— А ви коли востаннє їздили в метро?
— Я? До чого тут метро? М-м-м... у дев’яносто п’ятому... здається. А що?
— Домашнє завдання: проїхатись у метро. Розкажете про враження. А пішки ходите?
— Буває, відпускаю машину. А це так важливо?
Не розумію: прийшла за допомогою — і в штики кожне запитання. Ніби змагається зі мною. Чого ж ти хочеш від мене, голубко? Ти вся — в гонитві, ловах моменту, «рука на пульсі», облік і контроль... За п»ять років... Звісно, без перепочинку, вся в роботі. Ти загнала себе, бізнес-леді. Загнана конячка. Ти хотіла зробити з себе бездоганний комп’ютер. Не вийшло. Все-таки — людина. «Ти знаєш, що ти — людина?» Хто це написав, до речі?
***
Уже ніякі таблетки не брали. Уявляєш — пригорщами ковтала, найдорожчі, все, що вони казали. Голова розколюється, ніч — як море. А з самісінького ранку — на ногах: купа ж роботи. Скільки так можна протягнути? Два місяці? Три? Рік?
А п’ять — не хочеш? Тоді мені дали його телефон. Але ж це — час! Час дорогоцінний, який — гроші !!! А тут — ходити до психотерапевта. Час! Була у відчаї. Але. Я дійшла до ручки. Я остаточно розізлилася на себе. І тоді подзвонила йому. Записав на прийом. Поки робив діагностику — ці ще їхні питальники дурні! «Профіль особистості», чула таке?— я весь час зиркала на годинника, сиділа як на голках. Сказав приходити без годинника. Коли запитала, скільки займе це лікування («Корекція, корекція», — виправляв потім не раз) — він дивно подивився на мене. Мовчки знизав плечима. Пояснив — це залежить від мене, від моєї настанови попрацювати над собою, розкритися, «прокласти дренажі».
Здається, на третій зустрічі я раптом глянула на нього ЯК МУЖЧИНУ.
Мало чоловічого. Маскулінного. Так мало справжніх чоловіків. Одні... бовтюхи. Мене дратував його спокійний голос. Аж занадто спокійний. Стримувалася, все хотілось сказати: скоріше, скоріше.
Що — скоріше? Психотерапевт — це лікування душі. А мені хотілося випити одну велику таблетку і не розгрібати свого сміття. Там же його... гігантська купа...
***
Вона якась… сплющена. Вся її істота згорнена до одного раціо. Сутність волає, душа, тіло волають — вона відкидає найменше самовслухання як непотріб, як зайвий шум, як непрактичну штуку.
Бізнес — самоціль? Єдина цінність у цьому житті? Гіпертрофований, постійно ввімкнений розум. Специфічні стосунки, які необхідно «прораховувати». Суцільний облік і контроль. Гра амбіцій і кон’юнктур — щожня, щогодини. Це розростання людини зовнішньої, яка не хоче й чути людини внутрішньої. Та, остання, конає й у конвульсіях тягне за собою все єство. Ось це вже вона відчула. Страшний головний біль. Безсоння. Паніка.
***
— Ваше метро... Це жах. Це жах. Цей натовп... Брудні, смердючі... овечки. Там нічим дихати. Там немає куди не те що сісти — стати по-людськи. Людей везуть, як корів на заріз. На твоїх ногах стоять. Над тобою висять. На твою голову кладуть руки — це в о н и так тримаються за поручні. Усі — як присипані попелом. Ні, жінки хоч якось тримаються. Іноді щось навіть зблисне в очах. Хоча ці торби... А ці... мужики. Перегар. Піт. Господи, що з ними? Чого вони мовчать? З них зробили справжнє бидло.
Я роздивлялася їхні обличчя. З огидою. Ах, вибачте, ви теж чоловік. Хіба до таких хоч на мить виникне статевий потяг? Яка еротика? Хами. Неголені. Смердючі шкарпетки. Смердючі роти. Я сто років не була у вашому метро і нізащо з власної волі більше туди не спущусь. Це мене принижує.
