...Валю, так у вас уже до весілля йшло з Валерієм — і посварилися? —
«Бо дурень той Валерій». — «А чому дурень?» — «Ми вже й заяву подали до
загсу». — «І забрали заяву?» — «Та ні, заява так і залишилася в загсі,
ми по заяву не ходили». — «Таж Валерій тебе так любив!» — «Любив. Здається,
очима б з'їв. Ото як подивиться ласо на мене — аж страшно стає. А як ревнував
до інших! Дурів, коли ловив на мені чужий погляд. А хіба мене вбувало
від того, що на мене хтось подивиться? Хай дивиться». — «А ти за ним не
жалієш?» — «Жалію, хоч і дурень». — «То що ж сталося все-таки?» — «Знаєш,
я йому нічого не дозволяла з собою. Тому й не дозволяла, що хотіла вийти
за нього заміж. Але він і нічого не хотів. Цілувати цілував, обіймати
обіймав, але рукам волі не давав. А як віднесли заяву до загсу, то прийшов
до мене з шампанським, п'ять пляшок приніс, шоколад приніс. Випили — я
й надумала йому дозволити все, бо скільки ж можна голову морочити. Він
і почав мене роздягати. Повіриш, роздягав, як богиню. А я постаралася
одягнутися так, щоб було що роздягати — все новеньке, все імпортне, все
фірмене. Вся фірмена! А він сказився на бюстгальтері. — «На чому сказився?»
— «На бюстгальтері». — «Та в тебе ж гарні бюстгальтери. Фірмені». — «А
він сказився на французькому». — «Тож у тебе найкращий». — «Найкращий.
Але, знаєш, мені захотілося в той вечір зодягнути саме французький. Він
великуватий, а груди в мене малуваті... Ось Валерій зняв з мене бюстгальтер
— і очі вирячив». — «На груди?» — «Та на які груди на бюстгальтер. І вже
забув мене роздягати, і весь посірів». — «Та чого?» — «Чого... А потім
каже. Каже, я не знав, що в тебе такі груди. І до дверей». — «Та які груди?»
— «І я в нього питаю — та які груди? А він мені каже, несправжні груди.
Я, каже, не знав, що в тебе фальшиві груди. І пішов. І більше не приходив».
— «Та що ж там таке в бюстгальтері побачив?» — «Та нічого, вату побачив.
Я у французький бюстгальтер завжди багато вати намощувала. Більше, ніж
в інші, бо він мені за розміром не підходив, а віддавати комусь чи дарувати
не хотілось, бо де дістанеш. А вже від самої думки, що я у французькому
бюстгальтері, я була на сьомому небі. Йду по вулиці, а мужики так і стрижуть
очима, а я вдаю, що не помічаю... Дурень той Валерій, купу вати побачив
у бюстгальтері, груди йому фальшиві. Так цілував би такі, які знайшов,
і дякував би все життя. Не захотів. Та я зі своїм французьким бюстгальтером
ще не одного знайду, й не такого дурня, як він. Ось не хочеться вату викидати,
щоб не обвисав, бо як обвисне — який тоді настрій? Ніякого тобі настрою,
хоч ти і у французькому бюстгальтері.
...поза вершниці — її улюблена поза. Випадково чи не випадково колись
при нашому знайомстві у неї вирвалося, що вона шкодує, що не народилася
мужчиною? Мабуть, не випадково. Спершу мене дивувала її хода, якась таки
чоловіча, не жіноча, і я якийсь час звикав, поки нарешті звикнув, поки
перестав помічати — й хода її, вугласто-розхристана, стала для мене добре
знайомою жіночою ходою. І голос її — грудний, баском, глухуватий — спершу
теж видавався чоловічим, але й до голосу скоро я звик, у ньому вже не
вловлював чоловічих ноток. А може, і хода, і голос у неї змінилися, стали
жіночнішими, й саме такими сприймалися мною? У неї було кілька різних
ключів від різних київських квартир, це були квартири її подруг по університету,
подруги повиходили заміж, обзавелися сім'ями, й за старою пам'яттю давали
їй ключі від квартир, де ми "зустрічалися і рік, і два. А як у подруг
пішли діти, а як дорогу до їхніх квартир через дітей було заказано, нарешті,
вона запросила мене до себе додому. В кімнаті пахло гіркою черемхою, яку
я купив у мизатого хлопчика біля станції метро «Лівобережна», після весняної
грози у відчинене вікно струмувало свіже чисте повітря, з вікна ген-ген
відкривався блакитний Дніпро, відкривався правий берег річки з будівлями
Видубицького монастиря, відкривалися мальовничі дніпровські кручі у хвилях
молодої святкової зелені, рвалося в безмежні висі по-весняному живе, по-весняному
одухотворене небо... Що тут розказувати? Чим довше ми сиділи за столом
і розмовляли, попиваючи сухе вино, тим більше я в неї закохувався. Ні,
я не обмовився, ти не смійся. В мене як? Ось я, скажімо, зустрічаюся з
жінкою, сплю з нею, але для того, щоб у черговий раз лягти з нею спати,
я повинен черговий раз у неї закохатися, в мені у черговий раз повинно
знову народитися почуття, розумієш? А якщо не так — я геть порожнісінький,
ніякого бажання в мені нема, а на голу фізіологію мене не тягне, бо гола
фізіологія мені огидна. Бувало, що зустрінемося з гарною жінкою, подивимося
кіно чи в кафе вип'ємо кави, запросить вона до себе додому, здавалося
б, клади її в ліжко або й сама скоро ляже, не треба класти,— а я вже прощаюся,
йду, вона втямити не годна нічого, а я ж їй не стану пояснювати, що мене
гола фізіологія не приваблює, що я так не можу?.. Так-от, у черговий раз
відчув, що люба мені вершниця-наїзниця, що тягне мене до неї. Ввімкнула
магнітофон, записи пісень Висоцького, ми обнялися, почали цілуватися,
а потім попадали на диван. Гарна жінка! Невичерпна й невтомна. Й що дивно
— я сам біля неї невичерпний і невтомний, хоч би скільки задовольнявся
— а мало, здається, нарешті, задовольнився — а за якусь коротку часинку
знову голодний, знову хочеться, знову любиться. Непомітно я задрімав,
а проснувся — й мало не збожеволів. Де я? Що зі мною? Невже я так сильно
впився, що нічого не пам'ятаю? Мабуть, і ти б так подумав у першу мить,
якби раптом проснувся на дивані — а біля тебе нікого нема, хоч ти начебто
добре пам'ятаєш, з ким тут лягав, і що тут щойно відбувалося. Й знайома
кімната... Але ж хто це вийшов із дверей сусідньої кімнати, зупинився
на порозі, простягає перед собою безпомічні руки? Що з нею сталося — і
в якому сні сталося? Що з нею зробили, чи що з нею зробилося? Я на цьому
світі, чи вже на тому? Не дивуйся, що я так тобі розказую, й ти б так
розказував, якби опинився на моєму місці. Хотілося закричати, і я зціпив
зуби, щоб не закричати... Уяви собі, що з сусідньої кімнати (а квартира
двокімнатна, я лежав у прохідній кімнаті) раптом виходить твоя вершниця-наїзниця,
тільки геть старенька, ветха-преветха. Посивіла, з білим посіченим волоссям,
з блідим вилицюватим обличчям, з заплющеними очима, з коротких рукавів
квітчастого халата простягає худі руки, крізь обвислу на руках шкіру проступають
сині жили, невпевнено ступає по підлозі дерев'яними ногами. Незрячим обличчям
втупилася перед собою, а правою рукою шасть по стіні, шасть. І човг капцями,
човг капцями, човг — наче наждаком хто по душі тре. Я дивлюся на неї,
на цю стару жінку,— й нічого зрозуміти не можу. Вздовж стіни, ляп та ляп
долонею, вона перейшла кімнату, зникла в коридорі — чи в ванну пішла,
чи в туалет, чи на кухню. Моєю думкою було — одягнутися й мерщій звідси.
Аж тут у кімнату заходить моя вершниця-наїзниця, молоденька і свіженька,
видно, щойно прийняла душ. І дивиться на мене лукаво, і моргає, мовляв,
що з тобою, чого такий наляканий. Це ти, питаю? Це я, каже. А що з тобою,
питаю. А що зі мною, питає. Де ти була, питаю. У ванні була, каже, а що
з тобою, питає. А хто це такий вийшов із сусідньої кімнати, питаю. А з
сусідньої кімнати вийшла моя бабуся, каже, вона там і днює й ночує, бо
ледве встає з ліжка. А чом ти мені не сказала, що в сусідній кімнаті живе
твоя столітня бабуся, питаю. Не сказала, бо інакше б ти не прийшов, каже,
аби знав, що вона в сусідній кімнаті. Від тебе я такого не сподівався,
кажу, подай мій одяг, буду одягатися, бо це ж вона мене бачила тут на
дивані, але в тебе така вихована бабуся, що вдала, наче не помітила, та
й що їй залишалося робити, як удавати з себе сліпу. Ох і внучка в неї,
кажу, ох і внучка. Тобі не подобається її внучка, питає. Подобається,
кажу, ще й дуже подобається. Можеш не іронізувати, каже. Моя бабуся тебе
не бачила, каже, бо сліпа, бо в неї менше одного процента зору, тому їй
однаково, чи ти тут лежиш, чи ти тут не лежиш. Але ж ти могла мене попередити,
кажу, порятувати від стресу, нащо мені такі стреси, я не звик. І якщо
твоя бабуся, кажу, не бачила, то вона все чула, й навіщо їй здалася вся
наша какофонія. Та ніякої нашої какофонії моя бабуся не чула, каже. Як-то
не чула, питаю, а що вона чула. А нічого не чула, бо не тільки сліпа,
а й глуха, в неї менше одного процента слуху, так що заспокойся, погамуй
свої стреси, а бабусі ніякі стреси вже давно не загрожують, хоч співай
при ній, хоч танцюй, хоч цілуйся зі мною, о, бачиш, вона вже повертається
з ванни, придивися до неї... І в цей час у кімнату почала поволі входити
її сива бабуся у квітчастому халаті, лівою рукою шаркаючи по стіні. Бабусю,
покликала моя вершниця-наїзниця, ви мене чуєте чи не чуєте? Бабуня хоч
би голову повернула на її голос, повільно переставляла ноги по підлозі.
Можеш привітатися з нею, сказала моя вершниця-наїзниця. Я послухався —
й стиха привітався, сказав — добрий день, бабусю. А вона чалапкала вздовж
стіни, глуха й сліпа, аж поки зникла в своїй кімнаті. Як бабуся схожа
на тебе, сказав, як схожа! Схожа, згодилася вона, дуже схожа, і я колись
стану такою старою, якщо доживу... Ми пили вино, дивилися у вікно, сонце
сідало над золотими банями Лаври. Ти не знаєш, чому так сумно, озвалася
моя вершниця-наїзниця, бо стало чомусь дуже сумно. Справді, сумно, сказав
я, але я не знаю, чому сумно, все це мине, мине. Я пив сухе вино й поглядав
на двері сусідньої кімнати, побоюючись, що ось-ось стара знову появиться
на порозі, й хотів уже одягатись, але моя вершниця-наїзниця засміялася.
