки… І всі ж, як один, “гарнесенько одягнуті.” На хлопцях “шапки барашкові, свитки ярочкові, пояси зелені”, і всі вони – “веселі”. А дівчата – “барвінком обтикані, калиною обсипані”. У тому садку “верби оріхи родять, дівки у сріблі ходять”.
“На вулиці скрипка й бас”, “скрипка грає, аж вимовляє” Так-таки, так! Хіба можна мандрувати до такої чарівної Країни, та без музик, без доскочистих танків?!
Ріжуть скрипки і бандури, дівчата гопцюють; Хлопці, піт аж ллється з шкури, коло їх гарцюють.
Кучерявий статурний гарнюк бадьоро вигукує:
Заграй, сопілонько, танцюй, царівночко!
“Хупавая, чорнобровая, білявая”, “веселого живота” дівчина, “навішала кораликів, як сива зозулька”, і, немов казкова фея, півколом пір’їною кружляє; “і скоком і боком, і сюди, і туди”, скаче дрібно, танцює прикладно, ще й “язичком дражнить, оком моргає, плічком стискає без боязні”. Голосочок у неї тоненький, далеко чутний:
Скочком, бочком повернуся, Гребінчиком я розчешуся
Та й вмию си білі личеньки, Та й взуюся в черевиченьки!
“Як та пава пливе”; “а за нею молодою сім кіп хлопців чередою”.
І співають у танку вони:
Подивися, Наталко, Як танцює Михалко! Попід боки береться, Аж чуприна трясеться.
(35, стор. 73)
Та я, хлопець молоденький, ото добре знаю: Хто дівчата щиро любить, той піде до раю.
(38, стор.32)
У дівчат свої пісні:
Ой у саду назад паду, роса на листочку, Вибачайте, люде добрі, за цю співаночку.
(37, стор.21)
Ой грайте ми, музиченьки, різаком, Нехай ляжу тут спатоньки з козаком.
(2, стор.694)
Прісна душа не хтіла книша з олійцем, Тільки спатоньки до кімнатоньки з Андрійцем.
(2, стор.695)
Шумує вино, і мед і пиво. Шклянками, хлопці, чарка – не диво. Пийте за личка, за чорні брови, Нехай дівчата будуть здорові.
Музики грають, смичками мають, Жваві дівчата на вас моргають. Обійміть дівча, котра вам мила, Танцюйте, хлопці, поки є сила!
(35)
Нехай знають в усім світі, як ми проживаєм, Як радісно в нашім Краї життя процвітає!
Так, так, нехай знають!
Яке ж то чудо – гарне погуляння!
Яке ж то диво – розкохана любість!
Додайте духу, доброграї! – гукаю до музик. – Грайте так, щоб все що не є на світі танцювало, щоб кожне живе єство, почувши казку-пісню, відгукнулося на наш оклик якнайскоріше стати громадянами гостинної дивовижної Країни, успадкувавши її щедрі угіддя і засвоївши мистецтво кохання. Дар здоров’я для духа і тіла криється в нім, взаємність – основа щастя і сили!
Ось і я у танку заспіваю:
Досвід! Брате мого сприйняття!
Кожна мить, мов пульсуючі зорі!
Мій натхненник, цитую життя
Світлим словом сердечних просторів!
Багато років я присвятив цій праці, вишукуючи слова, щоб пояснити чоловікам і жінкам сучасного світу, моїм одномовцям, як мудрість української культури століттями проявлялась у сердечних стосунках, любові і сексі. Вдалося мені це чи ні, судити тобі, мій цікавий читачу. Знаю одне...
Усі мої пісні без недомовок.
Нема в них ні лукавства, ні чвання.
Врожай із слів зібрав і дав їм толок.
Свій хліб кладу на рушничок буття.
СМЕРТНИЙ ГРІХ ЧИ РАЙСЬКА НАСОЛОДА?
Дзвінко ж роздайтеся, співи цікавії,
Линьте до Феї утіх,
Жару кохання до вроди Вірсавії
Бог не зазначив за гріх. Грицько Чупринка
“Ой рада в раду, ходімо до саду!” Уперед, уперед, мої зоресяйні чутливі садівники, старанні служителі в любовнім почутті! “У руськім краю, як у раю!”
Не закликаю іти разом з нами всіх тих, хто називає любощі і милощі – “бісівщиною”, “низькими дрібницями”, усіх тих, хто світлодайну любов обзивають з презирством “пристрастю”, “богомерзенним блудом”, “терзанням плоті” і “потьмаренням душі”, для кого жага насолоди є “отрутою здорового глузду, смертю розуму і сліпотою душевних очей”.
Так звані “зберігачі моралі” не прагнуть жити в Україні Кохання. І хай так. Бо як казав Григорій Сковорода, “всяка іміє свій ум голова”. Але ж хай і нам не перетинають вони славних шляхів своїми заборонами і табуюванням гріхом.