Він дивився на мене із якимось... співчуттям чи що. Він говорив про якісь шлаки... роздратованість, нагромаджені образи. Я почала вибачатися, мовляв, «каналізацію» забило... Він: «Навпаки, вона тільки-тільки почала працювати...»
І раптом — «Чи часто думаєте про... абсолют?» Я просто витріщилася на нього. «Абсолют» — це горілка! До чого тут? Він: «Тобто про Бога, вічність?..»
Ти уявляєш — запитати мене про таке! Я зрозуміла: гроші — на вітер. Але вирішила вилити на нього все своє роздратування — ним, своїм безсонням, тим, що відбирає мій час. «Буде ще тобі каналізація!»— подумала.
Але... Не повіриш: почала перед зустрічами думати, що розповім йому. Він, правда, й так витягує з мене все, що хоче. Я, буває, опираюся. А ще ж — «вторинний захист», знаєш, що це? Скільки там наскладалося в підвалах, у мулі, насподі душеньки! Ніколи не думала, що таке ношу в собі.
Але його спокійний голос, урівноважений баритон... Щось у цьому є. Хоча упередження у мене велике було. Чого він лізе в мою душу? А з іншого боку — я ж сама до нього прийшла. Хто мене змусив?
Знаєш, що мене найбільше спершу вразило? Коли сказав, що я занедбала своє тіло. Розсміялася спершу. Бачив би, яка косметика стоїть у моїй ванній! Знав би, до яких косметичок ходжу! Так і сказала йому: що-що, а тіло своє люблю. Виявляється, тіло — це ширше поняття. Чуєш? «Це палітра почуттів, чуттєвість узагалі, повнота життя, його багатобарвність, еротика, від якої радісно б’ється серце.» Ще, чуєш: «Наша сутність — єдність духу, душі й тіла. Людина — орган, голос земний і голос небесний. А ми граємо на двох струнах нікчемної балалайки — і думаємо, що це і є життя».
Уявляєш, я — балалайка! Я, каже мені, занедбала свій чуттєвий світ. Я бачу його тільки на рівні вікна свого «Мерса». Моє раціо роз»їдає моє єство, підпорядковує собі всю мене до решти. Ой, страшно.
***
Довелося з’ясовувати і з «цим». Із сексом моїм.
Я сказала, що «це» мене вже не цікавить. Я пройшла той етап, коли хотілося насичення новизною і знову новизною. Всі ці випивки, сауни, оргії. Наперед знаєш, із ким будеш сьогодні і як воно буде. Яка там новизна? Не розумію, як людям не набридає? І всі вони... Кобелі вони. Романтика? Які почуття, Господи? Ніякісінького хвилювання, таємниці. Остогидло. Після гульок мені хотілося дома вхопити свого Костю за барки і закричати йому просто в лице: «Дурню! Хіба не бачиш — зі мною щось не те?»
Костя... Він бачив: зі мною щось діється, я втратила до нього всякий інтерес — і пальцем не поворухнув. Чоловіки наші звикли: жінка — це власність. Просто зобов’язана в ліжко йти. А ти завоюй мене, як колись. Як тоді. Зачаруй! Не річ я! Не річ! Зроби так, щоб я на тебе подивилася, ніби раніше не знала. Щоб я відкрила тебе. І відкрилася тобі. Щоб голова моя паморочилася. Щоб я в ліжко до тебе йшла, як колись давно.
Де там? Інерція. Звичка.
«Чого ти не хочеш зі мною?» Це найбільше мені дошкуляло. «Я не зобов»язана! Це — не обов’язок! Це — почуття!»
Він так і не зрозумів. Уникати стала його. Давно вже під різними ковдрами спимо. Та й коли його бачила? З восьмої вже в офісі. Додому повертаюся о дев»ятій-десятій. Просто ми з ним під одним дахом — і все.
