....ви не забули Тосю, яка в нас робила колись, така огрядна, з нею говориш,
а вона тільки сміється й мовчить? Це з нею ще в селі було, вони тоді з
чоловіком у селі жили, а потім перебралися в Ірпінь. Через сусідку. Там
хату продали, а тут купили, живуть мирно. О, ви не знаєте, який у Тосі
характер. У неї чоловік не гуляв, по бабах не волочився, але вона однаково
приревнувала до сусідки. Якось він зайшов до неї ввечері, а Тося побачила
— й сказилася, бо ревнива — страх. То що зробила? Додумалася залізти на
вербу, росла біля сусідчиної хати, аби згори піддивитися у вікно, що вони
там роблять. Залізла на вербу й сидить, дивиться. Чи там щось бачила,
чи не бачила, а тут чоловік хутенько повертається від сусідки, якраз іде
під вербою. То верба під важкою Тосею вламалася, вона й звалилася чоловікові
прямо на голову. Й попадали обоє на землю. Обоє ж і перелякалися, а чоловік
ще дужче за жінку перелякався. Бо хіба не перелякаєшся, як твоя жінка
тобі вночі на голову звалиться. Тут не знаєш, що й подумати. Вона його
й покалічила, руку вивихнула, то мусив у районну лікарню їхати, лікувати
руку. Може, Тося й не закомандувала б виїжджати з села, але ж, як на гріх,
хтось бачив, як вона з верби звалилася на голову своєму чоловікові. Ось
у селі й почали сміятися з ревнивої Тосі, як вона довела до травми свого
чоловіка. Вона скипіла: виїжджати й край. У них тут в Ірпені якісь родичі,
бо родичі помогли купити хату. Але ж чоловік не гуляв і не гуляє, то вже
звідси, мабуть, нікуди не поїдуть, а Тося як була ревнива — то й залишилась
ревнива, чоловік робить на меблевій фабриці, то навідується до нього посеред
білого дня, контролює, з нього й посміюються.
...питаєш, як я тоді обходився без знання мови в Болгарії, на курортному
піску? Гаразд не знав ніякої мови — ні болгарської, ні німецької, ні французької,
але в те літо на Сонячному березі була в мене і болгарка, і німкеня, і
французка. Ні, жодна з них теж не знала ні української, ні російської,
щоб нам було легко порозумітися, і все-таки ми легко розумілися. Як? Першою
там у мене була німкеня. Ми з нею поряд смажилися на пляжі. Я написав
пальцем на піску цифру «10» і питаю українською мовою: «Прийдеш?» Вона
киває головою. Ну, думаю, мало чого вона може кивати головою. Але пішов
таки на те самісіньке місце на десяту годину вечора. Тільки роздягнувся,
щоб скупатися, щоб прийняти нічну ванну, як дивлюся — йде моя німкеня
і сміється. Вона теж роздяглася, залишилася в плавках. Вона там, біля
моря, й віддалася мені, якраз на цифрі «10», хоч тоді вже була десь дванадцята
година ночі.
...я йому кілька років не дзвонила, стало нецікаво зустрічатися, одні
й ті самі балачки, одне й те саме кіно, одне й те саме ліжко... А тут
щось найшло, буває, що находить — і хоч ти лусни. Я йому сама подзвонила.
«Приходь»,— каже він. «Коли?» — питаю. «Хоч зараз»,— каже він. Я на вулиці
так сказилася, що навіть схопила таксі, хоч на тролейбусі добиратися не
складніше. Приїжджаю, заходжу до нього в квартиру. «Чекав?» — питаю. «Чекав»,—
каже. — «Всі ці роки чекав?» — питаю. — «Всі ці роки чекав,— каже. — Хоч
шкура вже так не тремтить, як колись тремтіла».
...нагадаю тобі старий анекдот про верблюдицю. Як це я тобі не розказувала?
Розказувала, ти забув. Корабель у морі затонув, а наш дядько опинився
на безлюдному острові. Самі тільки піски на цьому острові в океані — та
ще верблюдиця. Дядько ожив, познайомився з верблюдицею — і все норовить
познайомитися з нею ще ближче. Ніде ні однісінької пальми, щоб прив'язати
верблюдицю, то до чого додумався? Біля верблюдиці нагрібає долонями пісок.
Тільки нагріб, тільки заліз на цей рукотворний барханчик, а верблюдиця
взяла й відійшла вбік. Тільки наш дядько біля неї нагріб ще один барханчик,
тільки заліз на барханчик, а верблюдиця знову взяла й відійшла далі. Знеміг
наш дядько до межі, а все-таки бігає слідом за верблюдицею, бігає, бігає.
Аж тут біля острова затонув якийсь інший корабель, на берег вода викинула
геть знесилену жінку. Наш дядько доглянув її, вона ожила, навіть на безлюдному
острові відчула себе жінкою та й каже: «А тепер бери в мене все, що хочеш».
А наш дядько їй: «Суко, потримай верблюдицю!»
...а ми тоді жили в селі, я літом спала надворі, зовсім не боялася спати
в прихистку біля самої хати, на соломі чи на сіні. З прихистка видно півнеба
в зірках, місяць, липи в дворі, пахне м'ятою, канупером, нічною красунею,
десь далеко хропне кінь — і чути, бо в селі далеко чути вночі, а чи хто
заспіває — наче біля тебе співає, так що я тихесенько підспівую, а мені
здається, що мене ой як далеко чути! А через городи — річечка, а за річечкою
жила баба Параска з дідом Семком. Цей дід був глухий, недочував і трохи
гугнявив, то його за ту гугнявість називали чомусь Хемком. Хоч недочував,
хоч глухий, але любив співати, і співав дуже голосно, то його завжди вночі
я чула, коли лягала спати надворі. З голосу чула — тверезий повертається
додому чи випивши. А найчастіше вертався випивши, бо столяр, бо майстер,
то кожне за його роботу норовило пригостити. Ще й заздрили Парасці, що
в неї такий чоловік. Ой чудний наш народ, чудний! Це ж ні одна дівка не
хотіла йти заміж за Семка-Хемка, бо глухий, бо з ґанджем, то мусила вже
йти за нього Параска, бо й вона з ґанджем, яким — у вічі не говорили,
тільки позаочі. А вже як справили весілля, та як став глухий столярувати-майструвати
по всьому селу, а як став достаток пливти в їхню оселю, бо все тільки
до оселі — і нічого з неї, бо ж і горілкою не сам себе пригощав, а його
пригощали, то завидки жінок напали, що такого глухого впустили... Ото
лежу якось, аж чую ген за річечкою повертається додому випивши дід Семко-Хемко,
співає. Як до хати прийшов і як у шибку постукав — не чула, але чую голос
баби Параски: «Йди — де був!» І тихо-тихо. А потім як забрязкотить скло
за річечкою, я аж схопилася. І знову — брязь! І ще раз — брязь! І голос
діда: «А що — очинила-а!» Дослухаюся, а що ж далі буде. Проте так і не
дочекалася. А вранці пішла до лавки по олію, дивлюся, лавка ще зачинена,
а баба Параска вже біля дверей стоїть. Прийшла лавочниця, відімкнула лавку
— баба Параска до прилавка прожогом. Дивлюся,— бере чвертку горілки. Ага,
думаю, це чи не для діда, щоб помиритися. Увечері подалася я на другий
куток, а там попід колгоспним садом така довга-предовга тополина дорога.
Гляну — аж ген-ген попереду щось химерне суне назустріч. От лихо мені,
чи не від цвинтаря, що неподалік, та вже хотіла було кинутися навтікача,
коли ж придивляюся ближче, аж це дід Семко-Хемко. Я тому його не впізнала
одразу, що ніс велику дерев'яну раму, в якій склярі носять шибки скла,
щоб не побилося, й дід так само ніс кілька шибок скла. Ага, це ж він ходив
до сільського скляра, взяв у нього інструмент, щоб засклити вибиті вікна.
А все село вже знало, що Параска не впускала діда додому, то він тичкою
повисаджував вікна. І я ще подумала тоді: й це треба було старій не пускати
в хату, й це треба було старому висаджувати вікна? Старі — як малі...
Пішла я знову ночувати надвір, хотілося послухати, що там відбуватиметься
за річечкою, в солом'яній хаті під вербами. Та як ударила гроза — горобина
ніч, то я з переляку сховалася в хату. А на ранок — у селі ґвалт! Вимочували
коноплі в річечці, то буря та гроза куди тільки позаносила коноплі, скрізь
порозкидала. Жінки бігали, збирали свої помоки, й кожна кричала: це мій!
це мій. І сварилися, бо спробуй, розбери, де чиї коноплі, коли горобина
ніч усе перекапустила. Та якось порозбирали ті горстки з гріхом пополам.
Аж потім уже — де не візьмися баба Параска: «А де ж мої коноплі, що жодної
горсточки мені не лишилося, я теж мочила, оце тут мій помок у річці стояв».
А їй: «Ваші коноплі замела горобина ніч!» — «Яка горобина ніч?» — «А сю
ніч була горобина ніч, ви хіба не чули?» — «Яка горобина ніч, я не чула».
— «Ну нехай дід Семко-Хемко не чув, бо глушман глушманом, проспав горобину
ніч, а ви чого не чули?» — «Яка горобина ніч, не було горобиної ночі».
— «Була горобина ніч, забрала з річки ваші коноплі та й понесла аж до
ставу, та де ж ви з дідом чули, коли дід так міцно заклав вікна, що не
було чути, а ви принесли чвертку такої міцної горілки, що спалось, як
після маківки». Параска розсердилась: «Я вам покажу горобину ніч! Я вам
сама горобина ніч!» І пішла по тих бабах, що вимочували коноплі в річечці.