О, скільки цілющих джерел загатили вони своїм осудом тілесних утіх! Дружбу із світом вважають вони ворожнечею супроти Бога, тілесні муки – Божою милістю, гнів проти “інакомислія” – богоборством, страждання і скорботу – святістю. “Журіться, сумуйте та плачте! – закликає Яків. – Хай обернеться сміх ваш у плач, а радість у сум!”
А погляньте-но на їхні статути із сповідальних требників:
“Якщо сміявся до сліз, піст – 3 дні.
Якщо в ігри грав і пісні співав, піст – 5 днів.
Ліг на черево униз, піст – 15 днів.
Спав голий – піст 20 днів і сто поклонів.”
Які невинні речі є для них гріхом!
Ось далі:
“Якщо (жінка) на чоловіка лазила (тобто була при зляганні зверху – О.В.), піст 5 років!
“Якщо (чоловік) уд свій давав жінці лобизати – піст 10 років!”
І так до безкінечності.
От і виходить: те, що на Сході цінувалося, як найкоштовніші діаманти, перли і злотоіскри, що врешті-решт стало скарбом загальносвітової культури, серед слов’ян сторіччями виполювалося, наче бур’ян. Схід не розглядав секс окремо, або у протилежності духовності. Акту статевого єднання надавалося шанобливе місце, і він тісно пов’язувався з іншими мистецтвами.
Лишається незрозумілим, як то фанатикам цноту вдається виживати в світі, який вони самі називають суцільним гріхом? Адже гріх – непридатна нива для паростків святості. Чи буде що робити садівникам у царстві вічних снігів? Чи розквітне садок серед сипучих пісків пустелі?
Пригадую…
Один чернець сказав раз моєму Вчителю Старчику:
– Для того, щоб виплекати праведну душу, ми не даємо тілу розкошувати. Тривалі пости і молитва – ось наш шлях до стягання Святого Духа.
– Ото якби почув тебе Соломон, – мовив Майстер, – він би сказав: “Є шлях, що виглядає, як праведний, а в кінці його пекло”, а Епікур би додав: “Все природне легко здобувається, а пусте важко досягається.”
– На що ти натякаєш?
– О Господи мій! Чи ти не розумієш?
– Ні.
– Що то є тіло?
– У Писанні сказано: “Всяка плоть – сіно”, “Плоть – ніщо, дух животворить”.
– Добре. А що є душа?
– Вічне у тлінному. Тимчасовий гість у фізичному тілі.
– О! – вигукнув Старчик. – Саме так – гість! А тепер скажи-но мені: чи відчуватиме душа-гість пахощі духа, якщо тіло-господар схоже на суху деревину? Чи дістанеться вирію знесилений птах?..
Тут вже не втерпів чернець, тупонув зі злості ногою, трохи-трохи не вдарив сиваня палюгою, а потім повернувся та й побіг швиденько до монастиря.
А Старчик всміхнувся і сказав:
– Ні, не схожий він на суху деревину…
Іншим разом Старчика якось запитали:
– Про що нам більше дбати: про тіло, чи про душу?
Щиросердий мудрець на те відповів:
– Чи дасть бджола меду, якщо не буде бавитися з квітками? Чи зацвіте липа, якщо не буде пити соки землі? Чи дочекаєтесь ви весни, якщо не подбаєте про свій дім і про піч теплу? Тож вінчайтеся з природою, бо немає душі в сухій деревині, бо не літає той птах, у якого послаблені крила.
***
Старчик, мій Майстер, якось сказав: “Старці й ченці, уникаючи зустрічі з жінкою, гадають, що через це додасться їм праведності. А я кажу: якби не увійшли вони у цей світ крізь жіночі врата та якби до того не були вони під її оберегом, то чи змогли б піклуватися про свою святість?”
Віками монахи намагалися відкинути секс, виходячи з думки, що це так принизливо, що це нижче людської гідності. Перебувати під впливом інстинкту – це так не по-людськи, так аморально. Монахи відмовлялися від сексу, вони покинули світ людей, але разом з тим радість назавжди зникла з їхнього життя. Вони стали дуже серйозними і печальними, вони повернулися обличчям до смерті. Тепер вони не бачать сенсу в житті, все життя стало безглуздим. Тоді нічого не лишається, як чекати, коли прийде смерть і забере їх.
Треба бути дуже сміливою людиною, щоб прийняти виклик життя. Бігти від життя (від світу, створеного Сущим), знаходячи притулок у безлюдних пустелях або у мовчазних келіях, на мій погляд – прояв слабкодухих. Але саме ці люди отруїли всю ідею любові як нероздільної духовності. Вони засудили секс, і, зрозуміла річ, піддали осуду любов, тому що люди вважають секс і любов синонімами.