Та вона ж нічого не бачить, сказала, заспокойся й піди у ванну покупайся,
чи прийми душ. Я пішов у ванну, зачинився, купаюся, а потім як злякаюся:
зачинив чи не зачинив двері? А раптом стара зайде у ванну? Схопився, зачинив
двері, бр... І в той вечір більше не міг залишатися1 у моєї вершниці-наїзниці.
Почувався так, наче в гостях не в неї, а в її бабусі, наче, вибачай, переспав
з вісімдесятилітньою старою. Зібрався — й пішов, бр... І того дня, й наступного
дня все не йшла мені з пам'яті ця пригода. І ні я не дзвонив моїй вершниці-наїзниці,
ні вона мені не дзвонила, мабуть, вона теж . щось відчула. А якось ми
зустрілися випадково на трамвайній зупинці біля Бессарабки. Вона зупинилася,
я зупинився. Вона мовчить, і я мовчу, ніяк розмова не клеїться. Тут якась
знайома взяла її за лікоть, вона мені мовила — привіт,— і пішла, не оглядаючись,
не попросивши телефонувати їй, і я не пообіцяв телефонувати... Буває...
От наче нічого не сталося, а все-таки сталося щось — і як відрізало, і
як наворожило: ні я до неї, ні вона до мене.
...не журися, чого ти журишся? Познайомився вчора з бабою? Познайомився.
Кажеш, не дала? А, дала, тільки в тебе нічого не вийшло? Навіть засунув
— і то не вийшло? Е-е, ти вже думаєш, що діло — швах, не думай так. Флюїди?
Авжеж, флюїди бувають усякі, а бувають такі флюїди, такі флюїди! Ти сьогодні
не думай відвертати носа від неї, як зустрінетесь, ще раз спробуй. Вона-відвертатиме
від тебе носа? Не вигадуй, ти ж не знаєш, може, якраз ти її й задовольнив,
вона ж тобі не сказала. А де це ви з нею вчора? Вночі на березі Черемоша?
Пісок, верболози — ніяких умов. Але сьогодні ти не дуже відвертай носа,
бо в готельчику нашому інших фемін катма, вибір — пшик, а вона з морди
хоч і нікудишня, але ж усе в неї є, все при ній, так що ти сам і винуватий,
а не вона. В тебе з іншими жінками виходило? Чудесно: і виходило — і виходить,
значить усе діло знову ж таки не в ній, а в тобі. Ха, щоб це не було ніякого
бажання, коли ти їй уже засунув! А коли тільки засував — було бажання?
То де ж воно поділося? Ага, пропало, бо тобі морда її не подобається.
Ти, вибач, може, і їй твоя морда не подобається, але ж вона тобі віддалася,
вона тобі довірилася — і теж не в спальні на пуховику, а біля річки, бо
в неї теж вибору нема, у цьому готельчику тільки ми з тобою та ще якийсь
сліпий вуйко, а якби в неї був порядний вибір, то навряд чи ти з нею вчора
опинився б над Черемошем. Ти ще молодий, малодосвідчений, ось так у тебе
й-вийшло. Та нема такої баби, щоб з нею не вийшло, це тобі кажу я, а раз
я тобі кажу — я знаю, що кажу. Ось послухай мене, мій досвід. Розумію,
що мій досвід ти можеш забракувати, але не поспішай, не поспішай заперечувати,
ото вже вдача!.. Думаєш, мені подобаються самі тільки красуні, самі тільки
сексуальні бомби! О, знову за своє: сам учора до неї не подався, а його
послав, а якби сам пішов, то й зі мною таке б сталося. Е, як сказати,
чи таке сталося... Так-от, мені всякі попадаються — сьогодні попадеться
якась директриса школи, молода, незаміжня, що після ночі з нею ходиш покусаний
та погризений, що тиждень боїшся, вдома роздягатися, щоб домашні не побачили,
а в вухах два тижні дзвенить її істеричний фальцет: «Песталоцці сказав!..
Януш Кoрчак зізнався!.. Антон Макаренко написав!»... А ще за якийсь час
попадеться така наяда з райгастрономторгу чи райпобуткомбінату, що словами
не розказати й пером не описати. Бо моя журналістика — це моя журналістика,
відкриває великі й часто дуже несподівані можливості, а чого нехтувати
можливостями, чого копилити губу: та не така, та сяка, а та така-сяка-пересяка!
Не треба нікого обіжати, всі гарні, тільки кожна гарна по-своєму. В мене
теж буває з бабами по-всякому. Одна попадеться — ну тістечко з кремом,
ну молочний коктейль, ну охолоджене шампанське, так і тануть, навіть не
встигаєш помітити, коли розтанули, й коли ти сам розтанув, їсиш — і голодний,
п'єш — і пити хочеться. А буває, такий житній черствяк попадеться, такий
цвілий сухар, що як тільки побачив — і зуби заломило. Господи, невже справді
доведеться гризти, невже вгризеш? Але вже така затятість, піп хочеш гризти
— хоч і боїшся зуби поламати. І гризеш. А як? З приправою, голубе мій,
з приправою. З якою? А з такою. Коли вже вона в мене з якоюсь зовсім непрезентабельною
мордою, чи флюїди від неї скачуть такі, що мої флюїди лякаються, то я
заплющуюся й починаю хитрувати. Мріяти починаю, вигадувати, одним словом,
займатися ілюзіями. Я собі думаю, що лежу зовсім не з цією, яку товчу,
товчу — й ніяк дотовкти не годен, а зовсім з іншою. Зовсім з іншою, а
цієї близько нема. Знаєш, це не важко уявити, бо в жінок майже все однакове,
ну є відмінності, є, іноді навіть великі відмінності, але коли вночі,
та ще заплющитися, та ще коли підключити зорову пам'ять!.. І тоді ти вже
займаєшся любов'ю не з цією, що трапилася десь по п'янці у випадковій
компанії, а з тією, з якою хочеш. Еге ж, з тією, з якою хочеш, і тут вибір
у тебе — необмежений, твій вибір залежить тільки від тебе й від твоєї
фантазії, і ніхто не може вплинути на твій вибір. Як то все мені вдається?
А дуже просто. Скажімо, уявляю, що лежу не з цією, а зі своєю першою любов'ю,
вона тоді була ще дівчинка, боялася навіть глянути на мене, відверталася,
і в неї все тремтіло — губи тремтіли, руки тремтіли, тіло все тремтіло,
варто їй було тільки побачити мене біля себе, а як побачила, то заплющувалася,
і далі все робила з заплющеними очима, й непогано в неї виходило, навіть
дуже добре, вона тільки те й робила, що кінчала раз за разом та ще плакала,
сльози в неї самі бігли, я зціловував, спивав солоні сльози на мокрому
обличчі, а вони течуть і течуть, якась вона була чутлива, й весь час тільки
приказувала: «ой мамо, ой мамо, ой мамо!» І знаєш, коли тільки я починаю
згадувати свою першу любов, як вона віддавалася, що я тоді переживав,
коли я таки майже фізично відчував, що лежу таки з нею,— тоді в мене з
іншою виходило так, наче з нею. Або ж згадував і уявляв учительку фізкультури,
десятиборку, брюнетку, двадцяти п'яти років, у неї не кров, а інтернаціональний
коктейль, там той коктейль по різних лініях готували і змішували вірмени,
осетини, євреї, поляки, росіяни, українці, та й хіба всіх перелічиш, хто
готував коктейль шаленої крові. Та вона і в ліжку була десятиборкою, уже
так мене виснажувала, що я ставав ганчіркою. Я виснажувався коло неї за
дві-три ходки, а вона знову все зуміє підготувати, що я скаженію й кидаюся
на неї, і ми вдвох гарчимо, як собаки. Але ніколи не приходила з порожніми
руками, її батько тоді був директором птахофабрики, він і тепер там директором,
то його дочка-брюнетка щоразу приносила чималу макітру курячої печені.
І просто курячої печені — в гірших випадках, а в кращих випадках — пупки,
пупки, пупки! Або повна макітра курячої печінки! Або повна макітра курячих
потрухів — там тобі і серце, і легкі, і печінка, й оті жовтки-зародки
яєць, якими курка не встигла знестися, бо її зарізали й не дали знестися!
Ми спершу добре наїдалися, бо такий харч сам до рота проситься, а пізніше,
зголоднівши, знову вставали й їли, аж поки геть вичищали макітру. То мені
ця десятиборка теж дуже ефективно помагала, коли з кимось іншим не виходило
— і тоді її згадую. Могутнє тіло, а що вже форми відточені! її згадую,
її уявляю — і вже здається, що з нею займаюся любов'ю, а не з кимось Іншим,
і вже тоді від цього когось іншого маю справжнє задоволення, а не якесь
непорозуміння. Ефект — справжнісінький! І хочеш вір, а хочеш не вір, навіть
відновлювався гастрономічний ефект, наче попоїв курячої печені, й не просто
курячої печені, а пупків, пупків, пупків!.. А коли треба, то й не такі
методи маю на озброєнні. Скажімо, йдеш по вулиці й раптом зустрів таку
дівку чи молодицю, що тільки ах — та й годі! Проведеш крадькома оком,
оближешся — і зітхнеш. А прийшов на побачення, дивишся — й ще раз зітхаєш:
не те! Не те, що ти бачив щойно на вулиці. От іще вчора, позавчора й позавчора-позавчора
було те, навіть дуже те, а сьогодні сталося з тобою щось. І все відбувається
якось без охоти, як мокре горить. Але я не відчаююсь, я згадую зустріч
на вулиці, в думках роздягаю ту дівку чи молодицю, в думках кладу її в
ліжко — і вже бачу біля себе її, свіженьку й звабливу, а не якусь там
обридлу мені полюбовницю чи ще якесь там казна-що. І чим яскравіше уявляю,
тим гостріше хочу ту, що маю, й маю від неї те, що мав би від тої, випадково
побаченої. За один вечір чи за одну ніч я можу уявити собі кількох отаких
випадково побачених, і ця різноманітність не спалює, не виснажує, і моя
реальна партнерка не нарадується з мого ентузіазму, а я їй і не кажу,
звідки мій ентузіазм береться, а вона знай хвалить: «У мене ще такого
партнера не було. Та коли я своїм знайомим дівкам розкажу про тебе — не
повірять». А я ото дивлюся інколи на таку, особливо ж, коли переп'ю, й
думаю: де вона тут узялася біля мене, я ж тільки що спав зовсім з іншою,
а ця де взялася? Ото такі бувають перевтілення. А то й казуси. Розказати
за один казус? Я тоді працював у молодіжній газеті, прийшла до нас обліковцем
листів така Оля. Блондинка, а шкіра смаглява: як шоколадка в срібній обгортці,
так і хочеться, всю її злизати. Одного разу я подався прямо з редакції
до своєї полюбовниці. Може, й не пішов би, але як почала видзвонювати
по телефону!.. От як не приїду, як не трахну, то вмре, втріскалася в мене
— від і до. А я її жартома називав — говядина, яловичина. Човпу я свою
яловичину, човпу,— не виходить, я й уявив собі, що це наша Оля, обліковець
листів, шоколадка у срібній фользі. А як уявив, то все пішло, як по маслу,
яловичина задоволена, співає від щастя. Але ж наступного дня прийшов я
в редакцію, дивлюся на Олю — й ніяк не можу позбутися відчуття, що я вчора
з нею переспав. Переспав — хоч стріляй, бо на своїх губах відчував її
щоки, її шию, її груди, відчував родимку на її лівій руці вище ліктя,
і голос її в вухах звучить, як музика. Так і хочеться підійти до її столу,
обняти. Подався я з редакції в місто, купив на базарі якихось квітів,
приношу, кладу на стіл, її саме не було, а ніхто не бачив, потім у редакції
всі бігали й усі питали: хто Олі квіти приніс, хто Олі квіти приніс? Наступного
дня я знову поклав на її столі квіти. Дешевий прийом, але я назавжди запам'ятав,
як мені одна колись жінка говорила: хочеш сподобатися жінці — не тягни
їй дорогого подарунка, а принеси квіти. Бачу, блондинка Оля вчора була
в рожевому платтячку, а сьогодні вже в голубому. Знову всі бігають по
редакції: хто приніс квіти, може, якийсь автор? А я починаю мучитися,
як дивлюся на неї, бо ж добре відчуваю, що таки з нею переспав, а не з
відданою мені яловичиною, і було мені дуже добре. Я тоді що в редакції?