І в кожної знаходила свої коноплі. «Хіба це, Мотре, твої коноплі, протри
очі, порівняй мої горстки з твоїми горстками, хіба ти так в'яжеш свої
горстки? І ти, Фросю, не дотепна в'язати так горстки, ото не твої коноплі!
І це не твої коноплі, Ганю, бо в тебе куценькі, як ти сама, а в мене ж
— як ліс!» А в баби Параски допитуються: «Як же це ви не чули горобиної
ночі, бабо?» — «А не чула, не чула». — «Семко-Хемко не чує, яка там ніч
надворі, а ви?» — «А я як ляжу коло свого діда — стаю глуха, як він. І
снився сон, що то не грім та блискавки, а дід б'є шибки, гатить і гатить
тичкою по вікнах. Е-е, жіночки, поживете з моє — і ви не почуєте». А з
тієї горобиної ночі я запам'ятала не тільки коноплі, а ще й литовську
пепінку, росла в нашому городі, яблука дуже смачні, а буря потрощила.
Потрощену пепінку так і залишили в городі — може, зцілиться й житиме?
— але не зцілилась, усохла. І ще після горобиної ночі запам'ятала, як
дід Семко-Хемко йде від річечки — й співає вдень. Заспіває — й замовкне,
заспіває й замовкне, щось там бубонить, але ж він сам себе не чує — голосно
співає чи тихо. А за ним ішов його товариш дід Ладимир, то помагав співати.
Як замовкне Семко-Хемко, то Ладимир доспіває до кінця. Не так, але доспіває.
Значить, щоб не перехарамаркати пісню, щоб пісня все-таки була доспівана.
...Клавка — майстер оригінального жанру, ні, зовсім не в цирку, бо вона
працює не в цирку, а продає квитки в кінотеатрі на Печерську. Вона майстер
оригінального жанру у стосунках зі своїм чоловіком. Тільки побачить, що
чоловік збайдужів, не звертає уваги, то коли йде на роботу — починає виряджатися.
Виряджена йде на роботу — й виряджена повертається з роботи, її Адам —
рудий, аж червоний, наче тюльпан — починає з підозрою приглядатися до
неї. Сьогодні вона в одному платті — завтра в другому, сьогодні вона в
японській кофточці — завтра в індійській. У її Адама кровью наливаються
очі. І він уже уважніший до своєї вертихвістки Клавки, підозрюючи її в
невірності, але спробуй злови, спробуй докажи. А Клавка вдає, що й не
помічає його ревнощів, бо що їй до чоловікових ревнощів, коли в неї голова
макітриться від якогось там свого щастя. Починає одягати якісь прикраси—на
руки, у вуха. Адам починає бігати до кінотеатру, стежить, щоб підловити
свою жінку; але хіба підловиш, коли вона вміє так маскуватися. І в ліжку
вона йому демонструє холод, він до неї, а вона від нього, він до неї,
а вона від нього. Він щось там допитується в неї, а вона мовчить, або
— відчепися, я стомилася, хочу відпочити. Адам казиться — від чого ти
стомилася, коли роботи обмаль, коли люди в кінотеатр на ці фільми і за
такі гроші не ходять, а ти стомилася. А вона вже й спить. Але вона ще
не довела його до кондиції, ще повинна довести до кондиції. І тепер часто
повертається з роботи не з порожніми руками, а з букетами квітів. Квіти
в неї стоять на кухні, квіти в кімнаті, квіти в коридорі, а рудий тюльпан
Адам ходить серед квітів — і казиться, і важко зітхає, і зубами скрегоче.
Він би й викинув квіти, але ж потім самому гірше буде, мусить терпіти.
У ліжку до Клавки, а вона вдає з себе не тільки ситу, а й таку замучену,
хоч живцем у домовину клади. Адам божеволіє — що з тобою коїться, хто
тобі закрутив .олову, давай розлучатися, ніж разом так жити. Але Клавка
вважає, що однаково не довела його до кондиції, що треба ще довести до
кондиції,— тоді він по-справжньому любитиме її, а не поглядатиме ласо
на інших. І тоді вона одного разу пізно засинає, і в сні-маренні виразно
так проказує: «Саша з Петропавловська-Камчатського, де ти, чого тебе так
довго немає?» І далі ворушить губами, наче шепоче щось, але тільки ворушить
губами. Й тоді її Адам готовий. Він тигром кидається по квартирі, Клавка
впівока стежить за ним, а вранці він стоїть перед нею на колінах. Вона
встає з ліжка, а він стоїть перед ліжком на колінах: прости і пробач,
коли я перед тобою в чомусь винуватий! І вона вдає, що у великих сумнівах
прощає та пробачає. І в них починається ще один медовий місяць, коли Адам
— не чоловік, а мед квітковий, коли Клавка — не жінка, а мед гречаний...
Я отак послухала Клавку й кажу їй: «Послухай, але це ж дуже неприродно
у сні-маренні виразно вимовляти таку довгу назву міста: Петропавловськ-Камчатський.
Ти не могла придумати — з Полтави чи з Одеси?» — «Хоч і неприродно, але
природно, а казати про Полтаву чи Одесу я не могла». — «Чому не могла?»
— «Тому не могла. Бо в Полтаві чи в Одесі в мене знайомих ніяких нема,
і Адам знає, що нема, а в Петропавловську-Камчатському справді є, і Адам
знає, що таки є». — «І хто цей Саша?» — «А ніхто. Я так була придумала
— й тримаюся за цю версію, що там у мене є знайомий Саша, а його там нема.
Але інколи мені самій здається, що є, раз він мені так помагає, раз Адам
вірить, що Саша є і приїде, коли я покличу».
...років п'ять тому... Ні, брешу, не п'ять, а раніше, рівно за рік до
Чорнобиля... моя жінка знайшла хатину у Ржищеві, на кручі, над Дніпром.
Навіть не хатина, а халупа, то вона там з подругою поселилася на літо,
обоє взяли дітей, бо в обох малі діти. А я до них навідувався машиною:
узяв продукти, в суботу поїхав — і в неділю порожняком назад, а то й навіть
у понеділок раненько на Київ. Умов у халупі ніяких, піч, стіл, розшарпане
залізне ліжко, а спали на підлозі — на сіні і всякому дранті. А там, у
Ржищеві, околиця — садки, яри, воля, дітям було дуже добре, а жінки думали
— де для малих молока дістати й про що цілий день язиками плескати. А
в сусідах у них — молода сім'я, Василь і Софія, він шофер у якомусь училищі,
вона куховарка у якійсь міській їдальні. Обоє здорові, дорідні. Говорять
повільно-повільно, наче язики у них возами їдуть та ще й під гору. І старий
та густий садок у Василя й Софії біля хати, повз цей садок ми спускалися
в яр, а вже яром ішли до Дніпра. Малі діти все самі боялися ходити біля
їхнього садка, обминали: «у садку щось є!» — «Та немає в садку нічого!»
— «У садку щось є страшне». — «Василю та Софіє, що там у вашому садку
таке страшне, що діти бояться ходити?» — «А що страшного? Та нічого там
страшнішого за мене та за мого Василя нема». — «Ви смієтеся, то смійтеся
собі на здоров'я, але чогось діти бояться». — «То підіть у садок і подивіться».
Пішли гуртом у садок і подивилися. Старі яблуні та старі груші, а такими
заростями малини позаростало, а кропивою, а лопухами! Справді, може, щось
сховалося, справді, страшно. У садку якийсь курінь зліплено з сухого гілля
та з кукурудзиння, дерев'яний тапчан у курені. «Тут Василь відпочиває,
як намориться». Садок подивилися, провели ревізію, а діти після цього
однаково бояться: «У садку щось є». — «Ну що є, ви бачили?» — «Ми не бачили,
але є». — «Що ж воно?» — «Ми не знаємо, але є, ми чули». — «Ви вдень там
щось чули, ввечері, чи вночі?» — «То вдень чули, то ввечері, то вночі».
— «Ви ж ходили в садок, дивилися. Ось хоч зараз дивіться — нічого не видно.
Може, там у садку чули дядька Василя?» — «Ні, не дядька Василя». — «Може,
чули тітку Софію?» — «Ні, не тітку Софію». — «Може, їхню бабу Ганю? Але
ж вона тільки в хаті товчеться». — «Ні, не бабу Ганю». — «То що?» — «Не
знаємо». Якось я сам вертався від річки — що це таке в садку, думаю, бо
якась шамотня за деревами, хтось там наче є, та хоч скільки вглядався
— нічого не побачив. Але якась нечиста сила наче колотиться, правду казали
малі діти, а ми їм не вірили. Розказав я жінкам, а вони хитро всміхаються.
Чого ви так хитро всміхаєтеся, щось знаєте — й не признаєтеся? А вони:
«Ти спитай у хазяїв». — «У кого спитати — у хазяїв? У їхньої старої баби
спитати?» — «Стара їхня баба знає чи не знає, скаже чи не скаже, а ти
спитай у Василя чи в Софії». Зустрів я Софію й розказую, що діти чули,
і я чув — у їхньому садку товчеться якась нечиста сила. А вона так руками
узялася в боки: «Яка нечиста сила? Ніякої нечистої сили там нема». — «Та
сам чув!» — «Немає в нашому садку ніякої нечистої сили, чи я не знаю?
