Давно це сталося, в забуті правічні часи.
В одному з полтавських сіл грав конем крізь вуличку місцевий багатій. І помітив він раптом, як з подвір’я ліворуч почало литись якесь сяйво, а потім побачив дівчину, що брала з колодязя воду. Вона сяяла красою, ніби ясний місяць, який ллє любе для ока прохолодне проміння. Обличчя красуні скидалось на розкриту лілею; рухалась вона плавко, мов лебедиця; линули від неї пахощі барвистого лугу, і вся вона, здавалося, була богинею – покровителькою весняних гаївок. І бачачи цю чарівну, здатну розпалити й самого Леля красуню, багатій аж заслинився від насолоди. “Хто вона? Це ж найдосконаліша краса, яка коли-будь виходила з-під рук Творця!” – вигукнув обпалений поривом полум’яного кохання багатій і перескочив конем через ворота.
Дівчина злякалася зуха, покидала відра і забігла мерщій у хату. І вийшли з хати зустріти несподіваного гостя старенькі батьки.
“Віддайте за мене свою доньку-голубку, – сказав їм без міри багатий. – Дам за неї стільки грошей, що вистачить вам і вік свій безбідно дожити, ще й решту діток підняти”.
Батьки й погодились.
Тоді зіграли бучне весілля. Відвели молодих у комору. Наблизився багатій з палким бажанням обняти вродливу, а дівчина – ба! – вмить перетворилася на огидну, побиту віспою бабу. Відсахнувся – вона знову обернулася на красуню. Він знову до неї – усе повторилося. Перелякався чоловік, покликав родичів. А вони, як побачили таку халепу, давай його в один голос научати: “Це відьма. Негайно відвези її батькам і забери гроші”.
Вхопив він бідненьку за руку, виволік оголену на дворище, а з дворища – на вулицю.
Проходив тією вуличкою якийсь милосердний прочанин. Дівчина, чия краса була дивом світу і здавалась втіленням чарівної сили, шукаючи захисту, метнулася і притулилась до нього усім тілом. А він захвилювався раптом, як лугові трави у ту мить, коли набіжить вітер, обійняв красуню та й каже багачеві:
– Віддай її мені.
А той йому:
– Як це віддай?! Я за неї батькам купу грошей сплатив.
А добросердий йому:
– Я, – каже, – сьогодні свій маєток продав і ніс гроші на монастир, то ось візьми за красуню.
Грошей було чимало. Зрадів багатій і погодився на продаж. Тільки сказав:
– Не можу я змиритися з думкою, що ти щодня милуватимешся красою тої, чиє тіло сяє ніби золоте.
– І що?
– Остання умова. Так і бути, продам тобі її, якщо ти погодишся, щоб мої хлопці повиколювали тобі очі.
– Згоден я і на це, – рішуче сказав чоловік.
“Гине вік, час пропливає, а волосся висрібляє…” Сплило чимало років з того дня, як багатій продав божественної вроди дівчину. І саме звідтоді вселилася в його серце тривога і ні на мить не відпускала, що не робив.
Одного літа поїхав він на ярмарок торгувати. Чує раптом – десь біля брами музика грає і збігаються звідусіль до криниці чарівних звуків люди. “Дай, – думає собі багатій, – і я подивлюся, що воно таке”. Доклавши чималих зусиль, проштовхався крізь натовп. Дивиться – сидить на ослінці сліпий доброграй; на ньому сорочка біла, польовими квіточками гаптована; на колінах музичний інструмент – диво-кобза, а від неї – сяйво чарівне лине, ніби світанкова зоря усміхається. Бринить кобзонька, а кобзар душевно співає, жене відчай, жалощі розмаює:
Моя кобза із самого золота, Як на ній заграєш, візьме тя охота.
Моя кобза із самого срібла, Як на ній заграєш, зникне що не миле.
Моя кобза із самої міді, Як на ній заграєш, забудеш всі біди.
Поки той грав та співав, придивився багатій до чоловіка і… так, так, він не помилився! Перед ним сидів несподіваний покупець чар-дівчини. Тільки-но музика стихла, багач підійшов до кобзаря й несміливо заговорив:
– Я впізнав тебе, чоловіче. Чи пізнаєш і ти мене?
– Так, – сказав доброграй, – упізнав я твій голос. Як ся маєш?
– Краще не питай, – гірко-важко зітхнув багатій. – Мені ото так угодно, як кобилі, що віз у рові. З того самого дня, як відпустив я від себе чарівну павичку, марудить мені душу, і на серці гіркота, і не можу я знайти собі спокою, – змахнувши рукавом зі щоки скупу чоловічу сльозу, він раптом запитав: – А де ж та, що затьмарює своїм сяйвом цілий світ?
– А ти й не здогадуєшся?
– Ні.
– Ось вона, – доброграй ніжно провів долонею по струнах кобзи.
– Продай її мені! – почав палко благати багатій. – Віддам тобі за неї все, що маю.
– Кобза належить тому, хто вміє на ній грати, – одрік пісняр. – Це не власність, це сама любов. Вмієш грати – бери. Адже відбулася божественна стріча, і вже ніхто не зможе нас роз’єднати. Я – половина, кобза – половина; наше єднання творить музику, пісню, любов. Якщо ти наполягаєш, можеш узяти її, але то вже буде мертва кобза, а я буду мертвий кобзар.
Нічого не відповів йому багатій. Збентежений, відійшов. А гойний грець заграв на кобзі, і заспівав він нову пісню, уславлюючи чарівне почуття.
Кінець моїй казці, кінець і недолі.