Я стала груба, цинічна. Випатрошена курка із задертими лапами нагадувала мені жінку, готовеньку до злягання. Парасолька в чохлі — прутень. Я перестала зачаровуватися. Я бачила в чоловіках єдине: кобелі. Жеребці. Вони думають, що всі жінки слабкі на передок. Що ми вічно дурніші за них. Я стомилася від них.
***
Вона бачить світ одновимірно. Плаский він, убогий. Цифри. Звіти. Бланки. Дебет-кредет. Ділові стосунки. Вузький коридор сприйняття. Навіщо тратити час і себе на все, що не є практичним і раціональним? Яка романтика? Яка повнота життя?
Коли вона на моє прохання принесла альбом із фотокартками, спостеріг, як змінювався на них вираз обличчя: погляд стає чіпкіший, оціночний. Навіть нижня щелепа стала масивнішою. Підтягнута, повсякчас — у стані контролю: самої себе й усього оточення. Ніякого розслаблення, жодного послаблення волі. Автомат. Але ж душа квилить. Вона намагалася не чути її плачу — й не чула.
***
Мій погляд начебто розгорнувся всередину мене. Я стала прислухатися до внутрішнього голосу — як в і н учив.
Це щось нове. Це незвично. Враження, ніби я почала вчитися розмовляти. Чи писати. Чи плавати. Все — спочатку. І — дивно: це аж ніяк не заважало мені в моїй роботі на фірмі. Просто з’явилися якісь нові часові площини. Для зовсім іншої мене, такої нової, такої несподіваної. Уявляєш, у мене — зовсім інший вираз очей. Я вся... почала світитися ізсередини. А може, це тому, що...
Ми почали «працювати над образами», як в і н казав. Слухай, що піднялося зо дна душі, з намулу! Я й не підозрівала, що там назбиралося. З дитинства починаючи. Спершу сміялася, розповідаючи, все, що пригадалося з тих часів. А потім — плакала, уяви собі. Через батька. Раптом почала згадувати, як він ображав мене, мою маленьку особистість, як не давав свободи. Як тиснув і критикував — за все підряд. Але мусила обов»язково пробачити батька — так сказав Андрій. Бо образи, пояснив, це тюрма, в яку ми садовимо тих, хто нас образив. І годуємо їх своєю енергією, свою душею.
І ось якось він каже: «Я — ваш батько, викажіть мені все, що думали про мене, всі образи.»
І я виказала йому. Ще й як! — з гнівом, докорами. Дійшло до того, що почала бити його в груди, ридаючи. Його, його, психолога. Уявляєш сцену?
І коли виговорила все, наплакалася, — раптом затихла. А він... він... каявся переді мною. Ну, від імені батька. Тоді я стала ридати від жалощів до нього. Кого? Батька ж мого. Я почала просити прощення за всі образи мої. І тут знову як ринуло жахливе ридання — вже від жалощів. Просто припадок. Уся моя незмиванна косметика попливла. Хоч це мене якось спинило. Він сказав — виплакати все до кінця.
Він раптом обняв мене і сказав: «Я прощаю тебе».
Я тільки схлипувала у нього на грудях. Не можу пояснити: він... я... Побачила його зовсім іншими очима. Щось таке відкрилося...
***
Вона не могла збагнути, що сталося з нею. Раптом почала розмовляти сама з собою. Подумки, звичайно. Розповідати собі. Їдучи на роботу. Засинаючи. Наче в ній з’явилася ще одна Тамара, про існування якої вона й не підозрівала. Але з нею можна було ділитися сумнівами, розповідати їй про нові відчуття.
Послухай, Тамарцю, в тебе дуже енергетичне ім’я. Ти — дуже компактна, дуже-дуже мирна атомна електростанційка.
Сама знаєш, яка я мирна. У-у-у, така ж уже злюка буваю! Убила б!... Так і вбила б?
Кого? Навіщо? Що за слова? Тебе ж учили: твої слова — це твоя відповідальність перед собою. Що скажеш — те й накличеш. Будь обережна. Уважна. Стеж, що говориш.