Кажу, хтось носить квіти Олі, а я теж можу принести, принести квіти —
й запросити на каву. І приніс їй квіти, й запросив на каву, навіть опинилися
в міському парку на танцях, а потім уночі опинилися над Бугом. І повіриш
чи не повіриш? Я до Олі — а мені уявляється моя тверда яловичина. Я й
так, і так біля дівчини, а в мене все як відмерло. А вона — що з вами
та що з вами? А хіба я їй скажу, що зі мною? Стався формений конфуз, а
хто в тому винен?.. Це щоб з Олею — й отак? Що з нашими флюїдами? Я аж
зубами заскреготів там, у кущах бузку над Бугом, і вдався до свого випробуваного
методу. Уявив, що це я зовсім не з вимріяною Олею слухаю уночі солов'їв
і вдивляюся в загадкову течію ріки під місяцем, а з однією моєю давньою
знайомою, з піонервожатою з піонерського табору, я з нею познайомився
на літніх канікулах у лісі неподалік від «Вервольфа» Гітлера, там був
піонерський табір, а я поїхав туди у відрядження. Піонервожата обкусала
мене тоді в лісі, коли проводжала на трасу до Вінниці, але моїм рукам
волі не дала, от і стала для мене в споминах забороненим плодом, а коли
плід заборонений чи недосяжний — росте апетит, особливо ж на плід жіночий.
І знаєш, вийшло тоді в мене з Олею вночі біля річки. Шкода тільки, що
мало ми з нею зустрічалися, бо десь місяців через два — трах-тарарах,
вийшла заміж за якогось офіцера, виїхала з ним у Ташкент чи куди, він
був приїжджий офіцер, познайомилися на танцях у тому самому міському парку,
де ми з нею колись танцювали перед її гріхопадінням. Ха, як тільки я почув
про її заміжжя — почав ревнувати, навіть не сподівався від себе, але вже
така дурна чоловіча вдача: любишся, женитися не збираєшся, бо ніяким кілком
тебе вже ніхто не оженить, а як у тебе з-під носа забирають — і ти вже
ревнуєш. Поїхала Оля, шоколадка в срібній фользі, потім такого листа написала,
що ти не уявляєш. Написала, що тільки там, у Ташкенті чи де там, зрозуміла
нарешті, що лиш мене одного й любила по-справжньому, й далі по-справжньому
любить, згадує і згадує ніч над Бугом. Ех, знала б вона все про ту ніч
над Бугом — і про мою тверду яловичину, й про піонервожату з-під «Вервольфа»!
Але ж жінкам не можна всього розказувати, навіщо? Треба шанувати їхнє
самолюбство. І шанувати отой свій образ, який вони витворили в своїй уяві;
хай, хай буде твій образ у їхній уяві — тобі ж від того не гірше, а може,
навіть краще, то не треба руйнувати. Я Олі не відповів — навмисне. Хай
собі думає, що образився на її заміжжя, хай собі й далі творить та ідеалізує
мій світлий образ у далекому Ташкенті чи де там, куди армійська доля закинула
її чоловіка-офіцера разом з нею... Забалакався я, аж стомився, але, сподіваюся,
ти мене зрозумів. У мене колись був Буг, у тебе вчора Черемош. Сьогодні
знов піди на Черемош, чи в гори подайся під ялиці і смереки, наговори
їй купу компліментів — її заведи й сам заведися. І не забудь, що я тобі
розказував, повір, я тобі дурних порад не даватиму... Може, вона сьогодні
з тобою теж не про тебе думатиме, а про когось іншого, ото у вас вийде
спектакль! Наче ви — й наче не ви займаєтесь любов'ю, а хтось замість
вас займається. Як уявлю собі — скільки це разів Оля, моя шоколадка в
срібній фользі, лягаючи зі своїм чоловіком, уявляла, що лягає зі мною,
віддається мені? А її офіцер про те ні сном ні духом не здогадується,
а я тільки можу здогадуватися!
...вам, чоловікам, тільки одне в голові: завалити бабу. Як дивитеся на
жінку — тільки про це й думаєте. Так що ваші думки читати дуже легко,
бо у вас завжди тільки одна думка. Може, неправду кажу? Правду. Я тільки
одного знала, що не хотів мене завалити, за все життя — тільки одного.
Ми тоді з ним були студентами, училися в Ніжині, в педінституті, я вже
була випускницею, а він — на другому курсі, я жила на квартирі, а він
— у гуртожитку по вулиці Богуна, поблизу поштамту і комунальної бані.
В інституті на перерві між лекціями він читав мені свої вірші, а в віршах:
я тебе люблю, люблю, люблю! Я колись пам'ятала його вірші, тепер забула.
Після лекцій або гуляли біля інституту в Графському парку, або купалися
в озері й загорали. Як там навесні співали солов'ї, я більше ніде не чула
таких солов'їв, як тієї весни в Ніжині! І весь час цілувалися з ним, у
мене в голові наморочилося від поцілунків. І що він говорив? Говорив,
що дуже любить, так любить — що ніколи не посягне на мою дівочість, на
мою цноту, що посягнути на мою цноту — це святотатство, така я свята й
чиста. Він і вірші такі писав про мене — як про богиню, перед якою можна
тільки бити поклони, а посягати на богиню навіть у помислах — великий
гріх. Якось я вночі, на березі Остра, спитала, чи не жалко йому, коли
моя цнота дістанеться комусь іншому? А він сказав, що береже мене для
себе, нікому не віддасть, ось тільки женитись йому ще рано, поженимось
тоді, як він закінчуватиме інститут. І я здуріла, почала шалено його цілувати
й просити — візьми ж мене, візьми, візьми! Ніколи нікого не просила, а
його тоді просила, бо він справді мене любив, я ж добре відчувала, як
він любить мене, як мучиться своєю любов'ю. А він сказав — ні, й обняв
так сильно, що я мало не задихнулася. І покусав мені губи, що я ледве
могла чай пити. Після цього ми з ним більше не зустрічались, я від нього
тікала. Саме тому, що він так сильно любить. І сама не знаю, чому його
любов стала мені така тяжка, неприємна. Якісь вірші передавав через знайомих
дівчат — я повертала, не читаючи. А тут познайомилася зі своїм офіцером
— Антоном Щелконоговим, і за якийсь тиждень вийшла заміж. Тепер інколи
думаю: шкода, що навіть вірші не збереглися. Такі поети більше не траплялися,
а раз не траплялися, значить, нема таких. І коли згадую інститут і студентський
свій Ніжин, то насамперед чомусь згадується він, ота весняна ніч над Остром.
Де він тепер?
...жінка завжди загадка. Ось тобі здається, що ти її розгадав, що ніяких
таємниць у її душі не залишилося, а вона тобі раптом таку таємничу загадку
загадає, що ніяким лобом не розгадаєш. Недавно я зустрічалася з Аделаїдою
Йосипівною, це лікарка, моя сусідка по четвертому поверху. Завжди мені
помагала з усякими ліками, по суботах і неділях пили з нею каву, а вечорами
— пили чай і дивилися телевізор. У неї чоловік військовий лікар, задер
хвоста — і поїхав у Росію, хоч ніхто його в шию з Києва не гнав. Мабуть,
тому й поїхав, що вони з Аделаїдою Йосипівною тут не мирили, дітей не
було, зарплата дрібненька. Зосталася сама — й запалала до нього любов'ю
до свого Вадика, листи йому пише, дзвонить по телефону, шле телеграми.
Так, наче в Києві більше немає чоловіків, наче ніяких образ не було. А
він за нею теж скучив — і кличе до себе, обіцяє роботу й любов. Аделаїда
Йосипівна тут кидає нагріте місце, летить у Росію, як побачила його не
в своїй розпаленій уяві, а насправді,— погасла й навіть не димить, як
ото димить мокра головешка. Перша ніч у його квартирі — лягли окремо,
друга ніч — окремо. Й не хоче ні вона, ні він. А тут у цьому військовому
госпіталі познайомилася з медсестрами, то язикаті медсестри все порозказували
за їхніх лікарів, хто й чого з них вартий у ліжку, хто котирується високо,
хто ніяк не котирується, а її Вадик у ліжку ні риба ні м'ясо, від нього
хіба що вагітніти, а задоволення ніякого, бо ото засуне й вийме, більше
нічого. А медсестри ніякого відкриття не зробили, вона знала давно, що
її Вадик такий. Перший тиждень минув, другий, а вони все окремо сплять.
А то якось приходить Аделаїда Йосипівна з нічного чергування веселенька,
усміхається, грає формами — аж чоловік запалився, щось там співає на кухні,
готує для неї сніданок. Вона прийняла ванну, поснідала, обіймає його,
сама тягне в ліжко, й нарешті вони вже відводять душу. А Вадик усе не
нахвалить її — і жагуча, і ненаситна, і мало не збоченка, а може, й збоченка!
Такий щасливий. І вона щаслива. Й він у неї все допитується, що з нею
сталося та що з нею сталося, що в ній така невгадана жінка проснулася.