Так живе і дихає сама природа. Тому-то Єднання може стати летом легкокрилої ластівки, піснею-об’явленням. А може…
У Агатангела Кримського є така строфа: “Любов моя тебе злякала”.
Перше, що стоїть на заваді до злуки, – це страх. Переважна більшість людей, роками перебуваючи у пошуках Кохання і одного разу знайшовши його помешкання, раптом зупиняються, тремтячи, на порозі. Що лякає їх у мить жаданої довгоочікуваної зустрічі? Подих смерті. Так, так, я не обмовився – смерті! Адже символами Кохання є рутвяний вінок і гострий меч, яким Божественна Панна несе кончину мандрівці одинака, з усіма його звичками, мріями, прагненнями. І це жахає.
Самозакоханому мореплавцеві у морі світських потреб, який звик вести свій корабель під вітрилами самозакоханості (одержимий думками про їжу, питво, одяг), важко міняти напрям, ще й до того ж, відмовившись від свого суденця, пересісти у корабель своєї половини. Оттоді-то й співають:
Недавно ся оженив, Махнув я рукою. Пішла жінка за борошном, А я – за мукою.
Любилися, як голубів пара. Розійшлися, як та чорна хмара.
(13)
Любилися, кохалися – обоє хороші, А тепер розійшлися, як срібнії гроші.
У випадку, коли чоловік ставить над усе власне збагачення (грошолюбство) і живе за принципом: “Жінка хоча й свинка, аби грошей скринька”, він тим самим перетинає собі дорогу до кохання. Ось і прислів’я твердить: “Чим живеш, те й маєш.” Про те й пісня говорить:
Не то щастя, не то доля, де багаті люди, Не любляться да беруться – їм життя не буде.
– Ой дівчино, люблю тебе, Не їж хліба, не пий води, Возьму тебе для вигоди.
(12)
Ой оженився та й одружився, Та й узяв жінку не до любові,
(одружився користолюбець з багачкою) Не до любові, не до розмови, Не до чорних брів, не до вірних слів.
Назбирав ти, скажімо, цілу купу грошей. Що далі? Адже всіх грошей не заробиш. А далі...
А що мені по зарібку? Гроші маю, втеряв дівку!
МОВЧИ, БАБО!
Є така байка: “Прокинувся чоловік вранці – першим ділом давай жінку бити. Вона йому: “За що? Хіба я в чім завинила?” А він їй: “До вечора все одно заробиш”. І якби то була лише байка! На жаль, так воно в житті і є. І досі серед людей чуєш такі примовки: “Жінка небита, як коса неклепана”, або: “Жінка небита, як хата невкрита”, або: “Діжа, діжа! Треба тобі віхтя та ножа, а хазяйці батожа!” А чому так відбувається? Адже спершу були і “зітхання, і під зорями стояння, й милі обіймання, свідчення в коханні, й світле вінчання – вічної злагоди обіцяння”. А виходить? “Не так сталося, як обіцялося”. Що ж губить щире почуття? А ось що – жага володіти! Досяг чоловік мети – “тепер, жінко, цить!” А за отим “цить!” – страх! Страх (і у чоловіка, і в жінки), що вони вже не потрібні одне одному. Почуття любові, навпаки, дає людині впевненість у тому, що є в цілому світі хоча б одна людина, про яку вона може піклуватися, яка так само піклується про неї. Отже, любов – джерело радості, сили й натхнення. Але кожного разу, коли любов зникає, людина відчуває більше страху, і в цьому страхові (як міра захисту) вона наповнюється ненавистю. Ненависть – найперша броня. Людина починає боятися, що її можуть зруйнувати, тому й сама стає руйнівником.
Дивіться, яке сумне намисто збирається з народних пісень:
Дала мене моя мати, за кого я хтіла, Шумить, шумить нагайонька коло мого тіла.
Та взяв чоловік дротяну нагайку, Ізробив він свою милу, як синю китайку.
Купив муж ліки – дубовеє сало. Як намастив, ледь мила встала.
Ось іще:
Я твою натуру знаю, не раз, не два через вікно утікаю.
…оконцем втікала, З пташечками в саду ночувала.
Або ось:
Била жінка мужика, за чуприну взявши.
Хоча (стосовно останньої строфи) – це буває значно рідше. Бо чоловік все ж таки дужчий за жінку. А тут ще й апостол Павло наставляє: “А жінці… я не дозволяю ані панувати над мужем, але бути в мовчанні.” (1Тим.гл.2,вірш12). Ех-хе… “мовчи, бабо!” От бідна жінка й мовчить. Мужчина – той топить свою одинокість (найчастіше) у горілці, а жінка знаходить іншу радість і втіху… У чому? В їжі! А жеретійство, як звісно, призводить до того, що вона починає товстішати, набирати вагу. І стають наші жінки: “круглі, як місяць”, “м’які, як хліб”, “такі файні та здорові, як ті ялові корови”, “такі гладкі – аж шкіра тріщить”, “гладчають щодня – і нівроку”. А потім про це ще й пісні складають:
Бив мене муж, Бив, волочив, Кість мою поломив; Наступивши ніжкою, Бив по спині різкою.
А я з того зла Спатоньки лягла Да встала ранесенько, Умилась білесенько Да й поснідала: Із’їла вола, Іще й барана, Да й сімдесят поросят, Та тридцятеро гусенят – Ще я й голодна.
Цебер борщу – Їси хочу, Горщечок кашечки І чотири пташечки – Тепер довольна!