Ну, досить мораль читати. Послухай, а він — нічого!
Це хто? Наче й не знаєш, хто. Він. Андрій. Щось є. Є! Признаюсь тобі — страшна таємниця! Нечувана для мене штука раптом виявилася. Несусвітенна! Неможлива.
Це ж яка? А така — що я — чуєш, я, яка терпіти не може, коли мною керують, командують, повчають, маніпулюють — і я — ти чуєш?! — хочу йому коритися! Хочу його слухатись! Я хочу виконувати те, що він скаже.
Ти що, збожеволіла?
Збожеволіла! Я сама собі не вірю! Неймовірно! Хочу його слухатись у всьому! Це — прекрасно! Я ніколи не знала насолоди від такого бажання. Воно в мене не виникало ні-ко-ли! Навіть коли була маленькою переляканою дівчинкою. Як мені хотілося скоріше вирости, щоб батько і вчителі ніколи мною НЕ КОМАНДУВАЛИ!
Коли нарешті я виросла і досягла, чого хотіла — ніхто мною не смів командувати. Радити, просити — будь ласка. Це перетворилося на маленьку манію: не командуй мною! не керуй! Я сама — з головою! А що, неправда? — кожен так і хоче крутити тобою, як циган сонцем. Кожен вважає за потрібне давати вказівки. А як же ти сама — чи розпоряджаєшся собою? Чи ти — лялька в чужих руках? Андрій так і сказав: невроз незалежності. І таке буває, чуєш?
Послухай, але це ж величезна загадка, страшна таємниця: чому одному чоловікові ти категорично не дозволяєш і пальчиком кивнути на себе, а іншому... Це — вперше, чуєш? А тут раптом хочеться у всьому слухатися ЙОГО... Чи надовго це? Він і не здогадується про таке. А, може, зоагадується? У чоловіків нерозвинена інтуїція. Вони все беруть розумом. А тут — тонка матерія...
Тамарцю, Тамарцю... Що з тобою? Несусвітенні речі. Не може бути. Таки — не може!..
Просто все. Елементарно. Коли тебе розпитують про тебе, про твої переживання — страхи — бажання. А ти — довіряєшся йому, тому, хто так душевно, так щиро вислуховує тебе...
І стається те, що зазвичай буває у пацієнток із ї х н і м и психологами. Тут у тебе — жодного досвіду. Жодного тренінгу. Ось ти і п о п а л а с ь. Та я сама — хотіла. Хотіла!
***
Я хочу так тобою владати — щоб не володіти зовсім. Ніжність нахлинає — аж задихаюся. Задихаюсь од ніжності. Хочу бачити тебе. Хочу бачити тебе весь час. Хочу бачити тебе весь час поряд. Бачити. Бачити. Говорити й мовчати. Мовчати й дивитися. Мати й не мати. Владати й не владати.
Що зі мною, Господи? Ніколи. Хіба так давно, так давно — що й неправда. Я думала — душа згорнулась. Серце померло. Де, як, звідки, чому — ти, ти, ти ТИ ТИ ТИ ————
Розімлілість — розмореність — щаслива — тиха — навіть не пристрасть— ніжна трепетна млость — ізвідки — хіба я на це здатна — хто навчив
Вона стала помічати: замре, дивлячись у шибу — наче вростає в далекий розмитий простір, якого однак не бачить. Слухати себе.
Це щось не-ві-до-ме! Самовслухання. Це ж треба. А робота? А робота наче сама собою робиться — і на неї вистачає зосередження. Але там — розум. А т у т — зовсім інше. Серце. Душа.
Вона тішилася з цього. Почувала себе такою молодою, мо-ло-де-сень-кою. Аж непристойно. Чому — непристойно? Дурниці! Забобони совкові. Я — жива.
Він спершу ніяк не погоджувався. Хоча вона намагалася якнайприродніше запропонувати йому «нову форму спілкування». Тобто, обставини спілкування.