То колись водилася нечиста сила у Ржищеві, старі люди розказували, а тепер
геть усе вивели, то й нечисту силу вивели». — «Може, спитати у вашої баби
про нечисту силу, баба повинна краще знати, де яка чиста чи нечиста сила
водиться?» — «Е-е, не тривожте бабу, де в неї вже та сила візьметься,
щоб з вами навіть толкувати про нечисту силу!» — «А Василь?» — «Що Василь?»
— «А Василь знає?» — «От ви й питайте у Василя, чи він знає, а я не знаю,
чи він знає». Отак поговорили. Типова українка. Напустила туману, а я
так і повірив у її туман. Увечері діти розпалили вогнище на кручі під
абрикосами, а тих абрикосів на гіллі стільки, що вони сидять на землі,
рвуть їх з гілля і в рот кладуть. Під кручами Дніпро, небо в зірках. Ідилія.
Приходить Василь з сулією самогону. Такий вдоволений собою, аж перевдоволений.
Вуса гострі стирчать, як у кота. І не говорить, а мурчить. Видно, що сам
себе дуже любить, і всі повинні його любити, бо він — самий український
шарм. Випили, він дивиться на Дніпро замріяними очима, щось співає. А
очі в нього — як патока, густа і в'язка. Питаю: «Василю, а що це в тебе
в садку за нечиста сила завелася? Питаю у Софії — не признається. Може,
в баби вашої запитати?» Співає, наче не чує. Випили самогону, він і каже:
«А що баба знає? Баба не знає про нечисту силу». — «А ти признайся — є
нечиста сила в садку чи нема?» — «Е-е, це як подивитися». — «А як подивитися?»
— «Е-е, як подивитися. От подивися на мене, так? Я схожий на нечисту силу?»
— «Наче не схожий». — «А хтось другий подивиться на мене й скаже: нечиста
сила. Зрозумів?» — «Ні, не зрозумів». — «Давай ще вип'ємо, тоді, може,
зрозумієш». Випили. Жінки з дітьми подалися спати, бо вже пізно. Чуємо,
Софія від своєї хати: «Василю, ти є?» — «Нема!» — «Ну, дивись мені!» Й
рипнула його жінка дверми. А він питає в мене: «То схожий я на нечисту
силу чи не схожий?» — «Ні, не схожий». — «А моя жінка схожа?» — «І жінка
не схожа». — «А як ми з жінкою не схожі на нечисту силу, то де ж нечиста
сила візьметься в нашому садку? Зрозумів?» — «Ні, не зрозумів». — «А що
тут розуміти? Моя Софія — дуже ревнива, страх яка ревнива». — «То й що?»
— «Вона весь час думає, що я все стрибаю в гречку». — «То й що? Хай думає».
— «Мовляв, у Ржищеві — дуже багато молодих дівчат, бо тут багато всяких
навчальних закладів». — «То й що?» — «А Софія вважає, що я не пропущу
ні одної дівчини». — «Так вважає? А що, правда?» — «Ха! Я знаю — правда
чи неправда! Де ж правда? Хіба можна так, щоб ні одної не пропустити?
От візьми подумай!» — «Та я думаю... Так ти що, водиш усіх дівчат у садок
— удень і вночі?» — «Та чи я такий дурний, щоб водити їх напоказ Софії!»
— «А що ж тоді?» — «А варто мені чи запізнитися додому, чи варто їй щось
просто запідозрити, як вона вже вся кипить». — «Кипить?» — «Кипить. І
каже: був з дівкою, бо твоя дівка в тебе на фізіономії намальована. А
я їй кажу: та ніяка дівка на моїй фізіономії не намальована, ось не вигадуй.
А вона: доведи! Й мушу доводити». — «Що доводити?» — «Що ніяка дівка на
моїй фізіономії не намальована». — «А як це можна довести?» — «Справді
не розумієш?» — «Не розумію». — «Дуже просто. Софія з лютих ревнощів хапає
мене за барки й тягне в садок, аби я їй доводив, що повернувся не від
дівки». — «А-а-а!..» — «А-а-а!..» Ось я й доводжу їй там, у садку. У курені,
там у нас дерев'яний тапчан стоїть, жінка сама поставила, бо в хаті ж
напівсліпа баба товчеться, не сховаєшся. А в садку — як у джунглях. Ось
там вона мене перевіряє. Раз перевіряє, два перевіряє, три перевіряє.
Дуже недовірлива, то довго перевіряє». — «А-а-а!..» — «А-а-а!..» — «І
вірить?» — «Вірить чи н« вірить, а перевіряє». — «А перевіркою задоволена?»
— «Перевіркою задоволена... аж до другої перевірки»'. — «А-а-а!..» — «А-а-а!..
А ти кажеш — нечиста сила. Хіба ж я і моя Софія схожі на нечисту силу?
Хай би діти балакали, а то ж...» Отак ми з ним тоді поговорили. З Василем.
Можна сказати — особисто з нечистою силою. Хороший чоловік, ми з ним гарно
посиділи. А на ранок я як сказився, сказав своїй жінці: поїхали! Бери
дитину й поїхали. Дуже не хотіла, їй там сподобалося, ще тиждень відпустки
залишався. Але я забрав — далі від нечистої сили. А її товаришка зі своєю
дитиною зосталася, мабуть, дуже їй хотілося ближче познайомитися з отією
нечистою силою у Ржищеві.
...в інституті біохімії досі переказують живу легенду про жінку, яка
тут колись працювала. Жінка ця, вкрай ревнива, тут уже не працює, а легенда
про неї працює. Хтось там з біохіміків відзначав сімейно-родинне свято,
покликали на торжество таки ж біохіміків, бо свої. Чоловік цієї ревнивої
жінки йти не хотів, вона його вмовляла — і вмовила. І за столом вийшло
так, що ця ревнива жінка опинилася не поруч, а навпроти свого чоловіка,
а поруч з чоловіком опинилася інститутська співробітниця, яка зажила недоброї
слави у своєму біохімічному колективі. Як спокусниця-шльондра, звали її,
здається, Ада. Випили по чарці, ось ревнива жінка й говорить: «А тепер
усі уважно подивіться на Аду й на мого чоловіка». Звичайно, всі уважно
дивляться, раз таке дивне прохання, а ця Ада і чоловік червоніють. А ревнива
жінка далі веде: «Що ви перед собою бачите? Ви бачите перед собою коханця
і його коханку». Ну, чоловік почав реготати по-дурному, бо на таке не
сподівався, а з цією Адою сталася формена істерика: яка брехня, який наклеп,
ще не встигли випити, а вже п'яна, і взагалі всі знають її як ревниву
скандалістку, яка дихнути не дає своєму чоловікові. А найдужче обурювався
чоловік цієї Ади, якийсь дуже відомий біохімік, мало не з кулаками кидався
на кривдницю, яка посміла так образити і його дружину, і його самого.
То ревнива жінка що каже? Ану, каже цій Аді і своєму чоловікові, порозстібайтеся,
ти розстебни свою блузку на грудях, а ти розстебни свою сорочку. Вони
обоє слухняно порозстібали ґудзики на грудях, мовляв, дивіться. А ревнива
жінка й розказує, що оце вона їздила у відрядження, всі ж знають, що вона
справді була тиждень у від'їзді в Одесі. Але свого чоловіка вона підозрює
в подружній невірності, отож надумала влаштувати перевірку: або розвіється
підозра — або підтвердиться. А тому-то білизну на їхньому подружньому
ложі посипала ангідрином, реактивною речовиною, про властивості якої,
шановні колеги, всі ви добре знаєте, й не мені вам розказувати. Ангідрин
— прозорий, без кольору, без запаху. Цей реактив і оком не побачиш, і
носом не відчуєш. Але ангідрин при взаємодії з білком дає стійку фіолетову
фарбу, чи не так, шановні колеги? А тепер уважно подивіться на розстебнуті
перед вами груди. 4-й не бачите ви на їхніх грудях стійку фіолетову фарбу
— результат взаємодії ангідрину з білком? В обох прекрасно фіолетові груди.
Звичайно, вони вже раніше на собі помітили цей дивний несподіваний колір,
хоч і не здогадувалися про причину появи, звичайно, хотіли відмитися,
але ви знаєте, що ці сліди змити так швидко і так легко — не просто...
Ада вмить застебнула ґудзики на блузці, в сльозах кинулася до свого видатного
біохіміка, мовляв, усе це брехня та наклеп, і вони з криком подалися з
цього чужого родинно-сімейного свята, а що ж наша ревнива героїня? Вона
сказала своєму чоловікові: «І ти зібрався тікати? Ану сиди. Ми прийшли
в гості чи не в гості? Раз у гості — давай гостювати. І застебнися, вже
всі побачили твої курячі фіолетові груди, немає чим хвалитися. Чого вовком
дивишся на мене? І По заляпався? Ото місяць походиш фіолетовий, а потім
воно відмиється».
...Тамілка все вигадувала, щоб тільки втримати біля себе свого чоловіка
Тарганевського, коли вони затіяли розлучатися, а вона ж істеричка, то
фантазія в неї непередбачувана. Він жив уже з іншою, а до жінки з малою
дитиною навідувався двічі на тиждень. Таку умову Тамілка йому поставила
— двічі на тиждень, щоб їхня дівчинка знала, що в неї батько, то батько
не зовсім пішов із сім'ї. Так буйна Тамілка хотіла втримати його не просто
в їхній сім'ї, що розпалася, а й біля себе, вона ж була не байдужа до
Тарганевського, думала, що він ще повернеться, їй радили: коли дуже ревнуватиме
— неодмінно повернеться, постарайся, щоб ревнував, ревнощі — безвідмовні
ліки, хай він бачить, що в тебе хтось є і що ти комусь потрібна. А в Тамілки
хоч фантазія буйна, справді буйна, але вона до чого додумалася? Тарганевський
їй сказав: «Ну, добре, я оце двічі на тиждень приходжу до малої, бавимося
з нею, а ти куди зникаєш з квартири?» — «А ти не забув, що в мене хворі
яєчники?» — «Не забув». — «А ти хочеш, щоб мої яєчники хворіли ще більше?»