Та Аделаїда Йосипівна йому тільки всміхається й нічого не сказала, залишилась
для нього загадкою — в ім'я збереження сім'ї. А мені вона розказала. Там,
на нічному чергуванні в госпіталі, вона віддалася черговому лікареві,
і все у них було добре, й лікар їй трапився великий мастак, вона аж ошаліла,
коли відчула його як мужчину. Але ж у госпіталі сталося чепе, комусь приспічило
вмирати, кинулися по чергових лікарів — ось їм і перервали на найцікавішому
місці, не дали до пуття діло довести. Той лікар тільки розбудив у ній
жінку, бо жінка в ній заснула, розбудив — і не більше, розтривожив, а
вона прийшла додому, а тут Вадик. Одним словом, якби не черговий лікар,
якби не нічна тривога, й черговий лікар таки задовольнив у ній жінку,
то невідомо, чим би все це ще в них закінчилося. Бо Аделаїді Йосипівні
після тривалої перерви так сподобалося зі своїм чоловіком, що вона потім
на того чужого лікаря, з яким у неї не вийшло, й не дивилася. Так, наче
в них нічого не було. Й почала дуже пильно наглядати за своїм Вадиком,
бо знайшла в ньому те, чого раніше не знаходила. Ще й ображалася на медсестер,
які так непоштиво казали про її законного, мовляв, що від нього тільки
вагітніти, більше нічого. Сказала мені, що ті медсестри самі не вміють,
але своє невміння приписують комусь іншому, та нічого дивного тут нема,
така людська природа. Й не хоче ні вона, ні він. А тут у цьому військовому
госпіталі познайомилася з медсестрами, то язикаті медсестри все порозказували
за їхніх лікарів, хто й чого з них вартий у ліжку, хто котирується високо,
хто ніяк не котирується, а її Вадик у ліжку ні риба ні м'ясо, від нього
хіба що вагітніти, а задоволення ніякого, бо ото засуне й вийме, більше
нічого. А медсестри ніякого відкриття не зробили, вона знала давно, що
її Вадик такий. Перший тиждень минув, другий, а вони все окремо сплять.
А то якось приходить Аделаїда Йосипівна з нічного чергування веселенька,
усміхається, грає формами — аж чоловік запалився, щось там співає на кухні,
готує для неї сніданок. Вона прийняла ванну, поснідала, обіймає його,
сама тягне в ліжко, й нарешті вони вже відводять душу. А Вадик усе не
нахвалить її — і жагуча, і ненаситна, і мало не збоченка, а може, й збоченка!
Такий щасливий. І вона щаслива. Й він у неї все допитується, що з нею
сталося та що з нею сталося, що в ній така невгадана жінка проснулася.
Та Аделаїда Йосипівна йому тільки всміхається й нічого не сказала, залишилась
для нього загадкою — в ім'я збереження сім'ї. А мені вона розказала. Там,
на нічному чергуванні в госпіталі, вона віддалася черговому лікареві,
і все у них було добре, й лікар їй трапився великий мастак, вона аж ошаліла,
коли відчула його як мужчину. Але ж у госпіталі сталося чепе, комусь приспічило
вмирати, кинулися по чергових лікарів — ось їм і перервали на найцікавішому
місці, не дали до пуття діло довести. Той лікар тільки розбудив у ній
жінку, бо жінка в ній заснула, розбудив — і не більше, розтривожив, а
вона прийшла додому, а тут Вадик. Одним словом, якби не черговий лікар,
якби не нічна тривога, й черговий лікар таки задовольнив у ній жінку,
то невідомо, чим би все це ще в них закінчилося. Бо Аделаїді Йосипівні
після тривалої перерви так сподобалося зі своїм чоловіком, що вона потім
на того чужого лікаря, з яким у неї не вийшло, й не дивилася. Так, наче
в них нічого не було. Й почала дуже пильно наглядати за своїм Вадиком,
бо знайшла в ньому те, чого раніше не знаходила. Ще й ображалася на медсестер,
які так непоштиво казали про її законного, мовляв, що від нього тільки
вагітніти, більше нічого. Сказала мені, що ті медсестри самі не вміють,
але своє невміння приписують комусь іншому, та нічого дивного тут нема,
така людська природа. гарний улов, то двох лящів віднеси хрещеній, хай
твоя хрещена смаженої рибки попоїсть». Сушені сливи з Гребенів родичка
привезла — Дмитрик відбирає в целофановий кульок. «Сину, це для кого?»
— «А для хрещеної». — «Молодець, сам знаєш». Добре, що хрещена через два
двори від нас — син то вдома, то в неї гостює. А їдемо в село на неділю-суботу
з жінкою, то до кого дитину? До хрещеної. Як одна сім'я. Жінки — як рідні
сестри. А Світлана з болячок не вилазить, то як злягла перший раз — Катя
була в нашій хаті і за хазяйку, й за матір. Ще ні світ ні зоря дзвонить
у двері. Бігом на кухню, щось варить, щось парить, хлопця будить, годує
сніданком, я веду його в дитсадок, а сам на роботу. На обід біжить не
до себе додому, а до нас. Щось там з магазину принесла, щоб я по чергах
не стояв, прибрала, почистила. Ще й передачу зібрала для жінки на вечір:
«Неси в лікарню». І я передачу несу чи сам, чи вдвох з Дмитриком, чи втрьох
несемо. Від малого тільки й чути: хрещена, хрещена! А то побачила на мені
сорочку, подерту під пахвою: «Ану, знімай!» — «Що знімай?» — «Сорочку
залатаю!» Зняв сорочку, дивлюсь їй в очі, а далі не витримав, обняв, бо
жалко її стало, що вона так мучиться коло нашої сім'ї, що надривається
разом з нашою сім'єю. Та й не помітили, як вона стала моєю жінкою. Повірите,
дядьку, справді не помітили. Чи то в мене так закрутилося в голові, чи
то в неї. А тільки як розкрутилися наші голови — лежить Катя на дивані
й плаче, затуляє долонями очі: «Ой, що я наробила, що я наробила?» — «А
що ти наробила?» — «Та ми ж сестри з твоєю Світланою, ми як рідні сестри,
то як же тепер?» — «А так і тепер. Були сестри — то й зоставайтеся сестри».
— «А вона мені нічого не скаже?» — «Як це вона тобі скаже?» — «А ти їй
не признаєшся?» — «Як це я їй признаюсь?» — «А Дмитрик не скаже?» — «А
Дмитрик звідки взнає?»—.«Ой, я не витримаю, я сама їй признаюся за наш
гріх». — «Не признаєшся, бо ти їй зла теж не бажаєш, і нам усім не бажаєш».
— «То вона сама дізнається». — «Як дізнається?» — «А по наших лицях прочитає.
Бо тепер на наших лицях усе буде написано». — «Та не прочитає, а ми не
скажемо, так що заспокойся». А самого мене совість мучить: сволота я,
сволота, це ж треба було посягнути на хрещену, на святу жінку, а як вона
образиться, а як вона тепер відцурається нас, то як ми з похресником обійдемося
без її допомоги?.. Але не відцуралася, тільки сахатися мене стала. То
якось я жартую з нею: «Катю, ти ж у Дмитрика як друга мама, так? Він у
тебе як рідний син, так? А як же це так виходить, він у тебе як рідний
син — і щоб ми з тобою не переспали, правда? Якось виходило, що він у
тебе невідомо де взявся, наче ми з тобою не знаємо, де беруться діти».
Катя засміялась, але не розсердилася. То й добре, думаю, що не розсердилася.
А як Світлана виписалася з лікарні, як вони зустрілися — плачуть і сміються
на кухні, плачуть і сміються, обидві якісь ненормальні стали, то я навіть
злякався за Катю — а як признається за все? Бо вона така, що почне каятися
перед названою сестрою — і признається, щоб легше на душі стало, й тоді
моя Світлана зовсім зляже, не перенесе, то я вже не відходив від обох
жінок цілий вечір, тримав під контролем. Уночі до своєї жінки, бо скучив
за нею, що стриму нема, а вона — почекай, ще не можна, я ще не долікувалася,
мене з лікарні виписали раніше, бо я дуже додому хотіла, потерпи з тиждень.
Я ж не звір, щоб живосилом свою жінку брати, я нікого живосилом не брав,
то тільки заскрипів зубами і відвернувся до стіни, а Світлана всю ніч
гладила мене по голові й схлипувала. Добре в неї серце, м'яке, вона ж
так не хотіла, але болячка не питає. Промучився ніч, а вдосвіта беру своє
рибальське причандалля, щоб до Дніпра йти. Й так чомусь тяжко на душі,
що пішов не до Дніпра, а до куми — якраз через два двори, близько. Вона
глянула на мене й побіліла: «Що там із Світланою?» А в мене голосу нема,
й губи сіпаються, слова сказати не можу. Обняв її з горя, ну й, вона була
в халаті, то халат з неї сам спав, просто в коридорі. І знаєте, дядьку,
повірите чи не повірите, що так мені було обідно: я ж свою жінку люблю,
а лежу з кумою! Якби ж не любив Світлану, тоді все ясно, але ж люблю жінку
свою, ось що болить,— і зраджую її. Так мені її жалко, так жалко, а Катя
ж бачить, що зі мною щось не те, й питає: «Що з тобою, що з тобою?» Я
їй і розказав, яка то жінка в мене хвора, хоч вона без мене знала, бо
ж подруги, бо мало не рідні сестри, бо хіба з лікарями не перебалакала?
То я з кумою весь день провів, а кума — дай Боже молодиця, їй добрий чоловік
потрібен, але все не трапляється й не трапляється. А потім дав їй гроші
й послав до моста Патона купити свіжої риби, там часто київські рибалки
продають свіжий улов. Катя вернулася з рибою та з пивом, то ми два смажені
лящі з'їли, а два я заніс додому —/немарне ж цілий день кантувався на
рибалці. Світлана така винувата переді мною, така винувата. Еге, не я
винуватий перед нею, а вона винувата переді мною. А я біля куми заспокоївся,
то свою жінку ще жалкіше стало, бо хіба ж вона зі злої волі? То зла доля
так її підвела, заодно мене покарала... Гарно я розказую, дядьку? Слухайте
далі. Світлані дають путівку в санаторій, вона до мене: їхати чи не їхати?
Як то, кажу, не їхати, коли треба лікуватися, тільки їхати. Поїхала, а
я з дитиною лишився. От що б я робив, якби не Катя, якби не кума? На місяць
вона дитині за матір, а мені — за жінку. Ще й напоумила мене, щоб я свою
хвору провідав у Одесі, то я їздив до неї у санаторій, тільки душу розтривожив
собі і їй. Але за той місяць таки підлікувалася, вже ми в ліжку не чужі,
то Катя що? «Не кидай мене, прошу, не кидай!» — «Та що ти придумала, я
ж і не збирався кидати, як я проживу без тебе, ніхто без тебе не зможе
— ні я, ні жінка моя, ні хлопець». — «Я така грішниця перед нею, що ділю
з нею твою любов, але без твоєї любові я не можу, й ніхто мені більше
не потрібний, не кидай мене. Я тебе так люблю, що навіть аборт від тебе
зробила, а тобі не призналася. Щоб ти не сердився. Бо я дуже хотіла завагітніти
— й завагітніла, але ти ж цього не хотів і не знав, правда, то нащо воно
тобі здалося? А я тепер після аборту можу зовсім дітей не мати. Але в
мене є син, є син, це Дмитрик, він не тільки ваш із Світланою хлопчик,
а й мій хлопчик. Не кидай мене, бо тоді ти в мене відбереш і Дмитрика,
не кидай!..» Що б ви, дядьку, сказали, якби таке почули? Мені заціпило,
як усе те почув. Це ж я їй так світ зав'язав. Не думав, що зав'яжу, а
зав'язав, аж став я тяжкий сам собі, що доля так поверне в один бік, що
в другий бік не вивернеш... До чого додумалася моя жінка? У неї день народження,
приготувалася — й покликала Катю, більше нікого. Випили за її здоров'я,
то що вона каже? Мені каже: «Оце як я помру, то бери її собі за жінку,
а нашому синові кращої матері й шукати годі!» Сказала — хоч стій, хоч
падай. Може, почала здогадуватися? Але навіть якби здогадувалася, то не
сказала б, горда... Ех, життя!.. А через місяць Каті не стало, їздила
в село до матері, поверталася з п'яним шофером, а п'яний шофер не впорався
з управлінням, вискочив на смугу зустрічного руху — ні машини, ні їх обох
у легковій машині. То що мені сказала моя Світлана, коли вже поминали?