Вона запропонувала маленькі, тихі ресторанчики — з легким джазом, який не заглушав «душевних розмов». Тобто сеансів психокорекції. Справді, знітився. Коли вперше пішли в «Атол Мороруа», тримався напружено. Хоч вигляду не подавав. Знала: йому здається, що костюм дешевенький. Взуття не «фірмове» (що правда, то правда).
Вона ж — так їй здавалося — й оком не повела на його напруженість. Звикнеш — усе буде плавно, — сказала йому подумки. Так і сталося. Він звик. Звик — бо вони «перепробували» купу ресторанів. І в цьому нещасному Києві — крім гримучих, важких, вульгарних — таки знайшлися місцини, де можна було не тільки пристойно поїсти, а й душевно погомоніти під ненав»язливе жебоніння душевного блюзу. «Саламандра», «Одеон», «Чорний орел», «Купол», «Макарта»...
Не обминали всі ті, які мали якісь дивні назви. Але врешті, після всього,
с в о ї м визнали саме «Атол Мороруа».
Тамарі було приємно, що ресторан не був «засмічений» спогадами ні про кого іншого. Отже, їхній «Атол...» і крапка.
Несмертельна доза алкоголю — і вона розкривалася легко й невимушено. Андрій сміливішав — вона не хотіла сама робити «серйозних кроків». Їй хотілося, щоб він керував. Це була незвідана насолода. Він виявився на висоті.
Він виявився на висоті й т а м. Ще тільки почувши нюхом його «Ексбрі» (сама ж вибирала, сама), наливалася таким млосним соком, аж заносило кудись убік чи в коридорі, чи десь по дорозі. Ні, від однієї згадки про нього — ну просто в найнесподіваніші моменти, наприклад, під час підготовки звіту, коли всі «на вухах», — вона внутрішньо осідала, очі поверталися всередину, ніби застигав погляд, — як у того Клімпта. Нутро вібрувало, коливалося, як водорості в чистій воді. Вона сама — вода — вода — вода, гойдлива, мерехка, шовкова, податлива, ласкава, яка ще там?
Вона нічого не випитувала про його про попередній досвід. Він нічого не запитував її про чоловіка, сім’ю. Чистий аркуш. Усе — спочатку. Ми — чисті. Ми — свіжі. Ми — один для одного.
Вони все зрозуміли. Нюхом відчули. Ну світиться людина — від кого приховаєш? Мовчу, мовчу, ні слова — а першими, ясно, д є в о ч к и відчули: щось не те зі мною. Тамар, а з ким роман?.. — питають, очі мружать.
Який ще роман? Купа роботи!
А коли перестала з усіма ходить у сауну — вже й мужикам дійшло.
Щось не те. У мене заразна хвороба. Передається статевим шляхом і через воду. У-у-у!
Вони реготали, але відчепилися. Відчеплюються завжди, коли відчувають: там — серйозно.
Серйозно.
Костя-Костя, де твої очі, чоловіче мій?
Я знаю: він мене боїться. І мене втратити боїться, і майно боїться ділити — такі мужчини пішли, голубко.
Ясно, хата — моя, все в хаті — моє. На мої гроші куплене. А він — хто? Чиновник державної контори? Та ще й такої, де... ну не хлібне місце. От він і звик: Тома принесе. Тома заробить. Тома... А Томи нема дома. Ось так.
Серйозно. Я аж боюся. Я теж боюся крутих віражів. Хіба в мене є відвага починати все з... абсолютного початку? Добре, що Яся вже доросла. Окремо. Костя. Вітю все-таки шкода. Не більше.
Вона — диво. Вона аж злякалася свого багатства, про яке не знала. В неї голова закрутилася від відкриття. Власної душі. Власного серця.