Отак – “тепер довольна”. Задоволення – жалюгідна підміна Радості, яка була на початку, яка була самою суттю кохання… Та що поробиш – “від нерозділеного коханнячка, від чоловічого знущаннячка”? Смачного!
Старчик якось казав: “Люди загалом або впадають у гріх, або шукають святості. Не можна бути воднораз і святим, і грішним. Чому ж тоді ті, які шукають влади і грошей, прагнуть ще й мати любов? По природі речей це так само неможливо. Бо громадський успіх – здобуток твердошиїх, а любов... любов підкоряється ніжним”.
Любов вітає відважних. Страх ніколи не породить любов – це неможливо. Так само і з любові ніколи не народжується страх.
Боязкі шукають у коханні лише спокою, задоволення й “жартів” (за влучним виразом поета: “Ми тільки гралися з тобою – душа коханням не цвіла”) і пожинають поразку:
О людоньки! Що ваші сподівання!..
Навіщо вам оті пісні скорботи?
Ви і в коханні терпите страждання.
Сама ж любов не відає гіркоти.
Лиш підійдіть до неї не як владар,
З довірою, з повагою, учтиво…
Відчуєте одразу ж гойність Ладу,
І скажете: “Любов – єдине диво!”
Був я свідком…
Зниділий парубок відвідав якось Старчика і пожалівся йому:
– Я заплутався у почуттях. Уже три роки живу із своєю обраницею, а ще й досі не знаю, кохаю її чи ні? Інколи ладен піти за нею у пекло, а інколи тікаю від неї, як від вогню; бувають періоди, коли мені з нею затишно й любо, а буває так, що хоч вовком вий; часом за одну її усмішку ладен днями робити комедіантські штуки, а то ні з того, ні з сього найде раптом гнів, і я можу образити її нечемною поведінкою. Поясніть мені, шановний, що таке любов?
– Справжнє кохання між чоловіком і жінкою, – відповів любомудрець, – можна порівняти з короваєм. Твоє ставлення до дружини, якщо вважати її борошном, схоже на яйце, яке не хоче губити своєї цілісності. Шкаралупа — перепона. Мудро каже прислів’я: “Поки не покладеш на требник кохання своєї душі, не знайдеш обраниці”. Відкинь оболонку, і тоді все збудеться само собою. На зміну зовнішньому, поверховому знайомству, що не приводить до пізнання, прийде пора бурхливого взаємопроникнення. Тільки розчинившись одне в одному, борошно і яйце утворюють тісто, з якого піч-життя і виплекає Диво-Коровай. “Коровай - як пух, як дух, як милеє щастя!” І тоді вже не матимеш потреби ні тікати від своєї супутниці, ні вити вовком, ні вдаватися до образ. Коли зливаються дві душі — амури на небі влаштовують учту і зачинають співати:
Ой раю, раю, Величний Короваю - Небесна водиця, Золота пшениця!
ГОЛОВА - НЕ СЕРЦЕ...
Ще одна завада може виникнути на шляху до Єднання, коли людина у пошуках знань губить зв’язок із своїм сердечним центром, і тоді починає керуватися виключно розумом. Таких людей називають у світі логіками. І от що тоді буває…
ПОЛОВИНА САДУ ЦВІТЕ, ПОЛОВИНА В’ЯНЕ…
Коли кохання шепоче, розум мовчати мусить.
Народне прислів’я
Прийшов Максим Чуб до Івана Чаплія, і почали вони розмову.
ЧУБ. Чув я, Іване, чудову пісню, тільки не все в ній зрозумів.
ЧАПЛІЙ. Що саме?
ЧУБ. Є там такі слова: “Половина саду цвіте, половина в’яне”. Як це може бути?
ЧАПЛІЙ. І що ж тут незрозумілого?
ЧУБ. Ну як це що? Садок один? Один. Сонце світить на всі дерева й квіти однаково? Однаково. Весна приходить одномиттєво? Одномиттєво. А єдиного розквіту нема. Чого б то воно так? Поясни, Іване.
ЧАПЛІЙ. Добре, поясню. От скажи: чи може так бути, щоб одна частина лісу буяла, а друга всихала?
ЧУБ. Ні, не може.
ЧАПЛІЙ. А чого ж із садком не так?
ЧУБ. Їй-бо, не знаю.
ЧАПЛІЙ. Ліс, Максиме, плоть од плоті – природа: її міць, її краса, її сила, її душа… Ліс живе за законами природи і сам є її головним законом. Згоден ти зі мною?
ЧУБ. Згоден.
ЧАПЛІЙ. А сад? Сад – це витвір людських рук, а відтак, живе він за законами людини, яка з найдавніших часів – головний руйнівник природи. Звичайно, мрії людства благородні, а от дійсність… Скажімо, мріє людина про красу, а живе у мерзоті; шукає справжнього кохання, а чинить перелюб… Що не кажи, а як немає злагоди в людській душі, то не відчуєш гармонії і в її творіннях. Ось і садок: красивий, але фальшивий, і не може він бути по-справжньому живим, як його творець.
ЧУБ. Гаразд. Візьму на віру твої слова. Але ти так і не пояснив мені, Іване, чому ж то воно – “половина саду цвіте, половина в’яне”?
ЧАПЛІЙ. Зараз поясню. Сила поезії у тому, що вона може за допомогою символу, метафори, алегорії передати стихію людських почуттів, без зайвих слів прояснити стан взаємин між чоловіком і жінкою. І саме ця пісня, яку ти чув, свідчить: що б людина не вибирала, до чого б не прагла, – все в неї виходить шкереберть. Спитаєш, чому? Бо навіть у коханні керується більше головою, ніж серцем. Чи то парубок добивається дівчини, чи дівчина парубка, а щоб два серденька зійшлися в одне, того –хоч плач! – немає. І він засмучений, і вона нещасна. От тобі й суть: плекаєш надію на взаємність – цвітеш, зникає надія – в’янеш.