Сказала: «Як же ми тепер без Каті? У неї не було своєї сім'ї — наша сім'я
була їй за сім'ю. Як же ти тепер без неї?» Так і запитала — як же я тепер
без неї. Чи здогадувалась моя жінка про все, чи знала, бо не дурна, а
розумна. Справді, що я без неї? І нащо вона зробила той аборт — і зі мною
не порадилася? От що мені робити тепер, коли Світлана живе, нехай хоч
сто років живе, а Каті не стало? Що я без Каті? Й нащо я так покараний,
що залишився без неї? Дмитрик і досі говорить: мама Світлана і мама Катя.
Питає: де мама Катя, що її досі нема? Що я йому скажу за маму Катю?
...ми тоді посиділи в ресторані, з ресторану подалися в кемпінг, тут у
барі трохи добавили коньяку, і весь час я їй читав вірші. А коли я захмелію,
а коли біля мене симпатична жінка, яка не зводить з мене очей і якій хочеться
слухати вірші, то я декламую вірші. Ти не розумієш, вірші в таких ситуаціях
бувають великою силою, вони просто незамінимі, вони створюють таку атмосферу
інтиму, якої тобі не створить ні кава з коньяком, ні магнітофонні записи,
ні твоє власне красномовство, яке має свої межі, хоч би ти й який златоуст.
А поезія — не має меж, та ще коли ти пам'ятаєш вірші десятка, двох десятків,
трьох десятків поетів, своїх і зарубіжних. Тоді їхні вірші немов стають
твоїми віршами, їхнє натхнення — твоїм натхненням, їхній інтелект стає
твоїм інтелектом, тобто в своїй особі ти поєднуєш їх багато — цілий хор,
і тут, звичайно, тільки треба вміти бути цим хором. Розумієш? Ти згоден
зі мною? О, та це ж містика перевтілень, я так нею запалююся! Коли цитую
Пушкіна, то я вже наче в пушкінській шкурі, коли Лєрмонтова, то наче в
лермонтовській шкурі, я тоді наче переймаюся їхнім пафосом... У всякому
разі, намагаюся перейнятися їхнім пафосом, і відчуваю, що це мені вдається.
Дуже люблю читати Франсуа Війона, й ти знаєш, на нього жіноче серце дуже
добре реагує. Можна так сказати — на Війона у моїй інтерпретації. І ця
моя Павлина зреагувала дуже добре, вона геолог, але про цього поета раніше
не чула й не читала. А з кемпінга ми подалися в ліс, а весняний вечір,
а молода зелень, а квіти, а пташки співають,— душа зачарована, душа захмеліла,
й екзальтованій душі здається, що ніколи більше не буде в тебе ні такого
вечора, ні такого стану, ні таких почуттів, що цю жінку ти любиш так,
як нікого не любив і більше нікого не любитимеш. Вона тобі розказує про
якусь свою експедицію в Середній Азії, в туркменських пісках, як вони
там брели пустелею без води, добилися до якоїсь глинобитної мазанки, у
них уже сили не було зрадіти несподіваному людському житлу, зайшли в мазанку,
а там — людські трупи, вже розклалися,— але ти чомусь не сприймаєш глибоко
весь драматизм її розповіді, наче все це ніколи ніде не відбувалося насправді,
а справжнє — це ви вдвох у весняному вечірньому лісі, та ще справжні вірші
Франсуа Війона, й твоя закоханість, яка начебто пробуджена жінкою, а начебто
існує сама по собі, і ця жінка лише підпалила те, що існує, незалежно
від неї. У мене ще було в портфелі марочне вино кримське, якийсь сир,
якісь цукерки, ми з нею пригостилися на лоні природи, не так уже далеко
від траси, на якій гули машини, а потім між нами сталося те, що мало статися.
Знаєш, я назавжди запам'ятав її... як це б сказати... і тоді відчував
і пізніше згадував — якусь її дивну оксамитовість, ніжну й теплу бархатність,
ти мене розумієш? Бархатні її руки, губи, щоки, шия, бархатні її груди,
бархатні її ноги, й ще оце відчуття бархатності її піхви, якоїсь безмежної
її жіночності, нескінченної — ось маєш її, маєш і водночас не можеш упевнитися,
що таки справді осягнув її всю. Павлина! їй уже йшов четвертий десяток,
не так і багато для жінки, авжеж, хоч і не так мало, але ти помічав, що
жінка, яка віддається, значно молодшає під час статевого акту, і Павлина
тоді мені видалася мало не юною дівчинкою, на її абрикосовому лиці наче
розтанула тінь від прожитих років, від усіляких клопотів-негараздів, і
я тоді відчув якийсь дивний, дуже гострий спалах любові до неї, спалах
любові — як струс у мозку, й я навіть пошкодував, що був не зовсім щирий
з нею, розумієш? Бо я справді був не зовсім щирий, читаючи вірші, читаючи
Франсуа Війона, це в мене наче було відпрацьованим номером, так у мене
повторювалося не з одною новою знайомою, але коли геологиня на траві в
лісі віддавалася мені й коли я так фантастично близько відчував її, коли
вона була зі мною найщиріша до останньої межі, я тоді й відчув провину
перед нею, й тоді в мені раптово пропало все моє бажання, я відчув безсилля,
нехіть — і впав на траву, Павлина вхопила мене руками за плечі, зашепотіла
«що з тобою, що з тобою, це я у всьому винувата, що в тебе не вийшло,
що ти не скінчив», в цей час ми обоє злякано посхоплювалися, нічого не
розуміючи. Спершу здалося, що з зеленого віття дерев щось падає нам на
голови, стрімко обвалюється на нас, а вже наступної миті — чи не хижий
звір, чи не лось гупотить, наполоханий? Павлина похапцем натягувала колготи,
спущені за коліна, сірі її очі розширилися на пів-обличчя, на вилицюватих
щоках рум'янці хололи у білих крейдяних плямах. «О, о, тікає»,— прошепотіла
вона повними губами, які, здається, ледь-ледь ворушилися, й показала пальцями
поміж дубів, трохи в іншу сторону, ніж я дивився. Й тоді я побачив утікача,
який віддалявся важкою ходою. Не забувай, що все це відбувалося блискавично,
а я розказую значно довше, ніж усе це відбувалося. «Та він же все покрав
у нас! — встиг я помітити, схоплюючись на ноги, й закричав навздогін:
— Ану стій, гад!» І схопився, застібаючи штани, і побіг. А бігти ж було
важко, бо я роззувся, але мене розбирала злість, що я вже нічого не боявся.
Я усвідомлював, що він украв. У нас прямо в широкій целофановій сумці
в траві стояла випивка й закуска, були там дві мельхіорові чарочки, дві
мельхіорові виделочки і два мельхіорові ножики, такий собі портативний
столовий набір, який мені колись подарували на день народження, і з яким
я ніколи не розлучався,— мало з ким та де в польових умовах, як-то кажуть,
закортить випити чарку. А злість мене розбирала не тільки тому, що він
покрав наші припаси, яких би нам вистачило для кайфу до півночі, а що
він іще й підглядав, вичікував слушну мить. Ми думали, що ми на самоті,
а насправді він весь час стежив за нами, все бачив. «Стій, сволота!» Я
схопив здоровенний замашний дрючок, щоб уперіщити, коли наздожену, вже
зовсім близько було це бандитське мурло в якійсь плямистій зеленій робі,
в які виряджали тих наших солдатів та резервістів, яких посилали до чорнобильського
реактора, як він раптом збавив біг, і, важко відсапуючись, зупинився й
повернувся до мене перекошеною люттю фізіономією, на якій смикався й смикався
жалюгідний страпачок сірих вусиків. Я вже заніс угору дрючок, щоб уперіщити,
як він пожбурив у мене чимось, і я сахнувся, став, дивлячись на нього,
а він уже не тікав, теж дивився люто на мене. «Я из Чернобыля, понял?
А ты?..» — прохрипів чи то просичав він. Та й, скосивши голову через плече,
важко почалапкав у кущі, а в руках поніс нашу пластмасову сумку. Я придивився
в траві — чим же він кинув у мене? І впізнав зіжмаканий свій піджак. Ох,
яка сволота! Обливаючись гарячим потом, схопив піджак, поліз в одну кишеню,
поліз у другу кишеню — документи були на місці. Я погортав документи —
ні, все в порядку, навіть зостались гроші в документах, отже, він поцупив
усе інше, що міг поцупити. Це ж треба було так підкрастися близько, що
ми нічого не чули! Та чи могли ми щось почути, коли прислухалися тільки
одне до одного? Кров шугонула в голову, в очах посліпло, я щось закричав
— і знову кинувся поміж дерев, за якими вже не було видно злодія, десь
він пропав поза кущами, а може, й присів, причаївся. Як дурень, висолопивши
язика, я ще трохи пробіг, роззираючись навсібіч, але ніде нікого, лиш
вечір і ліс. Куди бігти, де шукати? І, несамовитіючи від люті, я подався
назад. Бліда Павлина стояла біля дуба, притулившись спиною до стовбура.
«А я думала... я думала, що їх кілька... що один побіг, ти за ним побіг,
а інші зараз накинуться на мене». Я оторопів від почутого. «Та він був
тільки один, заспокойся. Бачиш, вкрав мого піджака з документами. Але
злякався — й віддав. А випивку з закускою забрав. Можна сказати, я йому
віддав». — «Віддав?» — «Добре, хоч документи вдалося видерти. І паспорт,
і військовий квиток, і ощадкнижка, й ще тут. І гроші. Навіть гроші не
встиг витягнути, так швидко я побіг за ним!» Я довго й плутано розказував,
як біг слідом, як наздогнав, як ми зустрілися віч-на-віч. «А знаєш, хто
він такий?» — «Хто?» — «З Чорнобиля. Чорнобилець». — «А звідки ти взяв,
що він чорнобилець?» — «Бо він сказав. Морда в нього перекосилася, й він
сказав: «Я из Чернобыля, понял? А ты?» Ось так він сказав». Павлина їла
мене сірими, настрашеними очима. «Так сказав? З Чорнобиля... А якщо з
Чорнобиля, то хіба можна красти отак? Нападати в лісі?» Я лише важко дихав
і не знаходив інших слів: «Сказав — з Чорнобиля». У Павлини потекли сльози,
голос тремтів: «А як з Чорнобиля, то що?» — «Мабуть, заражений». — «Заражений?