— «Не хочу». — «А для того, щоб мої яєчники не хворіли, мені двічі на
тиждень потрібен мужчина». Й багатозначно дивилася на Тарганевського.
Ну, думає, зараз він спалахне шаленими ревнощами, зараз він кинеться на
мене, бо хоч у голові тільки футбол та пиво, але зрозуміє, куди це вона
двічі на тиждень бігає, коли він слухняно сидить з дитиною. А Тарганевський
так подивився на неї й каже: «Щось нове в медицині, я про таке ще не чув».
Пішов — і більше ні разу не прийшов. А хто найбільше постраждав? Дитина,
бо ж батько перестав навідуватись. І ще хто? Сама Тамілка. Але то вона
так хотіла привернути до себе колишнього чоловіка, по-іншому не вміла.
Найдурніше ж те, що нікого в неї не було, нікогісінько, й вона чи по Києву
блукала, чи в подруги язиком воду перелопачувала. А ще дурніше те... Хоч
не зовсім і дурне, але... Що здорові в Тамілки були яєчники. А боліли
тому, що справді був потрібен здоровий мужик для її жіночого здоров'я.
Але ж не зуміла приревнувати Тарганевського, погано знала його вдачу.
...ти нарешті зрозумієш, чи ніколи не зрозумієш, лагідно сердилася вона,
що мене треба вкоськувати, як дикого коня, що мене треба приборкувати,
як тигрицю в джунглях?.. Ти смієшся у відповідь, мовляв, яка ти дика лошиця
з неіснуючих українських прерій, яка ти дика тигриця з африканських джунглів,
ти звичайна київська жінка, розлучена з чоловіком-фізиком, маєш дочку
десяти років, живете ви вдвох з дочкою в старенькому-престаренькому будиночку
на міській околиці, будиночок цей підлягає зносу, проте коли буде знесено
— цього ніхто не знає в міськраді, й ніхто не скаже навіть на мітингу
десь біля республіканського стадіону чи на майдані Незалежності. Авжеж,
звичайна київська жінка, а незвичайне в тебе — це те, що ти вважаєш себе
китаянкою, бо в тебе й розтин очей начебто китайський, і овал щік начебто
китайський, і малюнок губів начебто китайський. Але яка ти китаянка? Ти
хоч раз у своєму тридцятирічному житті бачила свого батька-китайця? Ніколи
не бачила. Просто мати сказала колись, що твій батько китаєць, і ти повірила,
й досі віриш. Так само твоя мати сказала своїм родичам, знайомим та сусідам,
але вони як тоді не повірили, так і тепер не вірять, а коли заходила чи
заходить мова про твого батька-китайця, то вони лукаво всміхаються. Ніхто
й ніколи не бачив твого батька-китайця, ніколи він не появлявся у вашій
родині у вашому будиночку, є він у цьому світі чи його немає, як і не
було, але він дивно існував і існує в твоїй свідомості, хай собі й існує,
раз тобі потрібне таке його батьківство!.. То, кажеш, у тебе не кров,
а гримуча суміш, гримуча китайсько-українська суміш? Заспокойся, буду
тебе укоськувати, як дику лошицю, буду тебе приборкувати, як африканську
тигрицю. Ходили з тобою в ресторан чи не ходили? Купував я тобі чи не
купував перед рестораном гвоздики на Володимирському базарі? В ресторані
ми спершу пили коньяк, потім горілку, потім шампанське, а гвоздики стояли
в кришталевій вазі на столику, бо офіціант був такий несподівано чемний,
що навіть вазу приніс для гвоздик, куплених в азербайджанця. Ти в ресторані
впилася, і я впився, тебе запрошував танцювати могутньої статури майор,
він з Півночі приїхав до Києва проводити відпустку, ти йому сподобалася,
й тобі подобалося, що ти йому подобаєшся, він тебе вже бачив у своїх обіймах,
і, може, ти б з ним після ресторану пішла, якби не було мене, але я таки
був, і я йому сказав перед останнім танцем — хто її поїв, той її і танцюватиме.
Звичайно, гумор не з найкращих, але кращого гумору майор з Півночі не
зрозумів би, він і цього гумору не зрозумів, глянув на мене лютим посоловілим
поглядом. Бачиш, я тебе й готував, бо ти любиш, щоб тебе готували, бачиш,
я тебе відвойовував у нашої агресивної армії, бо ти любиш, щоб тебе відвойовували.
А тепер ми прийшли до тебе додому, й ти можеш нарешті зняти свою червону
кофтину? Ніч парка, душно, літо. А тепер з тебе зняти спідницю, чи ти
сама знімеш? Хочеш іще випити? Давай вип'ємо, я ось захопив сухого вина
в кейсі, тягаю з собою цілий день, вино угорське, ти любиш таке. Правда
ж, гарний букет? А тепер давай я зніму з тебе ліфчик. Навіщо? Аби любуватися
твоїми грудьми, вони в тебе славні, ох і славні, ти, мабуть, і сама не
знаєш, які в тебе груди славні. Думаєш, я піддобрююся? Зовсім не піддобрююся,
в тебе справді чудесні груди, хочеться дивитися — й цілувати, дивитися
— й цілувати. Так, невеличкі, але вони якісь такі безборонні і — можеш
не думати, що я сміюся,— цнотливі. Як маленькі дітки-сирітки, що журяться
за своїм батьком, ніяк не дочекаються свого батька, щоб пожалів їх і приголубив,
ідіть же до мене, мої дітки-сирітки, бо зовсім ви не сирітки, бо я ваш
батько, я знайшовся, а пропадав я зовсім недовго, ви зовсім недовго залишалися
сирітками, якихось тільки два дні, а два дні тому я вас цілував, коли
ви приходили до мене додому. А тепер от я прийшов до вас, я ще ніколи
тут не був у вас, ми з вашою мамою живемо окремо, зрідка зустрічаємося,
то не такі вже ви й сирітки, правда? Вас і вкоськувати не треба, вас і
приборкувати не треба так, як вашу маму, ви самі проситеся в мої руки,
ви самі цілуєтеся. Чуєте, що ваша мама каже? Ваша мама каже, що ви — це
її ерогенні точки, найчутливіша ерогенна зона, що чутливішу ерогенну зону
в неї годі й шукати. Вона вже не пересварюється зі мною, вона рада-радісінька,
що я не думав цуратися вас, що ви мені такі дорогі, що я люблю вас, що
я відірватися від вас не можу,— й ви вже знемагаєте від моєї любові, так
і горнетеся до мене, і мама ваша вже знемагає від радості, що я так вас
люблю, аж голос у неї в горлі перехоплює, зітхає зболено й розчулено.