Я можу тільки жаліти таких людей. Бо той, хто по-справжньому любить життя, не стане закидати камінням колодязь свого єства. Кожний народжений – Пан, володар п’яти золотих чаш, по вінця наповнених ласою – має в доброму стані п’ять органів чуття: зір, слух, нюх, смак, дотик – найбільший дар, який тільки можна отримати від Початку. Нехтування бодай однією з них веде до руїни. Ще й увесь світ – це велика чаша з живаскусом*(*живаскус (О.В.) – те саме, що в світі називають сексом) – цілющим напоєм, якого обрав собі Творець як засіб створення життя. Живаскус – це Його вибір. Милостивий, Він утворив цей світ і наситив його снагою. Відкидати живаскус, засуджувати живаскус – значить засуджувати Бога. Називаючи непристойністю живаскус, фанатики-моралісти звинувачують у неподобстві самого Бога, забуваючи, що все суще на землі – не що інше, як вияв живаскусу.
Я знаю один лише гріх, коли над людиною чинять наругу. Окрилений коханням, не міркую з позиції “добра-зла”, до всього підходжу під зіркою “корисне-шкідливе”.
Чи поодинокий я у розумінні важливості живаскусу у світо-творчому розвитку? Як ставилися до цього мої одномовці?
Наведу кілька прислів’їв:
Від гніву старієш, від сміху молодієш;
Коли є любов – не треба й молитви;
Краще один раз прийти до Бога, ніж сорок раз до сорока святих;
Краще грішний мудрець, ніж безгрішний дурень.
…і уривків з народних пісень:
Ой на горі, на горі, На зеленім кураю, Ой хто дівочок цілує, Того душа у раю.
Ой на горі, на горі, На зеленім веклі, Ой хто дівчат не цілує, Того душа в пеклі.
(3, стор.193)
Закотилось сонечко за зелений сад – Цілуйтеся, милуйтесь, а хто кому рад; Закотилось сонечко за новенький млин – Цілуйтеся, милуйтеся, а хто кому мил.
Прямуймо, любі залицяльники, простуймо, осяйне жіноцтво, до України Кохання!
У вишневому саду погуляти до ладу!
Се не чужая сторона – не буде вам сорому, Се не чужії люде – не сором вам буде! Забави наші – чистії, Утіхи наші – дивнії, Літа наші щасливії!
ЛЮБОВ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗАВДЯКИ ДРУГОМУ
Складаймо гімни живаскусу!
Цінуймо прояви весняності душі!
Щоб оцінити Небесний дарунок – живаскус, треба зробити ось що. Чуйний читачу, спробуйте уявити, що ви абсолютно позбавлені живаскусу – ніби всю ярову силу було віднято від вас у день вашого народження. Якби так сталося, ви б не мали спромоги любити; ви б не змогли відчувати будь-який дотик з іншими людьми. Одинокість, замкнутість, нездатність до зближення – ось який харч споживала б ваша душа. А це не є ознакою живого свідомого єства. Одрізаність від світу робить людину мертвою. Тому-то живаскус і дано нам, людям, щоб ми рухалися від себе, з нутра себе назовні в проявлений світ. Рухалися не як тварини, запрограмовані інстинктом, а свідомо проживаючи кожну мить єднання, насолоджуючись теплом і сяйвом спілкування. Саме живаскусна сила подвигає нас на зустріч з іншим живим єством. Подивіться на диво кохання – на те, що трапляється, коли в душі панує любов. Ви долаєте відстань від себе до обранця, обранець рухається назустріч вам. Він входить в вас, ви входите в нього або в неї. Ви міняєтесь місцями. Тепер він або вона стає вашою душею, а ви – його або її душею. Це є взаємодія. Зустріч відбулася. Утворилося коло.
Любов починається завдяки другому.
Квітка любові росте і тягнеться до Неба вбираючи силу від кореня живаскусу.
Славмо живаскус!
Цінуймо Небесний дар!
РОДИНА РОДА
1 Слава Тобі, вічно творчий Океан божественної таїни! Як хороше відчувати єдність із Тобою!
2 Кожний Твій подих, кожний Твій прояв – то школа для мене! Від зірки до світляка – все всотую – вічний школяр на дорозі Вічного Свідка!
3 Не золоті книги ваблять мене, а Красна Гора. Не прагну тлумачити золоті письмена, а прагну долучитися до щирого співу дикого поля, де віє рідним духом!
4 Перейняли ми від Рода тлінне тілечко, а ось живе в ньому, як пташка, серденько наше, і щебече воно щомиті, і нагадує нам про щось таємниче, що є і чого ми не знаємо. Ще й постійно відчуваючи тісноту клітини мавпячого світу цього, прагнемо пробитися крізь пруття глухої пітьми до волі, де у будь-якому напрямку не спинила б нашого лету жодна межа, де починається божественна нескінченна гра, для якої і тіло не кордон.
5 О, що то за невидимі пахощі, з якими не порівняти аромат весняного лугу! Що за світ, якого не здатен охопити розум!
6 Невже, Роде, і ми можемо бути творцями сущого? Невже й нам дано робити з мертвого живе, з тлінного нетлю?!
7 Як можу не воздати Тобі синовню пошану, як можу не віддячити Тобі й усім попередникам моїм за даровану можливість споживати ангельський хліб і творити нове, не гублячи зв’язку з корінням Роду!
Класика