Чим? » — «Радіацією, чим же ще? Всі вони заражені, хто там був». — «А
ти йому повірив?» — «На ньому й роба чорнобильська. Він так і сказав:
«Я из Чернобыля, понял?» Може, якісь психічні відхилення». — «Психічні
відхилення — нападати в лісі?» — «Та хай йому! Хай вип'є, хай закусить.
Йому ж теж хочеться, правда, а грошей нема, ось і додумався. Може, якийсь
навіть веселий чоловік. Може, навіть хотів пожартувати, уявляєш, але в
останню мить сам злякався свого жарту». Павлина дивилась на мене, як на
божевільного. «Веселий чоловік? Пожартувати? Хіба отак жартують? Ходімо
звідси, мені страшно. Може, він тут не один. Може, тут є ще такі самі
жартівники. Й навіщо ми сюди пішли?» Вже посутеніло, в темному лісі справді
можна було сподіватися будь-якої небезпеки. Я знайшов у темряві своє взуття,
взувся. Співали солов'ї. Перелякана Павлина весь час трималася за мій
лікоть і здригалася раз у раз навіть від солов'їного щебету. Я обійняв
її, пригорнув до грудей, поцілував у щоку, але вона не відповіла на мої
ніжності. В душі я нітрохи не шкодував, що так сталося. Сталося так сталося.
Веселий настрій пронизав мене, якісь хворобливі веселощі, мені хотілося
жартувати, але я стримувався, бо Павлина судомно схлипувала. Тепер я розумів,
що зі мною сталося в найінтимнішу мить нашого кохання. Очевидно, я шкірою,
підсвідомістю відчув близьку чужу присутність, небезпечну й загрозливу,—
ось і все. Бо в мені все зіщулилося в передчутті несподіваного. А ще ж,
звичайно, додалося відчуття провини перед цією жінкою, що я не можу бути
щирим з нею до краю — таким щирим з нею, як вона зі мною... Ми стали пробиратися
на дорогу, і я, відчуваючи гострий азарт, заходився нашіптувати вірші
Франсуа Війона. Дивний вечір, дивна ніч, дивна весна!.. Я обійняв Павлину,
вона в моїх обіймах гнучко перехилилася назад, її довге волосся потекло
в неї по спині й залоскотало пальці моїх зімкнутих на її стані рук, і
її очі бризнули на мене знизу двома снопами приглушених іскор, і я вже
подумав, що ось зараз ми отак удвох і впадемо в схолоднілу траву, але
вона раптом вивернулася й прошелестіла розсипчастим шепотом: «Ні, ні,
мені страшно». Й ми вийшли на узлісся, на трасу, що вела на Київ: Може,
зупиниться якась попутна машина чи автобус? Від близького лісу дихало
вогкістю, а дорога ще випромінювала денне тепло. Якась людська постать
поволі посувалася назустріч, кудись у напрямку від міста. Якийсь чоловік
ішов, похитуючись, і вже метрів за три-чотири я несподівано впізнав у
ньому нашого лісового напасника — злодія. Його схилене обличчя — чи то
надмірно засмагле, чи то чорне вродженою циганською антрацитовістю — наче
аж фосфоресціювало в темряві. Першою моєю реакцією було — тільки б Павлина
не впізнала, тільки б вона не впізнала, і я заспокійливо стиснув її лікоть,
і навіть грайливо поклав їй голову на плече. А самому здавалось: якийсь
фатум сьогодні переслідує мене. Коїться якась містика, я в зачарованому
колі якоїсь химерної приреченості. Мимоволі я навіть щось мугикав собі
під ніс — не так для себе, як для Павлини. «Хто це такий?» — прошепотіла
вона. «А я знаю? Якийсь пішохід. Ти не бійся. Він же нас не боїться, правда,
а міг би злякатися, бо нас двоє, бо ми теж ідемо вночі по дорозі». Нас
наздогнала машина, сяйнула світлом по його постаті — у цього чоловіка
було не обличчя, а маска. Застигла маска. Його непорушні очі дивилися
на нас якимось неймовірно віддаленим поглядом. Так, наче він дивився з
якогось іншого свого буття, іншого стану. Я б не сказав, що він був п'яний,
хоч, звичайно, був п'яний. Машина майнула — його обличчя згасло. Я думав,
що він мене впізнає, нас упізнає... але як він міг нас упізнати? Й мені
стало соромної Соромно зовсім не за те, що він заскочив нас у лісі, був
свідком нашої любові, а соромно... що я ото гнався за ним, погрожував
дрючком, щось кричав. Наче не він провинився перед нами, а я провинився
перед ним. У чому? Я не знав. Я навіть хотів заговорити до нього, зупинити,
бо куди ж це він посеред ночі йде не в місто, а від міста, проте стримався
— й не обізвався. «Якийсь дивний чоловік,— сказала Павлина, коли ми вже
розійшлися. — Ти не помітив?» — «Чоловік як чоловік». — «Е-е, таки дивний»,—
не згодилась вона. А я був такий радий, що вона в ньому не впізнала нашого
напасника, бо якби впізнала — ото було б! Не втримавшись, я кілька разів
оглянувся на зсутулену постать, що віддалялася по нічній дорозі. «Ти чого
оглядаєшся? — запитала Павлина. — Ти чогось боїшся? Ти боїшся, що отой
знову вискочить на нас — із лісу? — й вона засміялася тихим тривожним
сміхом. — Ану ще почитай вірші Франсуа Війона, ти знаєш, дуже оригінальна
поезія, легко запам'ятовується». Але мені було так гірко на душі, що не
хотілося декламувати вірші ні Франсуа Війона, ні будь-чиї інші,— вся поезія
померла в мені, зостався гіркий попіл. Я ще раз оглянувся в пустельну
дорогу. «Чого ти оглядаєшся?» Що я міг відповісти Павлині? Розказати про
свої почуття? Сказати про цього випадкового стрічного, який уже зник невідомо
де, наче його й не було? Щось у мені бунтувало проти того, щоб признаватися.
Нас наздогнав червоний «Запорожець», ми благополучно доїхали до Хрещатика,
й тут Павлина сіла в метро, а я в тролейбус... І повіриш чи не повіриш,
але після цього мені більше ні разу не захотілося зустрітися з геологинею.
Вона часто зникала з Києва, а коли появлялася з сибірських чи туркменських
відряджень, то дзвонила, просячи про зустріч, але я під будь-якими приводами
уникав зустрічей. Аж поки вона перестала мені дзвонити, звичайно, так
нічого й не зрозумівши в моїй поведінці. А я не міг з нею більше зустрічатися.
Не міг — і все. Варто їй було зателефонувати, як у моїй пам'яті буквально
вибухав отой спогад — і весняний вечірній ліс, і чоловік у плямистій зеленій
робі, який чимдуж тікає з краденим, і його скошене від ненависті обличчя,
і сказане — «Я из Чернобыля, понял? А ты?» Й ота несподівана зустріч з
ним на пустельній дорозі, коли він ішов у ніч, у безвість... І такими
наївними та смішними здавались мені вірші Франсуа Війона, що я більше
ніколи й нікому не декламував їх, а коли згадувались мимохіть, то я дуже
дратувався й намагався якнайшвидше забути їх.
...якби ж мама не вмовляла. А то мама пристала з ножем до горла: «Де
ти кращого за нього знайдеш? У тебе життя не склалось — і в нього не склалось.
Ти вже не молода, то кого виглядатимеш — каліку? Але скоро й каліка не
схоче зглянутися над тобою. Кажеш, душа до нього не лежить? Ляже твоя
душа біля нього — та й полежить. А ти перевір свою душу, перевір, а то
все на душу звалюєш, може, твоя душа не винувата, а ти винувата». Господи,
як вчепилася моя мати: перевір свою душу! А як ще мені свою душу перевіряти,
коли я її весь час чую, розмовляю з нею весь час? І Кирило цей проситься,
жалко мені його стало. Готувалась довго, а лягла, щоб його перевірити,
себе перевірити, а найбільше — свою душу перевірити. А він захмелів-сп'янів,
то всю ніч геть усе мені цілував, та не було такого місця на моєму тілі,
щоб він не цілував. Бачу, і йому добре зі мною, і мені з ним, я вже й
забулася, що може так бути добре з чоловіком. Але ж підводить чоловіка
горілка, ой як підводить. Ще підпив — і давай гудити свою жінку, останню,
а в нього їх ще було дві, то давай гудити ще тих двох перших. А я слухаю
й мовчу, бо в таких ділах ніколи не вгадаєш, хто правий, а хто винуватий.
І вже з півночі обіймає мене, цілує, мало не плаче: «Насте моя, золота
моя Насте, нікому тебе не віддам, житиму тільки для тебе, взуватиму тебе,
одягатиму, годуватиму, волосинці не дам упасти з твоєї голови, бо ти,
Насте, найкраща в світі, і цариці ніколи не захочу, бо ти сама цариця».
Це я, значить, цариця, я ще такого не чула ні від кого. Й так руками залізними
тримає, що не вирвешся. Каже: «Я чоловік простий, людям обої клею по квартирах,
столярую й малярую, але маю золото, бо всі гроші тратив тільки на золото,
все моє золото — твоє золото, бо ти, Насте, сама як золото, навіть не
здогадуєшся, й ніхто не здогадується». А як задрімав, то я вже вирвалася
з його залізних рук — і до сусідки втекла, нехай він уже з моєю старою
матір'ю розбирається, що й до чого. Я потім бачила у вікно через двір,
як вони удвох шукали мене, але не обізвалась до них. Пішов цей Кирило.
А мати потім: «Чого ти втекла та де ти сховалася, хіба ж поганий чоловік,
дуже славний чоловік, дуже славний чоловік, мало не плакав за тобою —
де ти могла подітися, то я сказала, що ти нагло поїхала в Дарницю до тітки,
вона заслабла, ти їй ліки повезла. Чого це ти з ним так, чи він тобі чимсь
не догодив?» — «Та догодив, мамо, догодив, а найбільше тим догодив, що
вам догодив!» — «Е-е, бачу, не догодив чимось, тільки не признаєшся. Чи
в нього нема здоров'я перевірити тебе? Чи ти вже сама не можеш себе перевірити?»
— «Є здоров'я в обох, є». А що я ще скажу матері? Аби вона цьому Кирилу
розплескала, аби по сусідах рознесла? Що він ото мене всю ніч називав
Настею, кращою за царицю, що він вицілував усі мої родимки — на плечах,
на грудях, і скрізь, скрізь. Ось я зараз роздягнуся перед вами, подивіться,
ви знайдете в мене хоч одну родимку? Та зроду не було. А то в його жінки,
видно, родимки, в його третьої. Думаєте, він мені все те золото своє обіцяв?
А дзуськи. То він своїй третій обіцяв, то він її так любив і так любить.
Звідки я знаю? Знаю, що тут знати. Бо я не Настя, бо це так його третю
звали. То він спав зі мною, а йому здавалося, що спить зі своєю Настею,
видно, вона в нього справді була краща з-поміж усіх. То де ж у мене душа
до нього ляже, коли в нього душа як лежала до неї, так до неї і лежить,
хоч він зі мною буде, хоч із десятою, хоч із сотою.