ЧУБ. Й-бо, правда…
ЧАПЛІЙ. Ось послухай-но, Максиме, таку пісню:
– Ой ти дуб, я – береза, Ой ти п’яний, я – твереза; Ой ти старий, я – молода,
Чом між нами нелагода?
– Ой я дуб, ти – береза, Ой, ти – п’яна, я – тверезий, Ой я молод, ти – стара, Чом між нами та й свара?
Бач воно як! І хотілось би їм жити вдвох у злагоді та любові, та все щось заважає. А то ще… До весілля що молоді одне одному кажуть? “Хоч у курені, аби до серця мені”, “Хоч борщ без сала, аби душа пристала”, “Сухар із водою, аби, серце, з тобою”, “Любитиму, кохатиму, як у саду вишню”, “Якби ти знав, що в моєму серці діється, то загоришся”. А після? “Як жениться, то мостом стелиться, а як оженився, то кісткою в горлі стає”, “Женився – як на льоду обломився”, “Не мав лиха, так оженився”, “Життя в мене через неї в горлі рубом стало”, “У дівках сиділа – плакала, заміж пішла – вити стала”, “Слова твої ласкавії, а чортова думка: доки тебе не любила, гула, як голубка”, “Женився на скору руку та на довгу муку”, “Я його так люблю, як сіль в оці, а кольку в боці!”, “Доки не поберуться – любляться, а поберуться – чубляться”, “Ой знати, знати, хто не жонатий: білеє личко, як в паненяти”, “Ой біда тому та й жонатому, як тому горщику та й щербатому”… Подібних міркувань в народі ряснота – що шовковиці на деревині. А спитай молоде подружжя: де ж то ви чуття свої розгубили? То й почуєш у відповідь:
Оженився дурень да й взяв глупувату.
Або:
Чорт мені раду дав! Сліпий сам, сліпу й брав, Сліпий піп повінчав, І сліпі музики грали, Сліпі люди танцювали.
Сліпі… Ні, не так воно все, Максимчику, ой не так. Як кажуть у народі: “Сліпа любов, сліпе й щастя”. Серце ніколи не буває сліпим, а от розум… Давай-но я тобі свою співанку заспіваю…
З часів прадавніх, з Ноєвих часів,
Тілесну пристрасть плутають з любов’ю.
І вже ніхто не чує крик богів:
“Жагий – сліпий, закоханий – ніколи!”
ЧУБ. Тепер-то я, здається, зрозумів.
ЧАПЛІЙ. От і добре.
ЧУБ. Стривай, стривай. Скажи мені, Йване, як то мені навчитися жити, щоб не бути отим садком?
ЧАПЛІЙ. А що – боїшся?
ЧУБ. Ще й як боюсь.
ЧАПЛІЙ. То йди тоді, загубися у лісі, у найвіддаленіші хащі залізь, а потім, спробуй сам, без зайвої допомоги, вибратися з нього.
ЧУБ. Навіщо ти вчиш мене такому, брате?
ЧАПЛІЙ. А ти й не розумієш?
ЧУБ. Ні.
ЧАПЛІЙ. То знай: хто вибрався з лісу, той садка не боїться.
РЕВНОЩІ – НЕ ЛЮБОВ
Ревність руйнує і труїть усе те, що є красивого і гарного в любові.
Джордано Бруно
Далі треба позначити таку неприємну заковику у стосунках, як ревнощі.
Де переховуються корінці ревнощів, з яких буйно тягнуться вгору бур’яни злобливості? Шукати їх треба на ниві душевного сум’яття. Бо кожний (як чоловік, так і жінка) носять у собі цілий гарем. Поки його не позбутися, торжество кохання неможливе.
Для прикладу наведу одного повчального віршика.
КАВІД-РІШИНЕЦЬ
Жив-був співак на ім’я Кавід.
Мав той Кавід дуже великий рід.
Було в нього аж дев’ять жінок,
Дев’ять жінок – дев’ять морок.
Перша жона – лінивиця,
Друга – гуляшниця,
Третя – гнівливиця,
Четверта – капризниця,
П’ята – самохвалиця,
Шоста – брехливиця,
Сьома – жадібниця,
Восьма – хазяйниця,
Дев’ята – любавиця.
Як набридло йому в житті мучитися,
То й вирішив він того роду позбутися.
З дев’яти жінок – лишив вісім,
З восьми – сім,
З семи – шість,
З шести – п’ять,
З п’яти – чотири,
З чотирьох – три,
З трьох – дві,
З двох – одну,
З одної – жодну.
А як те зробив, став такий молодець,
Що було йому ймення дано – Рішинець!
Позбувшись свого внутрішнього гарему, Рішинець готовий увійти у храмину кохання. Кавід – ні. Для нього підбічниця – лише чергова жінка, не більше. Звідси й виникають власність, подразливість, нетерпіння до заперечень, недовіра, потреба постійно добиватися від жінки доказів вірності й прихильності.
Не з жаліза, не з жаліза, – із самої криці Справив коваль ковалисі замок до спідниці.
(32, стор.580)
Виправдовують ревнивці своє “дивне” поводження, кажучи: “Нема ревнощів, нема й любощів”, “Кохання й ревнощі нерозлучні”, “Кохання без ревнощів – то як козак без вуса”.
А ось які прислів’я складено у народі про ревнивців:
Ревнивий чоловік – що полохливий злодій.