Ось я вас так цілуватиму й цілуватиму, не відриваючись від вас, навіть
якби вашій мамі хотілося, щоб я поцілував її губи, але в губи я її зараз
не цілуватиму, бо не хочу кривдити вас і на найменшу мить, а потім я ж
не забув, як вона колись таки розсердилася, коли я цілував і цілував її
губи, розсердилася й закричала, чого це я весь час цілую її губи, що губи
— це не найчутливіша в неї ерогенна зона, що треба її цілувати в груди,
ось я й цілую груди, вас, дітки-сирітки на два дні, бо ж цілих два дні
ми не бачилися. Сама ж казала мені, що навіть її квіточка-мальовочка не
така чутлива, що її квіточку-мальовочку не так просто запалити бажанням,
що її квіточка-мальовочка може спалахнути аж тоді, коли груди вдовольняться,
а грудям її не так мало треба, отож я вас цілуватиму й цілуватиму, бо
нема куди поспішати, бо тепла літня ніч надворі, бо нічого кращого й не
може бути, як усю ніч цілувати вас, а китаянка-українка хай собі буде
щаслива вашим щастям, хай українка-китаянка інколи аж здригається від
утіхи на білому простирадлі, хай знеможено водить головою з заплющеними
очима по білій подушці, й пасма пшеничних кіс хай хлюпають хвилями по
подушці туди-сюди, туди-сюди. Я уже й не хочу говорити з нею, бо й вона
не хоче говорити зі мною, я б ото лише з вами тепер говорив, а вона хай
слухає, або хай і не слухає, тільки я не відірвуся від вас, навіть коли
шукатиму її квіточку-мальовочку, пелюстки якої, за звичай, туго стулені,
але то вони так стулені тоді, коли вас довго і нестямно не цілуєш, а зразу
шукаєш її квіточку-мальовочку, та коли цілувати й не відриватися від грудей,
тоді п квіточка-мальовочка сама розпускається, вона тоді наче сама тебе
починає шукати, її пелюстки починають пахнути корицею й нектаром, тоді
ти легко входиш у піддатливе лоно, так легко, що жінка начебто й не помічає,
мабуть, вона перебуває в такому стані, що справді не помічає, а може,
це тобі тільки здається, бо розгадати китаянку-українку ти не годен, бо
хоч би скільки ти розгадував українку-китаянку, а вона все зостається
нерозгадана... Правда ж, китаянко-україн-ко7 Ти мовчиш, то й мовчи, бо
що відповідь? Ти можеш відповісти що завгодно, й будь-яка відповідь ніколи
не буде правдою. Це я так розмовляю з тобою, з твоїми грудьми, не забуваючи
й про твою квіточку-мальовочку, бо чого б це я мав про неї забувати, коли
я її вірний і відданий священнослужитель, коли твоя квіточка-мальовочка
є моїм ідолом, якому я кланяюся й кланяюся, кланяюся й кланяюся, я священнослужитель-язичник,
правда ж? Але що я в тебе питаю... Але в кого це я питаю... Власне, я
розмовляю сам із собою, з твоїми грудьми, з твоєю квіточкою-мальовочкою,
відтак, звісно, розмовляючи й з тобою, але ти мовчала.— й мовчиш, мовчи,
ніяка твоя відповідь мені не потрібна, твоя відповідь — це ти сама, це
вся ти, це твої розкинуті на подушці руки, це твоє жовтувато-лимонної,
пригаслої вночі барви вилицювате обличчя з розкосим розтином заплющених
очей, це твої шорсткі — як у літню спеку дніпровський сухий пісок — розмаяні
коси, це твоє розкинуте на простирадлі граційне й худе, теж лимонної барви
продовгасте тіло, це твій подих крізь стиснуті вуста, які стиха озиваються
мукою втіхи, це тридцять років твого дозрілого віку — з усім твоїм минулим,
про яке я зараз не хочу знати, бо нащо мені твоє минуле, коли мені зараз
належить усе твоє сьогоднішнє. Належить усе твоє сьогоднішнє?.. Та ти
не встигаєш задуматися над цим, бо раптом — якийсь дзвінок у двері, десь
там, на веранді. На цей раптовий сигнал ти не відриваєшся від китаянки-українки,
сподіваючись, що в тривозі вона сама відірветься від тебе, але вона —
й не зворухнеться, вона лише дихає ритмічно, з тонким шепелявим посвистом,
і німим жестом показує пальцем на свої груди, мовляв, ти забув про мої
груди. Й ти скоряєшся її наказово-благальному жесту, знову ці ЛУЄШ, бо
ж відірвався від них на мить, заскочений несподіваним дзвінком у двері,
десь там, на веранді. А може, й не було ніякого дзвінка, може, це твоя
слухова галюцинація, яку, звичайно, українка-китаянка почути ніяк не могла,
тому й не зреагувала на неї? Але скоро до твого слуху долинає — хтось
відчинив двері в коридорі, хтось човгає ногами, хтось говорить — виразний
голос дитячий, і приглушений голос старечий. Мимохіть ти відриваєшся від
грудей, прислухаючись, але жінка знову показує пальцем на свої груди,
мовляв, прошу тебе, цілуй, цілуй, навіть болісною гримасою очікування
перекошується її обличчя, щоб ти таки цілував. Може, не чує пізніх голосів
у коридорі, не чує, що хтось прийшов? Ти здогадуєшся, що це повернулася
її малолітня дочка з гостей, а була вона в гостях у бабусі, й що привела
її сама бабуся. В забутті китаянка-українка, не озиваючись, не кажучи
й слова, знову показує на свої груди, й ти знову цілуєш її груди, погладжуючи
долонями її вузькі стегна, які так звабливо облягають її квіточку-мальовочку,
від якої ти не відриваєшся навіть тоді, коли відриваєшся від грудей, які
так обіцяв не кривдити, голубити,— і їм обіцяв, і самому собі обіцяв...
І в цей час — хтось стукає в двері, стукає нервово, смикає за ручку, й
ти холонеш у передчутті, що зараз ось двері відчиняться. Але двері не
відчиняються, тобі на душі відлягає, бо китаянка-українка передбачливо
зачинила їх на ключ, отже, сподівалась, що рано чи пізно дитина повернеться
додому. Наполоханий стуком у двері, ти відриваєшся від грудей, але, невдоволено
постогнуючи крізь зуби, вона знову благально-розпачливо показує на груди,
й ти покірно цілуєш їх, бо таки хочеш цілувати, бо й не відривався б у
поцілунку від них, якби не оте нервове погримування дитячим — авжеж, таки
дитячим — кулаком у двері. А потім і голос чується, голос дівчинки: «Мамо!»
Дитячий голос, який сподівається почути голос матері, бо ж має бути мати
в квартирі, має бути в своїй кімнаті, чому ж тоді мовчить, що з матір'ю?
Тобі здається, що українка-китаянка обізветься у відповідь, щоб заспокоїти
дитину, але вона мовчить, і ти вже не відриваєшся від її грудей, ти любиш
її груди, любиш її квіточку-мальовочку, та й не так уже страшно, що мати
не озивається, хай собі мала дитина попереживає, вона в будинку не сама,
а з бабусею, та й мати могла кудись піти в гості, повернеться пізніше,
все гаразд, все гаразд. За дверима тиша, долинають і гаснуть у сусідній
кімнаті дитячі кроки, потім знову чуються дитячі кроки, знову нервове
посмикування клямки в дверях, і голос дитини: «Мамо, ти вдома? Ти не сама?
Скажи, ти не сама?» Сподіваєшся, що зараз таки українка-китаянка обізветься,
аби заспокоїти дитину, але вона, мабуть, не чує, мабуть, справді не чує,
вона обома руками обіймає тебе, наче побоюється, що ти кинеш її, і лише
стиха постогнує, і в її стогоні — страждання, якого б вона хотіла, нарешті,
позбутися, але ніяк позбутися не може... За дверима дитячий голос: «Мамо,
ти спиш? Мамо, ти сама?» Тихо, дівчинка прислухається. Не дочекавшись
відповіді, знову: «Ти сама, чи в тебе Антонович?.. Антоновичу, Антоновичу,
обізвись! Антоновичу, ти спиш? Антоновичу, обізвися!» Знову тиша, знову
дівчинка прислухається. Якого Антоновича вона кличе? Ти не знаєш, якого
Антоновича вона кличе, але ти добре знаєш, що ти не Антонович. Китаянка-українка
так і не відгукнулася малій своїй дочці, вона обома руками бере твою голову,
відриває від грудей — і впивається в твої губи своїми губами. Зараз губи
в неї великі й широкі, наче аж розмазані по всьому її вилицюватому, косоокому
обличчі, й ти своїми губами в поцілунку намагаєшся її губи, що розтеклися
по всьому обличчю, зібрати докупи, щоб цілувати, бо їх важко цілувати,
коли вони не зібрані докупи, бо так вони важко піддаються поцілунку, але
твої жадібні губи просто безсилі зібрати її губи, які розтікаються й розтікаються
по зблідлому обличчю, й знагла її очі безвольно, якось несвідомо розплющуються
— й ти бачиш її знетямлені, якісь божевільні очі. Тебе лякає туманний
безум, у її очах, які нічого не бачать, які зараз виражають щось відштовхуючо-темне
з глибин її єства, куди б тобі не хотілося заглядати крізь оцей неосмислений
морок, який пеленою заслав її очі, і саме в цю мить ви відчуваєте спільний
оргазм. Китаянку-українку раптом кидає до тебе, наче зараз вона якнайбільше
боїться втратити тебе, хоче якнайближче затримати тебе, хоче якнайпалкіше
віддатися тобі, і її очі зараз безмежно-безумні, затято-божевільні, й
ти починаєш цілувати її очі, щоб вони заплющилися, щоб тобі не бачити
того божевілля в її очах, ти проводиш по них язиком, легенько так проводиш
язиком по повіках, щоб вони заткали білки та яблука очей, повіки опускаються
— й знову знімаються догори, опускаються — й знову знімаються догори,
жах у її очах то згасає, то глухо займається, то згасає, то глухо займається.
Китаянка-українка міцно обіймає тебе, й ти відчуваєш, як дедалі більше
холонуть її руки, холонуть її плечі та груди, холонуть губи, дражливо
слизявіючи, і як її всю починає бити дрібненьким дрожем... За дверима
знову дитячий голос: «Вадиме Івановичу!» І — тиша. До кого звертається
дівчинка? Може, в будинку вже появився опівночі якийсь Вадим Іванович?
І ще через якийсь час: «Може, там Ігор Соколовський?» І — очікувальна
тиша. Й перегодя: «Ігор Соколовський, ти мене чуєш? Ігор Соколовський,
відчини двері, коли мама заснула й спить, бо я дуже хочу до мами, я скучила
за нею!» Й знову очікувальна тиша. А тоді зразу ж старечий голос, сердитий
голос бабусі: «Ти чого в двері гримаєш? Мама спить. Дай поспати мамі,
вона стомилася на роботі. Вже пізно, ходімо спати зі мною, а завтра зустрінешся
зі своєю мамою, ніде вона не дінеться». Й тоді повертається свідомість
до українки-китаянки. Вона спершу кволо, далі рішучіше вивільняється з
твоїх обіймів, і ти не без полегшення вивільняєшся з її обіймів. Трохи
відсторонившись, вона дивиться на тебе так, наче намагається впізнати
— й спершу не може згадати, хто ти такий, а ти безглуздо всміхаєшся, її
розкосі очі холодні, з них повільно зникає божевільний вираз, вони стають
осмисленіші. Але приязні в очах немає й на краплинку. «Там хтось прийшов?
— озивається китаянка-українка, долонями обох рук обмацуючи груди й болісно
кривлячись. — Дочка прийшла з бабусею? Що вона казала?» — «Кликала якогось
Антоновича.» — «Кого?» — «Антоновича». — «Якого ще Антоновича? Ото придумала.
Не інакше, як переїла в бабусі млинців, бабуся любить готувати млинці,
а дочка любить їсти млинці. А ще?..» — «А ще вона кликала Вадима Івановича».
— «Вадима Івановича? Мабуть, це якийсь її знайомий, я не знаю такого,
гм, чудна. А ще?..» — «А ще вона кликала Ігоря Соколовського». — «Кого?»