...комедія — не комедія: але комедія. Баба Одарка є в нашому селі. Вже
так тепер навіть у селі не називають, але її так назвали ще тоді, коли
називали. О-о, ця баба Одарка! В неї закондзюблений ніс, то досі називають
її Кирпою, а такий характер, що справді — кирпа, бо гордячка. Дуже любить
ходити у вишитому, все життя — у вишитому, то не жінка, а квітник. У неї
онука була завагітніла торік, десятикласниця, то баба за голову схопилася:
«Від кого та від кого, й чому він, песиголовець, не біжить женитися на
тобі?» А онука Галька показує зуби: «А я знаю, від кого? Не знаю». — «Як
то не знаєш? Як то не знаєш?» — «От і не знаю». «То чого ж він не жениться
на тобі?» — «А він теж не знає!» — «Як то не знає? Він що, такий дурний,
що не знає?» — «Та чого ви, бабо, журитеся?» — «Я журюся, бо ти не журишся».
То хіба стара не додумалася питати в людей? ,Еге, додумалася питати, хто
так знеславив її стару сиву голову з такою онукою. Бо ж Гальчині батьки
поїхали десь у Сибір на заробітки, дитину покинули на бабу — то й досі.
А старі слухають бабу — й сміються з неї: «Ніякого сорому для вас нема,
діло житейське». — «Житейське то житейське, але що мені, людоньки, робити?»
— «А що ви, стара бабо, зробите? Уже зробили, а ви й не знали, то чи вам
треба знати більше за онуку, яка й знати нічого не хоче?». Всі з баби
Одарки сміялися — вона й замовкла. Тільки хреститись на всіх почала. Кого
побачить — на того хреститься. На неї почали гніватись: «Чого ви, бабо,
хреститесь на нас, як на сатану?» А вона вже нікому ні про свою онуку
Гальку, ні про що. То моя мама занепокоїлася: щось з нашою сусідкою бабою
Одаркою сталося, бо щоб вона мовчала — це ж небачене діло. І все до старої
ладком-ладком, ладком-ладком. Аж поки стара заговорила. Прийшла отак сама
в хату до матері, сіла біля столу, сиділа-сиділа, а потім заговорила.
Як вона заміж виходила, як до неї залицявся ще її дід Панас, він тоді
ще дідом не був, а парубком, нині уже покійний. Ну, послухала мати, це
згадала баба, як дівкою була. Але ж слухати треба, раз гостя сама розбалакалася.
І згадала за заручини, за світилок, за боярів, за весілля, геть чисто
всіх позгадувала, хто до неї на весілля прийшов та хто в чому вбраний
був. І як вона боялася виходити заміж за Панаса, що, здається, нічого
страшнішого не було. Ох і боялася! Мабуть, їй таке було пороблено: він
як блисне чорним оком, а в неї ноги підламуються, а в неї серце падає
в п'яти... Отак баба Одарка розказує матері, а мати моя думає собі: і
що ви, бабо, вигадуєте собі, коли я пам'ятаю вашого діда Панаса, вже такий
сумирний, такий сумирний, лихого слова ніколи нікому не сказав, то що
там було боятися, що ноги так підламувалися, що серце в п'яти опускалося?..
А як обвінчалися в церкві, як відгуляли весілля, як уночі залишилися вони
вдвох, то вона так злякалася, що в шлюбному вбранні взяла і втекла від
молодого. І сховалася в комору. А Панас не знав, куди вона сховалася,
то ходив скрізь помацки по хаті й тихесенько так, наче голуб сизий, кликав
її: «Дарцю... Дарцю... Дарцю...». І в сінях кликав, і під хатою кликав,
і в ясних зір у небі кликав, а вона сиділа, зіщулилася в коморі без голосу,
боялася дихнути, боялася обізватися, то він уже потім здогадався, що вона
в коморі, то під коморою кликав: «Дарцю... Дарцю... Дарцю». І торгав клямку
дверей, а їй здавалося, що він зараз виламає двері, ввірветься бурею в
комору — і їй ставало ще страшніше, й вона долонею рота затуляла, щоб
зовсім не дихати. А він просив: «Дарцю, я знаю, що ти в коморі, але хоч
обізвися, що ти в коморі». То вона — ох і кирпа, ох і гордячка налякана!
— навіть не обізвалася, що вона в коморі, хоч молодий чоловік так просив.
А він же не знав, чого вона втекла, от, бо мало чого дівка може втекти,
а вона в нього ще була дівка. Але ж злякався, що вона втекла і зачинилася
в коморі, не озивається. Злякався — і пішов сказав Одарчиній матері, вона
прийшла під комору говорити з дочкою — й до неї дочка не обізвалася. Переполох.
Прийшов батько під комору, кликав батько, але вона й до батька не обізвалася.
По сусідству жила сестра її старша, вже заміжня, з дітьми, то збудили
сестру, прийшла сестра, кликала сестра, але Одарка й до сестри не обізвалася.
Всяке можна було подумати, що їй зурочено, що вона там у коморі й руки
на себе накладе, чи вже наклала. Всі — як не при собі, а найдужче — молодий
Панас як не при собі; це ж треба — молода жінка шлюбної ночі втекла від
нього, значить, якась причина і в ньому криється. Вже хотіли двері в комору
ламати, але хтось додумався — чи не покликати сільську шептуху-знахарку,
вона знається на всякій всячині? Покликали бабу-шептуху, розтолкували,
що й до чого, то, нарешті, озвалася Дарця з комори: «Це справді ви, бабцю
Ганю? Нехай усі порозходяться — й ви зайдете». Лише бабця Ганя і вмовила
її вийти з комори, піти до чоловіка, отак-то... Мати моя вислухала стару
— й ніяк не второпає, що це вона розказує, чого так злякалася чоловіка,
що втекла в комору — й ніхто вмовити не міг. Стара не хотіла признатися,
але призналася: «Боялася, що він до мене полізе». — «Хто полізе?» — «А
Панас». — «А чого полізе?» — «Бо полізе». І нарешті мати моя здогадалася
й очі витріщила на стару: «Так то ж після весілля! Так то ж ваш чоловік
уже! Хіба ви його не любили? Хіба не по любові заміж вийшли?» А баба їй:
«Аякже, аякже, по любові заміж вийшла, по любові. Та тільки однаково страшно
було, що він до мене полізе, а я дівчина. А я дівчина, ось і страшно».
— «Тому й утекли з переляку? Злякалися?» — «Злякалася, втекла з переляку».
— «І шептуха вас умовила?» — «Бабця Ганя й не вмовляла. Вона зайшла в
комору й поклала руку мені на голову. А рука в неї тепла-тепла, як сонце.
Й так мені стало, що я вже не боялася, що я сама пішла до Панаса». — «Панас
же у вас був зовсім не страшний». — «Та я не кажу, що Панас був страшний,
зовсім не страшний був покійник, ми з ним у мирі-злагоді прожили життя,
він мене й пучкою не зачепив, а тільки тоді я злякалася, бо дівчина».
— «Бо дівчина?» — «Бо дівчина»... Ось таке баба Одарка розказала моїй
матері. Всяке буває на світі. Але хто б міг таке подумати на неї? Ніхто.
Якби про теперішню дівку таке розказали — та цю дівку б засміяли, але
ж і не знайдеться такої по всіх світах. Бо мало не кожна — як бабина онука
Галька, навіть не знає, від кого в тяж увійшла, та й однаковісінько їй,
від кого... Отака-то баба Одарка...
...мабуть, ви не поважаєте мене. Бо якби поважали, то ви мені б не дзвонили
й не кликали до себе. Знаєте, мабуть, я сама себе не поважаю: ви подзвонили,
а я йду. Скільки вже разів казала собі, що більше й разу не прийду, хоч
ви дзвоніть, хоч не дзвоніть. А йду. Мабуть, я така пропаща, правда? Бо
коли я сама себе не поважаю, то й ви мене поважати не станете. Е-е, не
кажіть, що ви мене любите, ви мене не любите. А мені й не треба, щоб ви
мене любили, мені треба, щоб ви хоч трохи мене поважали, ну хоч трохи.
Ні, я не буду пити горілки, і вам не можна пити, бо у вас серце, а коли
серце — не можна. Ви самі розказували колись про поета, в нього було хворе
серце, так він помер на жінці, якби хоч на своїй, а то на чужій — і тим
прославився, бо своїми віршами ніколи б не прославився. Ой, не поспішайте
мене роздягати, давайте просто так посидимо й поговоримо, а робити нічого
не будемо, добре, ви мені обіцяєте? Мені приємно, коли ви отак сидите
й нічого не робите, а я дивлюся на вас, бо мені нічого не хочеться. Раніше
хотілося, а тепер уже не хочеться, мабуть, я вже стара стала. І моя сестра
вже не хоче спати з чоловіком, але й він з нею не хоче спати, знайшов
якусь бандуристку, а перед бандуристкою в нього була якась продавщиця
з гастроному, але я в їхні стосунки не втручаюся, то їхня справа. О, знову
роздягаєте, які у вас руки чіпкі, добре, я вже сама роздягнуся, хоч я
сама себе за це не буду поважати, й ви мене не поважаєте. Ой, який колючий
ліжник і простирадло холодне. І я холодна, правда? І я холодна, бо постаріла,
вже не така, як колись, і не розказуйте, яка я була, бо й молодою я була
вже стара й холодна, була, була, й не видумуйте, що була молода й гаряча.
Це вже ми скільки років знайомі? Двадцять? Більше? Ой, стара яка я стала.
Тільки я вас попрошу, не поспішайте, поцілуйте мене, і я вас поцілую.
Ви мене поцілуйте між грудей, отак. І завжди ви поспішаєте, не поспішайте,
треба ніжно-ніжно, а ви грубо... Ой, як добре!.. Якби ви тільки знали,
як добре! Ви не слухайте, що я вам кажу, бо мені з вами дуже добре, я
вас так відчуваю, я вас так усього відчуваю, що, здається, з любові усе
б вам погризла. Ви не вірте, що я вас розлюбила, я вас люблю, і я вас
ревную, ревную, ви це знайте. Кажете, нема до кого ревнувати? Не обманюйте,
мені розказували про вас. Я вас до жінки вашої не ревную, любіть її, свою
жінку, але ж у вас є інші, так-от до інших я вас ревную, жінки є погані,
я знаю, що жінки є дуже погані, бо я сама жінка, а ви не знаєте, бо ви
чоловік. Жінки дуже корисливі, вони можуть вас чим-небудь заразити, остерігайтесь,
а ви навіть мене не остерігаєтесь... Ніжніше, ніжніше, я люблю, коли ви
зі мною ніжно... Отак, отак, не поспішайте, я повинна настроїтися, в мене
там є така точка, треба знайти цю точку, я вам буду помагати шукати, я
вам скажу, коли знайдете... О, я така рада, що вас так звати, як і мого
чоловіка, що у вас однакові імена! Я досі його не полюбила, думала, що
полюблю, а любов не прийшла, хоч я старалася. Ви не сердитеся на мене,
що я так вам кажу? Не сердьтеся, я ж не винувата, ви ж колись не захотіли
мене брати за жінку, знайшли собі іншу, і я собі знайшла іншого. Й досі
його не полюбила. А він же темпераментний, він же весь час пристає до
мене. Тільки дитина засне — чоловік зразу до мене. Я йому кажу, що втомилася,
що здоров'я нема, що настрій кепський, а він усе голубить і голубить мене.