І я... Який я психотерапевт? Ефект перенесення. Ми це проходили і не раз. Усе спокійно. Але зараз? Я — нормальний мужчина, який просто скористався з професійної нагоди розворушити її. Але — й сам попався. Та вона — клас. Шикарна жінка — що казати. Щедра. Скрізь, у всьому — щедра. Я ж думав — вони без внутрішнього калькулятора сьогодні вже не живуть, жінки сучасні. Але — Тамара!... Цариця Тамара.
Я подарувала йому Париж. Це так тривіально — закохані в Парижі. Але він ніколи там не був. І так мріяв. Та на його зарплату разом із гонорарами не розженешся.
Тут ще яка штука. Пригадуєш фільм «Авіатор», той епізод, де герой… ну, як там його… забула… це ж реальна історія…а бачу тільки того красунчика солодкого Леонардо Ді Капрі… Словом, епізод, де герой посадив свою коханку чергову за штурвал літака, планера і навчає її ним керувати. Ти розумієш, це особливий кайф, коли закохані пов»язані ще й однією справою, однією пристрастю – не лише тілесною, еротичною. І найчастіше чоловік чогось навчає жінку – так і у фільмі. Ми з Андрієм одне одного чогось учили, щось нове відкривали одне одному, і не тільки в ліжку, розумієш, тут узагалі не розділиш на якісь сегменти, сектори…
...Коли ми, обійнявшись, стояли на Монмартрі, а внизу розкрив обійми білий грандіозний Париж, я відчувала — ще трохи і я полечу. З ним. Це такий концентрат щастя. Який може й розірвати зсередини. Ми блукали вулицями і цілувалися —смішно, але справді так: закохані цілуються на вулицях Парижа!
Я знала: стала божевільно молодою, красивою — особливо серед цих непоказних француженок.
Я подарувала йому вічне місто — Рим. Він теж мріяв про нього. Та я й сама уперше спокійно, як нормальна туристка, походила між його палаців і руїн. А то ж усе бігом, бігом, із фірми на фірму. Тепер я належала йому. І собі. Неймовірно. Невже я померла б, так і не зазнавши цих почуттів?
Я подарувала йому Прагу. Дивно, але вона йому сподобалася більше, ніж Париж. Там ми були зовсім п’яні від любові, безсилі від любові, всесильні від любові. Чого, коли говориш піднесено, то виходять слова... як мілина у річці?
Я подарувала йому Стокгольм і Лондон. Ми ходили по музеях — і навіть тоді не могли забути одне про одного. Ніколи б не повірила, що таке буває. Я подарувала йому багато чого — і не шкодую. Бо всього цього я хотіла сама.
Але чужі палаци й замки скоро набридають. У нас потім навіть не було часу схиляти голови над нашими таємними фотоальбомами, тикати пальцями і зітхати, згадуючи чужі краї. І себе там. Це була диверсія. Проти кого? Наприклад, проти буденності. Проти звички. Головне — я така жива. Помацай мене: я жива істота.
Але все пропало.
Як пропало? Куди? Чому?
Він увійшов у смак. Мого достатку. Моїх подарунків. Він звик. Він чекав на них. Без вибачливої посмішки. Само собою зрозуміло — я утримую, розумієш? — ут-ри-му-ю.
Доки? Його це не хвилювало. Він звик. Розкіш псує людей. Ні, яка це розкіш? Це просто нормальне життя. Він став менше працювати — я ж «підсовувала» йому клієнтів: золота жила — психолог для «трудоголіків». А він — розпаскудився. Перебирав. Або загинав такі гонорари, що... Зрозуміла — він взагалі не хотів працювати, уявляєш? Найстрашніше — йому сподобалося бути альфонсом. І це... це мене розлютило, розколошматило знаєш як? Знайти в цьому світі начебто нормального чоловіка, полюбити його... Я ж не буду утримувати його — це бридко. Добре, що я вчасно його розкусила.
В мене знову була депресія — вже з іншої причини. Але я... Це банально, але я справді вдячна долі за те, що зустріла його. Все-таки я стала іншою.
Та що нам робити з чоловіками?.. Послухай, усе-таки, що з ними робити?! Чому вони зупинилися?
Класика