— «Ігоря Соколовського». — «А хто такий Ігор Соколовський?» — «Я не знаю».
— «І я не знаю». Й жінка китаянка-українка регоче мало не істеричним сміхом.
«Ти розігруєш мене,— каже вона. — Хіба моя дочка могла стати під дверима
й усіх їх по черзі кликати? Не могла, так не буває. Слухай, звідки ти
їх усіх знаєш — і цього, як його, Антоновича, й цього Вадима Івановича,
й Ігоря Соколовського? Хто тобі про них казав? А більше ти ні про кого
не чув? Не чув про такого письменника — Бориса Пуккерса, у нього жінку
звали Розалінда Пуккерс? Про Хохлачова-Українцева не чув? Про м'ясника
Рому не чув? Та я тобі поназиваю таких, що й моя дочка ніколи не чула.
Не чула й не бачила. Ось що я тобі скажу — тобі пора збиратися». — «Хіба
ж я тебе не вкоськував, як дику лошицю? Хіба я тебе не приборкував, як
тигрицю в джунглях? Я думав, що я тебе, приборкав. » — «Приборкав, приборкав,
а тепер збирай свої шмотки — й ад'ю!» — «Таж поглянь у вікно, пізня пора,
ніякі трамваї і тролейбуси не ходять, уже й таксі не зловиш, а мені добиратися
далеко». — «Погода гарна, доберешся, зловиш таксі, а якщо не зловиш таксі,
то пішки доберешся». — «Хай хоч почнуть ходити перші трамваї, хай розвиднятися
почне». — «А розвидниться, а мала дочка побачить тебе,— що я їй скажу?
Давай побережемо її нерви». Жінка українка-китаянка невмолима, в її голосі
— злість і відчуженість, і ти не можеш зрозуміти, звідки в неї ці злість
і відчуженість після того, що між вами було, адже ти сподівався провести
з нею всю ніч, до ранку... Після таких пристрастей... Розгублений, ти
сидиш на дивані й дивишся, як вона мовчки одягається в халат, повертає
ключ у дверях, скрадливо ступає за поріг. Ждеш, що вона повернеться —
й ви ще позорюєте. Жінка китаянка-українка скоро повертається, тулячи
до грудей сонну дитину, торкаючись губами її чола, щось шепочучи. Вона
схожа на Богоматір, якою її з Дитям Божим малюють на іконах. Ліктем обережно
відтрутивши тебе вбік, вона кладе свою дівчинку під стіною, сама вкладається
біля дитини так, що тобі немає де лягти, залишається хіба що сидіти. Й
ти сидиш, вглядаючись у обриси матері, котра пригортається до дівчинки,
яка так схожа на свою матір, така ж вилицювато-розкоса, такі ж пшенично-сухі
коси розсипчасті, й припухлі губи такого самого рельєфного малюнка. Скоро
китаянка-українка вже спить, дихаючи рівно та легко, й ти починаєш збиратися.
Ти нітрохи не сердишся, бо чого тобі сердитися, але досада все-таки стискує
серце, й ти іронічно посміхаєшся в темряві — чи то з неї, чи то з себе,
чи то з того майора з Півночі, який сьогодні витанцьовував з нею в ресторані.
Авжеж, тут сьогодні міг бути й бравий майор з Півночі, який приїхав відпочивати
в Київ, у цю ситуацію міг би потрапити й він. Цікаво, а того майора жінка
китаянка-українка теж би виставила за двері? З цією думкою ти вибираєшся
з сонного будиночка надвір, під густо всіяне зірками небо, вдихаєш відвологлі
запахи квітів та зелені і, опинившись за хвірткою, зітхаєш...
...от люблю я все красиве, люблю, хто мені заборонить, хто мене судитиме
за те, що я люблю все красиве! Якщо взуваю туфлі — це мусять бути справді
туфлі, якщо колготи — це колготи, кофточка — це кофточка, лак на нігтях
— це лак, помада на губах — це помада. Я не хочу, щоб одяг чи взуття мене
принижували, щоб вони кричали на мені: ось іде плебейка в ширпотребі найнижчого
гатунку! І так само я люблю красивих чоловіків, які за себе дбають, а
не жлоби жлобами. І не люблю я часті знайомства — сьогодні з одним, завтра
з другим, бо, по-перше, на красивих чоловіків дефіцит, а, по-друге, твоє
почуття має дозріти, потрібна школа почуттів між чоловіками й жінками,
почуття теж повинні бути красиві, а не тільки тваринні, хтиві, споживацькі.
Авжеж, а не споживацькі, коли чоловік споживає жінку, або жінка споживає
чоловіка — та й усе. А коли навіть споживацькі, бо тепер такі часи настали,
що всі стали споживачами, то споживацькі почуття теж повинні бути красиві,
потрібна школа навіть споживацьких почуттів. А Генріх мене просто вразив
— як тільки я побачила перший раз у бібліотеці. Вишуканий одяг, вишукані
манери. Йому був потрібен якийсь французький довідник з кібернетики, то
він з гарною французькою вимовою попросив цей довідник. А я йому теж відповіла
по-французьки, бо я ж і в школі вчила, і в інязі. Він начебто й уваги
не звернув на таку дрібницю, взяв довідник, подякував і пішов. А ввечері
виходжу я з інституту — стоїть його машина біля під'їзду, Генріх запрошує
підвезти додому. Я щиро зраділа, й він зрадів, що я зраділа, що не відмовилася.
Підвіз додому, я живу на Вишгородській вулиці, я подякувала — і більше
нічого. Наступного дня знову він підвозить додому, я чемно дякую, більше
ніяких розмов. А то заходить у бібліотеку, приносить букетик фіалок, вибачається,
що сьогодні не може підвезти додому, бо негайно після роботи в інституті
їде у якійсь справі. Після цього став скаржитися, що з бензином у Києві
сутужно, щоб дістати бензин — треба принижуватися, а він принижуватися
не вміє, і вже перестав підвозити додому, а приносив тільки весняні квіти,
купував на Бессарабці. І він мені подобався дедалі більше, я навіть нервувала,
коли його довго не було в бібліотеці. І зовсім не цікавило — є в нього
жінка й діти чи немає. То його клопіт, а нащо мені чужий клопіт? Аспірант
— хай буде аспірант, значить, колись буде кандидатом наук, потім доктором
наук, бо чому розумній людині й не стати, як заведено, коли навіть дурні
стають? Ось він одного разу дістав дефіцитний бензин — і запросив за місто,
на природу. Мовляв, усі ми діти природи, в Києві зголодніли за зиму на
природу, то чом не поїхати й не задовольнити голод? Із кимсь іншим я,
напевне б, не поїхала, бо не розумію природу — є біля мене ця природа,
чи її нема, я в селі ніколи не жила, батьки мої в селі теж ніколи не жили,
; тож не закладено і в мої гени. Ідемо, Генріх по дорозі читає вірші —
французьких поетів Малларме, Рембо. Російською мовою і французькою. Коли
я згадала про Беранже, то він тільки засміявся — й нічого не сказав. Приїхали
в ліс, до озера. Й не просто до озера, а на острівець посеред озера, там
важко заїжджати, але він знав дорогу, бо не вперше бував на острівці.
Ми так раділи, що на острівці нема нікого, що ми тільки вдвох. І Генріх
завівся, він знову почав декламувати вірші й розказувати, яка я красива.
Я сама знаю, що красива, але хочеться ще почути від такого чоловіка, як
він. Е, не від кожного хочеться почути, іноді вуха затуляєш, як слухаєш
незграбні компліменти. Ми пороздягалися до плавок, посідали на зеленій
траві біля машини, він давай сипати дифірамби на мою адресу, а красномовства
йому не позичати. Все розмалював, що тільки в мене є, все підніс до космічних
висот. Інколи мені самій не вірилося, що це він так про мене. Хоч не вірилося,
та однаково приємно. Я й розтанула. Та перестань, просила його, та годі
вихваляти, просила, я всього лиш жінка, не треба мене ідеалізувати. Й
жартома сказала, що поцілую його в губи, аби тільки примусити замовкнути.
Він засміявся, дістав з багажника зелений надувний матрац. Я спершу й
не зауважила, що то гумовий надувний матрац, бо хіба зауважиш, коли голова
запаморочилася від весняного сонця та від його компліментів. Я знову давай
жартома цілувати його в губи, щоб замовк, а він сміється і все в руках
щось мне і мне. Я дивлюся, що він мне. А він мне гумову зелену жабку,
ця жабка замість насоса до надувного матраца, а матрац дитячий, тому з
жабкою. Я вже не цілую, бо нічого не розумію. «Ти збираєшся плавати? —
питаю. — Але ж вода холодна». Генріх сміється: «Яке там плавати!» — «А
навіщо в тебе матрац?» — «Бо я матрац завжди вожу в багажнику». — «Завжди?»
— «Завжди». — «А навіщо ж ти накачуєш матрац?» — «Бо земля на острові
сира. Не ляжемо ж ми з тобою на сиру землю, правда?» І мне зелену жабку,
мне, надуває матрац. Я тоді все зрозуміла. Вмить зрозуміла, які в нього
напрацьовані прийоми у стосунках з жінками, скільки разів він виїжджав
на цей острівець з іншими й надував тут зелений свій матрац зеленою жабкою.
І як декламував їм Малларме і Рембо, може, тільки російською мовою, бо
ж не всі киянки знають ще й французьку, не всі вчилися в інязі. Не кажучи
й слова, я одягнулася й пішла геть. Геть від цієї природи — від острова,
від озера. Геть від такої природи, як аспірант Генріх, бо він теж природа.