Аж поки мені стане жалко, тоді вже пущу його. Лежу з ним, а думаю про
вас. І здається, що ви зі мною, тоді моя душа м'якша стає, тоді я вже
тягнуся до свого чоловіка. А він же не знає, що то я тягнуся до вас, що
то я наче віддаюся вам. Я шепочу ваше ім'я, а він думає, що то я називаю
його ім'я, й так радіє, що мені стає ще жалкіше його. Я називаю пестливо
ваше ім'я, то він аж несамовитіє, ну, хіба ж треба так? Ото знайте, все,
що я роблю зі своїм чоловіком,— то я з вами роблю. Він про це ніколи не
довідається, а ви знайте, яка я пропаща, яка я дволика, яка я двоєдушна...
О, знайшли точку! О, як добре! Ви мій найкращий, найсолодший, найбажаніший!
Мабуть, багато жінок вам це казали, правда? Але вони вас не варті, повірте...
О, ще не тікайте від мене, ще так лежіть, бо хоч я кінчила але здається,
що я весь час кінчаю, коли ви отак лежите. Я вас ревную, а свого чоловіка
не ревную ні до кого, а в нього теж хтось є, бачила їх удвох, ішли вулицею,
але вони мені байдужісінькі... О, не йдіть від мене, ще не йдіть, отак
полежте, отак... О, все... А тепер ідіть від мене, і я піду од вас. Так,
так, мені добре з вами, але я завжди потім каюся, що приходила до вас,
я тоді не поважаю себе. І ви мене, мабуть, не поважаєте, бо я знаю, немає
мене за що поважати, але ви ж не признаєтеся. Любите мене? Любіть свою
жінку, вона у вас славна, більше такої жінки ніде не знайдете, мені далеко
до неї. Кажу неправду? Правду кажу, ви свою жінку зраджуєте, а її не можна
зраджувати, от я їй скажу, що ви зраджуєте, хай вона візьме вас у руки.
Мені треба поспішати, бо раптом вона прийде з роботи, ось так раніше візьме
— й прийде? Ви зачинили двері на два замки? А якщо в неї є ключ від обох
замків? Кажете, від одного замка нема ключа? А-а-а... То я однаково повинна
йти... Коли б ви знали, як мені не хочеться зі своїм чоловіком... Це ж
вії: сьогодні знов до мене приставатиме. О, як добре, що його так звати,
як і вас, що у вас однакові імена!
...Панчучка в цьому ділі була темна після весілля з Панчуком так само,
як до весілля. В ліжко лягала в халаті, вже під ковдрою дозволяла розстебнути
халат, а коли чоловік шаленів і сердився, то згоджувалася зняти халат.
І уникала дивитися на свого Панчука, щоб не бачити його могутніх чоловічих
достоїнств. А щоб вона дозволила собі якісь вільності в ліжку — та ніколи.
Й хоч би одненьке сороміцьке слово злетіло з язика, й вуха затуляла пальцями,
коли жінки в її присутності затівали нескінченні теревені про чоловіків,
бо ж багато жінок не тільки люблять чоловіків, а ще й люблять розказувати
про них. Панчук учив-учив свою Панчучку, але вона не піддавалась науці,
вважала його брутальним та розбещеним, ось він і почав погулювати. Але
не афішував ні перед ким. Панчучка не знала, що Панчук погулює, але їй
очі розкрила Карменсіта, сусідка. Я тобі вже колись розказувала про Карменсіту,
батько в неї іспанець, мати єврейка, а вона сама — це гримуча суміш, яка
вибухає щохвилини. Вона все про всіх знає. То вона зустріла Панчучку й
запитала її в лоб: «Ти скажи, чого твій Панчук гуляє?» — «Панчук гуляє?!»
— «Гуляє». — «Та не може він гуляти, не повинен». — «От не повинен, а
гуляє». — «Та я ж ніколи не відмовляю своєму Панчукові». — «Ти не відмовляєш,
але він гуляє. А ти ж така інтересна, пікантна, загадкова, несподівана,
та з тобою кожен захоче познайомитися, та я знаю тут одного кооператора,
який умирає за тобою, та тебе цей кооператор озує й одягне і в такі фірмові
шмотки, що тобі ціни не буде, що твій Панчук роздивиться тебе — та пізно
роздивиться...» Отак десь цілий тиждень Карменсіта пудрила мізки Панчучці,
аж поки напудрила. Лягає Панчук із своєю Панчучкою в ліжко, вона спершу
скромна-скромна, як завжди, а потім усе нескромніша й нескромніша, а далі
все безсоромніша й безсоромніша, а тоді й зовсім безсоромна, наче ніколи
ніякого сорому не знала. І показала в ліжку такі прийоми, що Панчук тільки
ревів, як бугай, від задоволення. А потім ще. А потім ще. А потім найшло
на нього, сказився й питає, де це ти навчилася, бо ти раніше такою не
була, який мужик навчив усіх цих прийомів, бо в мене ти вчитися не хотіла.
А вона признаватися не хоче, їй соромно признаватися. Він ще більше дуріє
— хто та хто, я йому наб'ю морду, а з тобою розлучимося. То Панчучка мусила
признатися. Сказала за Карменсіту. Панчук спершу не повірив, усе мітив
на якогось мужика, який начебто завівся у його Панчучки, а потім таки
повірив, бо згадав, яка профура їхня сусідка була раніше, до неї на день
два-три кавалери приходили, це вже тепер вона трохи ухоркалася, то водить
менше. Після цього він зустрів Карменсіту і каже: «Ох ти й блядь!» — А
вона засміялася й питає: «Сподобалося?» — «Сподобалося». — «Тепер твоя
жінка вміє все?» — «Вміє все». — «А вмітиме ще більше, я її ще повчу».
— «Повчи». — «Бо мені стало шкода твоєї Панчучки: така симпатяга — й вона
мучиться, й ти біля неї мучишся, а ти ж теж симпатяга. Жінка повинна бути
майстром у своєму ділі, вона повинна всю техніку постелі знати назубок,
вона повинна грати на чоловікові, як дідько на роялі. Кожен чоловік потребує
свого індивідуального підходу, але висока жіноча техніка всім чоловікам
підходить. Тепер ти шануватимеш свою Панчучку, триматимешся сім'ї, бо
мені ще ж і вашу сім'ю стало жалко, у вас маленька дитина. Я вчила безплатно,
заради моєї жіночої любові до високого жіночого мистецтва, але ти можеш
поставити мені пляшку горілки, або купити колготки. Поставиш пляшку горілки?»
— «Матимеш і горілку, і колготки. Ох ти ж і блядь!»
...пам'ятаєш, що ти мені колись розказував про Т., як він любив жінок,
просто скакав з однієї на другу? Забув — то я тобі нагадаю. Це ж у нього
був один інфаркт, другий, то лікарі застерігали його від жінок, наказували
берегтися, бо, мовляв, його інфаркти — від жінок, від любовних перевантажень.
Після першого інфаркту він зовсім не зважав на лікарські поради, а після
другого інфаркту вже побоювався, хоч і не цурався цього відьомського кодла.
Справді, мабуть, у людині прагнення смерті — вроджене, власне, все у ній
вроджене, й вона запрограмована як на цікавість до чужої чи до своєї смерті,
так і на прагнення її. Очевидно, для Т. невситиме прагнення жінок і було
тим вогнем, який його вабив, який страхав — і водночас не можна було не
бажати його. Пам'ятаєш, що він тобі казав після другого інфаркту? Самі
його полюбовниці казали йому, щоб не поспішав, щоб берігся, щоб вилікувався
до кінця, бо все це небезпечно, коли ти ще на лікарняному режимі. Але
ж йому хотілося! Й одна з них змилостивилася над ним, дозволила — і його
тоді як електричним струмом пронизало. Він так тобі й сказав: моє серце
й мене всього як електричним струмом пронизало. Таке в нього тоді було
відчуття від жінки. Й скільки це в нього минуло часу після лікарні? Ага,
два роки. А він усе сміявся й сміявся, що його нічого не бере, що лікарі
малокомпетентні, й не оминав жодної жінки,— молода чи стара, гарна чи
негарна, усіх любив, усіх жалів, усі були йому бажані... Пірнув у озеро
— й не випірнув, у воді ударив його третій інфаркт... Моє серце й мене
всього як електричним струмом пронизало...
...Маргаритка розказувала про Корнілова, оператора, на кіностудії працював
разом з її Анчаровим. Тільки де збиралася якась компанія, то вже після
третьої-четвертої чарки цей оператор починав незмінно розказувати про
статеве життя у мух. Усі дивувалися: яке може бути статеве життя у мух,
невже і в мух є протилежні статі? Виявляється, є, Корнілов сідав на свого
улюбленого коника й гаття-вйо, розказував про статеве життя у мух. Він
був дуже красивий, з бородою, інтелігентний, у пенсне, його мама була
мало не дворянкою, якийсь дід був мало не бароном. То Маргаритці розказувала
її подружка Віта: Корнілов запрошував її до себе в кооперативну квартиру
на Русанівці. Горілка, вино, кава. На столі недбало розкидані порнографічні
журнали — з усіх країн світу, бо в нього брат плаває на кораблях далекого
плавання, то понавозив. І відеомагнітофон. Увімкнув якусь імпортну порнуху,
а сам розказує про статеве життя у мух. Розважає. Бо нічого більше так
не любить розказувати, як про статеве життя у мух. А Віта не муха, в неї
своє статеве життя. Думає, що то Корнілов навмисне її розпалює, готує,
а її ж і готувати не треба, вона завжди розпалена. Бачить, що він не пристає
до неї, то вона сама давай приставати до нього. Аж поки сама силоміць
роздягнула його. Та він навіть образився на неї, закричав: «Я ні про що
таке не думав, ану одягайся, ану забирайся!» Ні, ти чув коли-небудь про
таке? А Маргаритка не чула, і я не чула. Садист і мазохіст. Коли ти вже
привів додому дівчину, коли поїш вином і кавою, показуєш порнографічні
журнали і вся імпортну порнуху по відеомагнітофону, коли ти вже дівчину
довів до такого збудження, що вона сама тебе починає роздягати, хоч ти
сам повинен був її роздягти, бо ти ж мужчина, то чого (ти їй кричиш: «Я
ні про що таке не думав!» А хто за тебе думатиме? Кому потрібне твоє статеве
життя у мух? Та ще й дівчину виганяєш, наче вона сама прийшла до тебе,
а не ти її запросив. То Віта йому видала. Вона видала: «Я думала, що ти
справді Корнілов! А який ти Корнілов? Ти ніякий не Корнілов. Я всім розкажу,
що ти ніякий не Корнілов».
Класика