Хто любить ревне, жаліє певне!
Ревнуватимеш - втратиш жінку.
Розумний береже жінку без ревнощів.
Ревнивому любота, як жадобі щедрота.
Голова – не серце, ревнощі – не любов.
Лячно дівчині виходити за ревнивого заміж, боїться “пізнати зраду-зваду життя молодого”, і просить вона у Бога:
Не дай Бог коня лінивого, А чоловіка ревнивого!
А вже як попалась ревнивому – страждає бідненька:
Котяться сльози з очей, як ниточка з клубочка.
Ой горе, безталання моє! Потеряла я здоров’ячко своє. Лучилася ревнивому мужику, Зсушив, зв’язав, як вишеньку у садку.
Ревнощі рівною мірою притаманні й жінкам. Бо нестерпно для жінок, коли щось стає на перешкоді їхнім почуттям.
Одна сорока дві вісті носила: Перець гіркий, а жінка ревнива.
Старчик казав: “Довіра існує тоді, коли забуваєш такі слова, як “навіщо?”, “поклянися”, коли ти готовий розсміятися ще до того, як твій обранець зачинає казати сміхотвір”.
Іще він казав: “Того дня, коли любов починає шукати захисту закону, вона гине”.
Ревність – одна з найпоширеніших областей психологічного невігластва: людина нічого не знає про себе, про інших, і головне, про стосунки між люблячими людьми. Невірне розуміння любові – породжує ревність.
На стеблині ревнощів розвиваються пуп’янки власника, для якого слово “моє” (стосовно людини чи то якогось роблива) має архіважливе значення.
“Моє!” але неможна володіти життям! Неможна тримати в кулакові чиюсь долю.
Любов і ревність стали для нас майже синонімами. Насправді ж, вони деполярізовані. Розум, здатний на ревність, не може любити, і навпаки, розум здатний на любов, не може ревнувати. Любов так само нічого не знає про ревність, як сонце ніколи нічого не знає про темряву.
Ось цить, не диши. “Ти навіки моя!” – На лобі собі запиши.
Кожний розуміє оте “моє” по-своєму. Я ж, щоб висвітлити власника в аспекті його жаги привласнити непідвладне почуття (маю на увазі любов), дозволю собі звернутися до алегорії і розповісти кілька казок. Хай вони принесуть вам спокій – наче теплий лист матусі, що надійшов від сина-мандрівника.
ЗОЛОТИЙ ЛЕВ
Заблукав якось у степу один чоловік. А тут назустріч йому Золотий Лев, та й питає його:
– Заблукав?
– Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
– Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
– Звісна річ, до людей.
Відвіз Золотий Лев того чоловіка до людей, а то було вороже плем’я, і вони його вбили.
Заблукав у степу ще один чоловік. І перед ним так само з’явився Золотий Лев.
– Заблукав?
– Заблукав, – каже чоловік. – Порятуй мене!
– Куди тебе відвезти: до людей чи до левів?
– Від людей я насилу втік, – каже той, – бо провина моя перед ними велика. Вези мене краще до левів.
Відвіз Золотий Лев того чоловіка до левів, а вони його й з’їли.
Аж ось іде степом жінка; вродлива, струнка, з довгою русою косою. І перед нею так само з’явився Золотий Лев.
– Заблукала? – питається її.
– Ні, – каже жінка.
– Якщо бажаєш, я можу відвезти тебе до людей або ж до левів.
– Я вже нікуди не поспішаю, – сказала жінка. – Облиш мене. Я прийшла сюди за власним бажанням і хочу побути на самоті.
– У чім твоя туга?
– Було в мене щастя, а тепер немає і, мабуть, ніколи вже не буде.
– Яке щастя ти мала?
– Чоловіка мала вродливого й дужого і сина – квітку синьооку. І любила я їх до нестями. Та, бач, на горе, дитину в мене смерть відібрала, а чоловік до іншої жити пішов, кинув мене.
– Не журися, – посміхнувся Золотий Лев. – Хіба на цьому кінчається життя? Тобі зустрівся я – цар усіх левів. Я подарую тобі нове щастя. Подивись мені у вічі.
Подивилася жінка у ті очі – і ніби головою в колодязь кинулася, так вони її причарували, а серце знов затьохкало пісню кохання.
– Пообіцяй мені, – сказав їй Золотий Лев, – що будеш любити мене над усе у світі.
– Обіцяю, жаданий! – палко мовила жінка.
– Лише мене?
– Лише тебе, коханий!
Через якийсь час народилося в них дитятко – золоте левенятко, та таке ж ловке та гарне, що й словами передати тую красу неможливо.
Вирішив Золотий Лев, що настав час піти до левів, щоб засвідчити серед них народження свого нащадка.
То було справжнє свято. Славили леви свого царя, лунала в повітрі пісня нескінченної любові до нього.
Та ось наймудріші зауважили йому:
– Царю, чому твоя дружина не співає разом з нами в єдиному хорі? Здається нам, що вона кохає левенятко дужче, ніж тебе. Чому так?
Промовчав цар, але того ж дня забрав дружину і дитину і знову подався у степ.
Коли чабан-місяць вигнав на луг-небо отару зірок-овечок, вони зупинились і він сказав:
– Ти порушила своє слово.
– Яке, коханий?
– Ти обіцяла мені, що любитимеш лише мене, а вийшло так, що тобі дитина миліша за мене.
– Я кохаю тебе, кохаю дуже, – сказала жінка, – але ж і це дитя, наше дитя – воно потребує любові й опіки.