Йду, сердита, через ліс, коли доганяє машиною. «Що з тобою сталося? —
питає. — Який ґедзь тебе вкусив?» А я дивлюся на нього й мало не плачу.
«Ти мені скажеш, що сталося, чи не скажеш? — питає делікатно, бо він завжди
делікатний. — Тобі щось не сподобалося? Скажи, що тобі не сподобалося?»
Я й кажу: «Матрац». — «Який матрац?» — «Твій матрац, надувний». — «Що
ж тобі не сподобалося?» — «Як ти надуваєш матрац зеленою жабкою». — «А
чим же я міг надувати матрац, як не зеленою жабкою. Такий матрац, що надувається
зеленою жабкою». Я ще більше розсердилася — й геть від нього лісовою дорогою.
Генріх доганяє, двері в машині відчинено на два боки. «Сідай»,— каже.
— «Не сяду»,— кажу. «Через надувний матрац?» — питає. «Через надувний
матрац»,— кажу. Генріх вийшов з машини, дістав з багажника надувний матрац,
кинув — тільки зелена жабка залопотіла в повітрі. Потім ще пішов і так
заховав у чагарях матрац, що й не видно. «Тепер сядеш?» — питає. — «Сяду»,—
кажу. Я сіла в машину, розплакалася, він почав мене заспокоювати, я йому
в машині й віддалася. Бо коли говорити правду, я звикла віддаватися в
машинах — і чисто, і зручно, мурахи не лазять по тобі і не кусають. А
він придумав — на гумовому матраці! А якщо я не звикла на гумовому матраці,
побоялася осоромитися? Та ще ота зелена жабка, бр-р-р. Я змалечку боюся
і жаб, і мишей, а він там, на острові, мне й мне зелену жабку. Ми з Генріхом
ціле літо зустрічалися на лоні природи, а потім якось разом охололи одне
до одного. Сама не знаю, чому. То восени моя подруга Мілка, вона лаборанткою
в інституті, хвалилася мені, що їздила з Генріхом у неділю на лоно природи.
Начебто збирати гриби, але грибів не зібрали, а подалися на озеро, на
озері — острівець, ніде тобі жоднісінької душі, спокій і тиша, золота
осінь. Цілий день провели на острові, палили вогнище, ввечері Генріх узявся
накачувати надувний матрац, бо ж земля на острові сира. «Який матрац?»
— запитала я в Мілки. «Гумовий, надувний»,— сказала Мілка. — «Дитячий,
з зеленою жабкою?» — «Дитячий, з зеленою жабкою. А ти звідки знаєш?» —
«Знаю, бо дитячі гумові матраци для плавання бувають з зеленими жабками».
І я подумала: як добре, що я тоді на острові не віддалася йому на надувному
матраці! Аспірант Генріх потім у лісі знайшов і забрав матрац, бо ж звик
до нього, надувний матрац входив у його атрибутику стосунків з жіночою
статтю. Може, тому й охолов до мене, що я зневажила гумовий матрац? А
чому я охолола до нього? Все-таки повинна бути школа почуттів, почуття
повинні бути високі, красиві. От я звикла віддаватися в машинах. І в «мерседесі»
бувало, і в «вольво», і в наших вітчизняних марках, навіть один-єдиний
раз у «запорожці» трапилося, але щоб на гумовому надувному матраці з зеленою
жабкою — бр-р-р...
...скіфська баба. Скіфська баба — ось хто вона така. Хай вихваляється,
що вона внучка революціонера, що таких революціонерів тепер уже в Києві
не позоставалося, повимирали від віку, але їхній сімейний глибокошановний
революціонер — з найміцніших і найздоровших, він і не думає вмирати, йому
на цьому світі добре, бо на цьому світі має всілякі пільги, всілякі пайки,
а на тому світі що матиме? Скіфська баба говорить, не замовкаючи, а ти
слухаєш — і думаєш: говорить скіфська баба. Таких ти бачив колись у південних
степах, таких ти бачив у маріупольському краєзнавчому музеї. Давно-предавно
вимудрувані з піщаника, з нетлінного матеріалу, зі складеними руками на
обвітрених животах, з маловиразними грубими обличчями, з назавжди закам'янілими
очима й устами, але все ж таки з їхніх облич можна довго вгадувати та
й так не вгадати загадку віків і загадку жіночого єства. І твоя жива скіфська
баба нагадує тобі отих степових — своєю міцною, мало не кремінною статурою,
могутніми округлими стегнами, великими й випнутими вперед, а не обвислими
донизу, грудьми, які так зримо входять до безвідмовного арсеналу її принад
і зваб, а ще — великою круглою головою, що складає предмет її постійних
клопотів. І клопочеться вона не про вміст і зміст своєї голови, вона жінка
розумна й досвідчена, здається, з самого народження, з самого малечку,
як клопочеться про свою голову зовні: миє й перемиває різними шампунями
довге чорне волосся, зачісуючи так і сяк, усілякими мазями та кремами
змазує шкіру обличчя, підмальовує вії, брови, губи,— для цих операцій
у неї є маса всіляких засобів, усілякого причандалля, і все це вона постійно
поповнює, оновлює, намагаючись не відставати від знайомих жінок на роботі.
Навівши марафет, скіфська баба видивляється на себе у дзеркало, а то й
взагалі не відривається від дзеркала, наводить марафет, своє дзеркальне
відображення вона любить більше, ніж себе, вона служить своєму дзеркальному
відображенню і, як правило, завжди задоволена самоманіпуляціями над собою.
Твоя скіфська баба ніяк не нахвалиться своїм спокоєм і незворушністю,
своїм самовдоволенням, здається, ніхто й ніщо не здатні порушити рівновагу
її душі. Так уже й ніщо? А телефонні дзвінки? Здавалося б, коли дзвенить
телефонний дзвінок, а ти лежиш у ліжку й займаєшся любов'ю, то займайся
любов'ю, не треба зриватися й бігти до телефона, тобі через якийсь час
передзвонять. Або й не передзвонять, значить, подзвонила подруга, аби
перекинутися словом-другим, а тих слів більше нема. Але для скіфської
баби телефонний дзвінок — як бойовий сигнал для бойового кавалерійського
коня, вона зривається й біжить до голубого апарата, який стоїть біля дзеркала,
і, розмовляючи по телефону, вглядається в себе в дзеркало, сама собі пускає
бісики, сама собі грайливо всміхається, а ти, вслухаючись у модуляції
її манірного голосу, дратуєшся на її співрозмовника чи співрозмовницю,
на її невитримку: це ж треба вирватися з твоїх обіймів, коли у вас усе
вже було близьке до завершення, хай би з тобою все довела до пуття, а
потім розмовляла скільки хотіла!.. Але ж і скіфська баба... Поговоривши
по телефону, підкреслено чемно попрощавшись, вона повертається в ліжко,
наче нічого не сталося, тулиться великими грудьми до тебе, а ти ніяк не
реагуєш на її присутність. Наче її нема поряд. Вона звикла до твоїх образ,
але ж, незворушною будучи, обіймає тебе та голубить, плетучи язиком усілякі
приємні нісенітниці, твоя образа пропадає, натомість знову спалахує бажання
цієї скіфської баби, ви вже знову разом, знову вдвох, уже знову на вас
найшло забуття, з якого вас не вирвати, поки хмільну магію цього забуття
не вичерпаєте до краю, а їй краю не чується і не передбачається, бо скіфська
баба — це трунок не сьогоднішній і не вчорашній, це жіночий трунок віковічний,
він настоювався й визрівав тисячоліттями в безмежних українських степах,
у полинно-спекотних преріях надчорноморського півдня, аж поки хлюпнув
на тебе ось її обіймами, її темпераментом, її спраглою хіттю, всією її
дозрілістю-перезрілістю. Ти думаєш так, або приблизно так, ти начеб сам
собі сповідаєшся, сам собі розказуєш про те, що відбувається між вами,
що ти відчуваєш,— і в цю мить знову лунає телефонний дзвінок. Ти й припустити
не можеш, що скіфська баба здатна відірватися від тебе, адже неможливо
з власної волі обірвати акт, і вона справді не думає відриватися від тебе,
вона вся належить тобі, і ти зараз цілковито належиш їй. Телефонний дзвінок
затихає, невидний камінь зсувається з твоєї душі, та за якусь хвилину
знову дзвонить телефон. Скіфська баба робить рух, аби вивільнитися, але
ти ще безоглядніше припадаєш до її могутнього тіла, яке тобі в цю мить
ой як потрібне, яке ти не відпустиш, і хоч ще скільки дзвонить телефон,
але жінка більше не поривається до нього, жінка з тобою, з тобою, з тобою.
Телефон утретє дзвонить так несподівано й вимогливо, скіфська баба виривається
з ліжка так раптово, що в тебе наморочиться в голові, ти мало не непритомнієш,
мабуть, від того, що ось-ось уже мав настати оргазм — і разом з ним мить
великого просвітлення, ти вже все це передчував, але скіфську бабу телефонний
дзвінок бурею вирвав з ліжка — і всю твою істоту полонив біль. Біль невтоленого
бажання, біль розпачу, біль відчаю. Злостячись на телефон,— усякі суперечки
трапляються, всякі перешкоди, але щоб такі! — ти несподівано для себе
схоплюєшся з ліжка, вириваєш телефонну трубку з рук спантеличеної скіфської
баби, кладеш на важелі апарата. Й кидаєшся назад у ліжко. А вона дивиться
на тебе, як на придуркуватого, але виду не показує, бо ж уміє зберігати
незворушність. Знову озивається телефон, вона бере трубку, розмовляє не
те що доброзичливо, а ласкаво, кокетуючи голосом, так, Вадиме Сильвестровичу,
ні, Вадиме Сильвестровичу, сьогодні не можу, сьогодні ми з мамою затіяли
велике прання, до самого вечора, вистачить до півночі, Вадиме Сильвестровичу,
давайте наступного тижня, бажано у вівторок-середу, бо в понеділок запарка
зі студентами-заочниками, Вадиме Сильвестровичу, гаразд, домовилися, це
в мене тут зривається телефон, треба по-ремонтувати, а спершу телефонних
дзвінків я не чула, бо гуде пральна машина, до побачення, Вадиме Сильвестровичу.