– У моєму народі, – сказав Золотий Лев, – світло любові йде до дітей тільки крізь мене.
– Що за безглуздя! – у відчаї вигукнула жінка. – Чому світло мого серця не може бути, як світло Сонця? Якщо я люблю, то кожен мій промінь – це промінь любові, куди б він не сягав…
– Ти не стримала своє слово, – Лев не дав їй договорити. – І за це я маю тебе з’їсти.
– Хай так, – сказала вона.
– Зараз я розкрию пащу, і ти увійдеш у мене назавжди.
– Хай так, – мовила жінка.
Так і сталося. Але коли Лев закрив свою пащу і розплющив очі… О, краще б він не знав тої миті!.. Його дитини, його золотого левенятка ніде не було.
– Що ти наробила! – загарчав він, зціпивши ікла. І застогнав: – Віддай мені мого сина! Віддай мені мого сина!! Віддай мені мого сина!!!
Довго він оплакував своє горе, та коли, нарешті, заснув, то й прийшла уві сні до нього дружина. Годину або й дві вдивлялася вона в заплакані очі свого чоловіка, а потім, перед тим як зникнути за чорною завісою ночі, сказала:
– Ми чекаємо тебе на небі. Віднині промінь твоєї любові буде сягати левенятка не інакше, як крізь мене. Приходь до нас, ми чекаємо на тебе…
ПАВА
Спочатку я заспіваю вам пісеньку:
Тепер же я рад, Що поспішив у лад, До миленької дівчиноньки, До красної павоньки, Помагай біг їй!
А тепер розповім і казочку…
Були собі три товариші, три мисливці. Тривалий час перебували вони серед гір, полюючи на звірів. Та одного разу вирішили кинути хижацькі кубла і податися до людей.
Спустилися товариші з гордих скель, з високості, перейшли калиновим містком ущелину… А коли йшли через місток, знайшли пав’яний вінок. “Візьмемо?” – “Гаразд”. Взяли та й пішли собі далі.
Ідуть, ідуть, вже й ніч близенько, а місто ще далеченько. Вирішили переночувати у ліску, на жовтім піску. Зайшли у ліс, аж тут – хатинка. А з хатинки – дівчина виходить, та така вродлива, що й не передати. Підійшла, як зоренька зійшла, та й каже:
– Пийте, хлопці, воду,
Закусюйте хлібом.
Просіть Пана Бога,
Підете на небо.
– Бодай здорова, ґречна панночко! – привітався перший товариш. – Нам на небо не треба. Нам ще серед людей кортить пожити.
– І не боязко вам до людей іти?
– Ми хлопці не ледачі, – відказав другий, – норов у нас звірячий. Це хай люди нас бояться.
– А чи не траплявся вам, бува, по дорозі пав’яний вінок?
– Стрічали, – сказав третій.
– Віддайте його мені.
– А що ж нам за це буде? – знов заговорив перший товариш.
– А ви, – сказала тоді дівчина, – заходьте по одному до мого двору, може, й домовимося.
– Годиться…
Зайшов до двору перший товариш, дівчина його й питає:
– Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
– Я, – мовив гість. – А ті двоє – мої мисливські собаки. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
– Вибирай: а чи хустку шовкову з білої шиї, а чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
– Тут і вибирати нічого, – сказав той, – все беру: і хустку, і перстень, і тебе молоду. У господарстві все знадобиться: і тряпчина, й копійчина, і гожа дівчина.
– Дякую тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
Через якийсь час погукала другого гостя.
– Скажи-но мені, чоловіче добрий, хто з вас найстарший?
– А хіба не видно? – мовив здивовано другий гість. – Звісна річ – я. А ті двоє – мої мисливські коні. Їм до знахідки й діла нема. Кажи, що даси мені за пав’яного вінка?
– Вибирай: а чи хустку шовкову з білої шиї, а чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
– Тут і вибирати нічого, – гукнув той радісно. – Хустку залиш собі. Куди мені з нею? А от золотого персня, ще й тебе саму, дівчину молоду, я візьму. Золото й гарні дівчата – завжди були в ціні.
– Дякую й тобі за щиру відповідь, – сказала дівчина. – Прошу до хати.
Нарешті до двору увійшов і третій.
– Добродію, чи не скажеш, хто серед вас за старшого?
– Ті двоє, що сидять у твоїй хаті, – почула дівчина таку відповідь. – Вони мої вчителі. Їхнє слово для мене – закон.
– А що б ти хотів узяти за пав’яний вінок?
– Без дозволу вчителів не маю права.
– Вважай, що є в тебе їхній дозвіл.
– З чого маю вибирати?
– Бери чи то хустку шовкову з білої шиї, чи золотий перстень з білого пальця, а чи мене саму, дівчину молоду?
От третій гість і каже:
– Золота мені не треба. Руки, ноги є, копійку на життя і сам зароблю. Про тебе, дівчино-ягідко, навіть мріяти не смію, така ти гарна. А от хустку твою шовкову я б узяв, щоб вона мені про нашу зустріч нагадувала. І личко твоє смугляве – оченькам відраду, і голосок твій ніжний – серденьку принаду…
Як почула те дівчина, всміхнулася й веселенько так каже:
– Рара ж мені, Рара! Є однойко, буде й пара. Бо що з серця походить, те й до серця доходить. А тепер, – сказала дівчина, – гукай своїх вчителів.
Вийшли ті двоє, що сиділи в хаті. От один з них і каже:
– Ну, дівчино-чепурко, чи вже вирішила, кому й що віддаси за наш вінок перейманий?
А дівчина їм:
– За мій вінок буде вам соломи жмут та купка кісток.
Вони: “Це як?! Та ти що?!”
А дівчина у відповідь:
– Чи чули ви: хто багато бажає, той облизня має.
– Та ми тебе силою візьмемо, – загукали вони. – Не таких сарн брикучих приструнювали… – і до неї. Сіпнулися, було, а ноги не йдуть, немов поприклеювалися до землі. Аж тут вінок, вінок пав’яний – вислизнув з руки мисливської, покотився стежкою, а потім злетів над землею, як та зіронька небесна, і вмить опинився на дівочій голові. А вже сяйво від нього – боляче очам дивитися. Промені – як той дощ по землі розсіваються.
Та раптом сяйво зникло, і побачили мисливці, що стоїть перед ними вже не дівчина, а птах – пава дивоглядна.
От пава і каже, звертаючись до тих двох:
– Голови ваші великі, та дуже дикі. Через своє невігластво ви скаламутили води своєї погоди. Тепер же поб’є вас темрява негоди. Як відрекомендувалися, таке й отримаєте.
Блимнула пава очима – один з мисливців перекинувся на рудого собаку; блимнула ще раз – другий перетворився на гнідого жеребця.
– Біжіть мерщій, рудий та гнідий! Біжіть до людей і їм служіть, то може вади своєї й позбавитесь…
…Коли пава і третій гість лишилися наодинці, почало благословлятися на світ. Підняла павичка свій хвіст, розпустила чарівним віялом, легенько всміхнулася та й каже:
– Тай-лай-ладом, мій миленький! Від свого кохання май же моє відчування. Був ти людиною, та від щирого серця свого станеш пташкою, соловейком, з’являться в тебе крильця, і полетиш ти над землею, співаючи людям пізно й раненько, щоб вони себе споминали і серцем раду мали, до царства звіриного не повертали.
Стоїть хлопець замилуваний павиною красою, від хвилювання слова сказати не може.
– А тепер роздягайся, – сказала пава.
Кинув він шапку – бір утворився; кинув сорочку – гора снігом вкрилася; кинув шаровари – поле волошками засиніло; кинув сап’янці – дві калини над землею зазеленіли. А коли хлопець скупався у ночвах з джерельною водою, пава дала йому сіреньку сорочку й штанці, і тільки-но він їх надів, то й став соловейком.
Пригорнула пава соловейка до серденька, а він струснувся на грудях, зазирнув їй ніжно у вічі та й затьохкав веселенько пісеньку, саме ту, з якої я розпочав цю казочку:
Тепер же я рад, Що поспішив у лад, До миленької дівчиноньки, До красної павоньки, Помагай Біг їй!
ЦНОТА
Сталося це, коли ще на всіх парубків дівчат не вистачало.
От прийшов до Бога один паруб’яга та й каже:
– Боже, як же мені кортить пізнати жінку! Та де її взяти?
– Гаразд, – сказав Бог, – пізнаєш. Яку ти бажаєш?
– Хай, як і я, вона буде бідовою, завзятою і здоровою. Щоб удачі ми з нею були однієї. Щоб я був її, а вона щоб – моєю.
Узяв Бог квітку будяка, зробив з неї осу і каже:
– Ця комаха відповідає твоїм жаданням. Поживи з осою, придивись до неї, і якщо ви порозумієтесь, я зроблю тобі з неї жінку.
От почали вони жити. Парубок каже: “Підкоряйся, осо, мені, бо ти моя”. А оса йому: “Ні, чоловіче, слухайся мене, бо ти мій”. Отак сваряться щодня. То він їй прочухана дасть, то вона його всього покусає.
Не витримавши такого життя, парубок знову побіг до Бога.
– Забери, Боже, – почав слізно благати, – цю шалену комаху. Не хочу я такої дружини, щоб дорікала мені в усьому, ще щоб зі злістю жало в мені топила.
– Чи могло у вас що вийти, – мовив Творець, – як ви обоє рябоє, керувалися не серцем, а головою?
– Дай мені, Боже, якусь іншу подругу, благаю!
– Гаразд. Дам тобі ще одну спробу. А третьої – не буде.
Узяв Бог квітку троянди і зробив з неї бджолу.
От почали вони жити. Парубок каже: “Я, – каже, – бджілко, не хочу тебе загубити, то давай одне до одного з ласкою підступати”. А пчілка йому: “Ходімо в поле, мій соколе. Де мед пахтить, там гарно жить”.
Пішли вони на зелені луки. Бджола знай собі з квітки на квітку перелітає, мед збирає, і ніби немає їй діла до парубка. Тинявся він за нею, тинявся, а потім ліг та й задрімав на траві-мураві, під липкою, біля джерела. А бджілонька як помітила, що її судженого немає, полетіла його шукати. Дивиться – спить її любчик та так спокійно, так солодко, а вже вустонька ті – наче квітка духмяна, на медовій росі настояна. Задзижчала бджола, сіла на губоньки пелюсткові, а губоньки здригнулися, а бджілонька ворухнулася, жало загнала.
Підскочив паруб’яга та як гримоне:
– Пчілко немилосердна! Чом жало впустила у мою губоньку, для чого мене укусила?
– Я, – каже бджілка, – твоєю вже стала, жало і мед разом тобі я віддала. Стікся в них щедрий нектар – кохання бальзамовий дар.
– Що ж то за дар такий?! Що ж то за кохання?! Оце так-так: “Дала бджола меду – аж пику скривило”. Ні, не бачу я різниці між тобою та осою. Та мене нещадно кусала, а оце, бач, і ти до того ж внаджуєшся.
– Ге, мій любенький, – сказала бджола. – Оса безліч разів кусає, а не вмирає. Мені ж жальце на один раз дано. Ти, голубе, тільки болю зазнав, а я тепер вмерти маю.
– О, ні! – відчай охопив парубка. – Не хочу я цього чути! Як то ти з-за свого кохання з цього світу підеш?! Як то мені жити далі без тебе?
– А що, кохаєш і ти мене?
– Кохаю! Палко!
– То є вихід… Притули мене до своїх грудей. Тільки-но я вмру – то й народиться одразу ж нове життя, і стану я дівчиною. І буде в нас відтоді одне серце, і вистачить нам його на цілий вік. І ніколи ти вже не знатимеш болю від кохання, а я – смерті.
Як сказала бджола, так і сталося. І все суще коханню їхньому милувалося.
Творець радо на них споглядав, а про себе казав:
– Ні, не даремно створено цей світ.
Життя – коріння, а кохання – цвіт.
Той лиш цвіте, хто суть пізнав:
Любов живе, де власника нема!
Істинно: любов живе, де власника нема.
СІЛЬ ІСТИНИ У МОРІ ПОЧУТТІВ
Аби пливти океаном бажань, у човнику мають сидіти двоє: Він і Вона. Роз’єднайте Пару, і то вже будуть два човники, і в кожному по одному весельцю. Небо дарує життя не для того, щоб подорож перетворилася на гіркоту самоти.
Хай же милість слугує Парі за супутній вітерець, пестощі – за ласкавий плюскіт хвиль, а душевний спів – за ясне сонечко! Щастя єднання – найвище щастя!
Скарбничка мудрості – досвід життя. Досвід блаженства – надхмарний храм мудреців.
Голубко моя!
Твій дар безцінний.
Ти подарувала мені рай на землі.
Що мені дати натомість?
Небеса!
Кожна мить насолоди, що пишеться на скрижалях серця, нагадує денне сяйво сонця. Помножте краплини екстазу на дні й роки – і ви побачите, якою світлою може бути людина.
Обійми світла – кохана.
Крізь неї проходжу у день.
Розцвітаю, крокую за сонцем.
Моя радісна нива –
Перлини її насолоди.
Молодече серце прагне пити медові роси насолоди, втішатися променистою нігою і милуватися у душевному цвіті.
Ой, дівчино, відчини, Своє-моє серденько звесели!
Пожартуймо на єдині – нехай наша журба згине, веселі будемо!
З вабленням молодої жінки до мужчини не зрівняються навіть муки спраглого без води.
Ой трясеться березина, трясеться й ліщина Та трясеться за парубком молода дівчина. Та трясеться за парубком, а не за бідою, Відливали дівчиноньку три рази водою.
(33, стор.74)
З думками роз’ятреного мужчини про жінку не порівняти навіть марення голодного про їжу.
Болить мені голова, Ти, дівчино, здорова! Болить мені все тіло, До дівчини схотіло.
Будьмо веселі! Ніхто-бо не має права судити людину, яка шукає відповідності у почуттях, чиє серце фльокоче, як розбурхана стихія, в чиєму тілі вистачає сили відвідувати храм жаги.
Кохана! Царівна країни казок!
І вже коли знаєш дорогу...
Кожен прихід – весілля!
Кожне злучання – свято!
Кожен дотик – ковток травневого меду!
Є народне прислів’я: “Кохання, неначе добрий кінь, носить чоловіка”. І щоб втриматися на “доброму коні” кохання, треба бути майстерним вершником. Не існує учбових закладів, де вчать, як треба кохати. Є одна лише школа – школа самопізнання. І коли очі і вуха любові відкриті, все стається само собою.
Єдине, що треба пам’ятати, так це: “Світло жене ніч, кохання – сором”.
СПІВЧУТТЯ – ВИРАЗ ЩАСТЯ
Хто шукає любов, має запитати себе: “Чи вміє моє серце співчувати, чи може воно відчувати співнастрій з деревами, птахами, тваринами, людьми – з усім живим? А якщо так, то чи робить воно це без всіляких умов, без бажання щось отримати навзаєм?” Це дуже важливі питання. Не відчуваючи серденьком проявів співчуття, людина ніколи не затьохкає соловейком, ніколи не заспіває сердечної пісні.
Співчуття – це крила, які відносять чуле єство до Вирію Любові. Співчуття, мов лагідне сонечко, і якщо хмари відчаю, злобливості і страждань затьмарюють світило, людське око ніколи не знайде дороги до Любові, не зможе бути в Любові.
Час від часу Господь пробуджує в людині весняність почуттів. Тому, співчуттю треба вчитися до зустрічі з Любов’ю. Це як порожній глечик, який треба до окраєць наповнити молоком співчуття. Поступово, по мірі того, як людина буде відчувати в собі здатність співпереживати, в ній буде зростати і міцнішати дух розуміння, що вона (людина) є живою, як сама земля, що вона, як та трепета, тремтить і танцює разом з вітром подій, що відбуваються довкола. І станеться, обов’язково станеться так, що в один прекрасний день, людина відчує блаженну мить, коли зсередини заб’ють промені світла, коли у неї не лишиться іншого друга, ніж співчуття. Людина стане такою багатою, що зможе благословити цілий світ. І то буде її дар великого добра, невичерпного добра! Тільки тоді їй відкриється таємниця таємниць: чим більше ти віддаєш, тим більше ти здатен отримати. Даруючи добро, ти отримаєш від Небес у вічний спадок омріяну Любов. А більше нічого й не треба.
Класика