Скіфська баба кладе телефонну трубку, вкладається поряд з тобою в ліжко,
а ти прислухаєшся, наче сподіваєшся почути гудіння пральної машини, й
дивишся на двері, наче зараз у кімнату має зайти її мама. Обнімаючись,
наче нічого не сталося, скіфська баба просить тебе заспокоїтися, не треба
так нервувати, вона просто поговорила з Вадимом Сильвестровичем, він подзвонив,
бо ж не знав, що ви зараз у ліжку займаєтеся любов'ю, поговорили — й вона
повернулася назад у ліжко, ніде не ділася. Хоч ти й не питаєш, хто такий
Вадим Сильвестрович, хоч тобі глибоко наплювати на нього, але я розкажу,
послухай. Познайомилася з ним у вісімнадцятому номері тролейбуса, коли
позаминулого вівторка поверталася з роботи, сиділа на задньому сидінні
й в'язала кофту, а він зайшов у тролейбус на Львівській площі — й ох,
як ви славно в'яжете, моя покійна дружина теж уміла так славно в'язати.
Такий молодий — і вдівець? Еге, такий молодий — і вже вдівець, і на пенсії.
Такий молодий — і на пенсії? На пенсії, бо відставник, підполковник, рано
пішов у відставку, через інвалідність. Через яку інвалідність — не видно
ніде вашої інвалідності. Вадим Сильвестрович дістав з портфеля розкішну
рожеву гвоздику, подарував, ген стоїть гвоздика у вазі біля дзеркала,
ти й не побачив, ти ніколи нічого хорошого в мене не помічаєш. Сказав,
що він дуже самотній, попросив мій телефон, я дала йому свій номер телефона,
бо хтось же має жаліти відставників нашої доблесної армії. Не відвертайся,
не сердься, дзвони до мене частіше сам, приходь частіше — й тоді мені
не будуть потрібні ніякі відставники. Дурник ти, дурник, ти ж знаєш, що
я тебе люблю, о, ти ж бачиш, як я тебе люблю, я ж тобі це доказувала сотні
разів, і тепер ось доказую, які тобі ще потрібні аргументи і факти? Я
люблю тебе навіть тоді, коли ти сердишся на мене, й ти мене люби тоді,
коли я серджуся на тебе, така вже я вродилася, справді скіфська баба.
О, знову дзвонить телефон, але я не візьму трубку, не візьму, бо тебе
жалко, бо не така я безсердечна, я знаю, що не можна переривати, це шкідливо
для здоров'я, для психіки шкідливо, о, так, о, так, іще... Ніхто мені
так не підходить, як ти підходиш, ти це знаєш? Я просто дурію, коли я
з тобою, а коли тебе зі мною нема, то я ревную тебе до всіх твоїх лахудр,
до лесьок і галочок, я б їм очі і- повидряпувала... О, все... Ти задоволений?
І я задоволена, мені вже більше нічого не треба. Хоч ти й думаєш на мене,
що я розпутниця, а насправді мені дуже мало треба, й нікого мені не треба,
тільки тебе. Тепер полеж, відпочинь. Ти ж знаєш, багато цим ділом займатися
не , можна: шкідливо для здоров'я. Коли ми почали тільки зустрічатися,
я не могла надивуватись, який ти ненаситний. Мій перший чоловік був не
такий, і другий не такий, і третій не такий. І ніхто не такий... Люблю
твій профіль, я просто балдію, коли бачу твій профіль. Тепер так багато
розвелося імпотентів, у Києві процентів тридцять чоловіків, які нічого
не можуть. А що робити їхнім жінкам? От візьми подумай, як доводиться
їхнім жінкам... Знову дзвенить телефонний дзвінок, скіфська баба миттю
схоплюється, й тепер ти вже мимохіть радієш, що вона говоритиме по телефону,
а не з тобою, тепер ти справді трохи відпочинеш. Крізь півсон-півдрімоту
долинає її кокетливий голос, тепер вона розмовляє з якимось Сергієм, ага,
це її знайомий прораб, має дачу за Києвом, у селі Пухівка над Десною,
запрошує наступної суботи-неділі на дачу, у суботу поприїжджають його
друзі прораби-холостяки, вони все, що треба, попривозять з собою, але
ж однаково треба навіть готове зготувати на стіл, потім сауна, переночують,
у неділю похмеляться — та й пороз'їжджаються по домівках, треба ж людям
розрядитися, треба відпочити... Поговоривши та пообіцявши, скіфська баба
знову з тобою, просить не ревнувати, вона вже не вперше їздить у Пухівку
на дачу до знайомого прораба, він красень-мужчина, всі жінки на вулиці
обертаються на нього, такий імпозантний, і він їм усміхається, але вони
йому не потрібні, він — голубий, він любить хлопчиків, тепер у нього є
хлопчик Альоша з медичного училища, ти б побачив, яке це прекрасне дитя.
Призналося мені, що з колиски любить чоловіче тіло, а жіночого не любить,
а ти б побачив, яка статура в Сергія, він теж дуже любить Альошу, влаштував
його в медичне училище, обіцяє влаштувати в медичний інститут, він його
одягає, дає гроші на ресторани, й на касети, а недавно їздив у Москву
в командировку, то брав з собою Альошу, жили в різних номерах на одному
поверсі в готелі «Росія», цей готель хоч і режимний, хоч там весь персонал
— не нижче лейтенанта кадебе, але Сергій скрізь уміє все влаштувати. Мабуть,
і Альоша приїде в Пухівку, не бійся, я для нього — як мати, він і не подумає
до мене приставати, а оті друзі-прораби тільки випити приїдуть, навіщо
я їм здалася? Ти ж нікуди мене не запрошуєш наступної неділі-суботи, правда,
то чого я маю сидіти вдома, коли можна поїхати на Десну? Я тепер незаміжня,
вільна, куди хочу — туди їду, з ким хочу — з тим зустрічаюся. Я тобі скільки
разів казала женитися на мені, але ти не хочеш. Жонатий — так що? Розлучися.
Не страшно, що розлучишся, тепер усі розлучаються. Бачила я твою жінку
— на голові якась зелена ганчірка, а не косинка, чорні колготи пустили
стрілку. Не хазяйка. А я хазяйка. Подивись, який у мене порядок у квартирі,
недавно зробила ремонт, кухню і ванну виклала югославською плиткою, і
на туалет вистачило югославської плитки, по знайомству дістала фінські
шпалери — коридор обклеїла. Смачно готую, завжди на обід у неділю і перше,
і друге, на десерт — фрукти чи торт, я люблю солодке, ти знаєш. Я комунікабельна,
всі мене слухаються, бо я розумна. І в ліжку я тебе задовольняю, правда?
А для мене, коли відверто, не обов'язково, щоб ти мене задовольняв, я
можу обійтися. Коли вскочиш у гречку, я взнаю, від мене ти не сховаєшся,
але обійдеться без скандалу. Я врівноважена. Я не з тих ідіоток, які бучу
збивають, бо їхній чоловік, бачте, десь там согрішив. Можеш навіть согрішити,
але щоб прийшов додому, і я знала, що ти мій. Піп все твоє — моє. Ну,
де ще ти знайдеш таку? Хіба твоя жінка така? Та в неї щодня істерика й
крик: варто лиш обізватися тобі до неї. Давай поженимося, чуєш? О, знову
телефонний дзвінок, тільки ти не здригайся, поговорю — й прийду до тебе.
...ні-ні, я не роздягатимусь, у нас дуже мало часу, не вистачить. Я до
тебе приїхала на міліцейській машині, виглянь у вікно, бачиш? Міліцейська
машина підкинула, тому я так швидко встигла: ти тільки подзвонив — і я
вже в тебе. А що я тобі привезла? Коньяк, шампанське, але ти, скнара,
шампанським мене не вгощав, тільки горілкою, хоч добре знаєш, що я горілки
не п'ю, як і твоїх кислих червоних вин — хай вино алжірське чи єгипетське,
молдавське чи українське. А ще от баночка печінки тріски в олії, баночка
шпротів португальських, баночка оливок марокканських. Де дістала? Дістала.
Відкривай, наливай. Відкрив, налив? Давай вип'ємо, день сьогодні суботній,
вечір, можна трохи й позловживати... Чого стоїть у дворі міліцейська машина
і не їде? Мене чекає. Чекає, щоб забрати назад, тому в мене й часу нема,
тому й не будемо роздягатися. Знаєш, за що я хочу випити? За тебе і за
те все, що в нас було, а в нас багато було славного, правда? Смачний коньяк,
вірменський, тільки хіба коньяк п'ють так, як ти випив? Коньяк п'ють повільно,
смакують, а ти мужик мужиком... Кінь... Хто сидить у машині й чекає? Думаєш,
міліціонер? Ану виглянь з балкона, може, побачиш, хто там сидить. Виглянув?
Я ж казала, що не міліціонер, а жінка. Добре, добре, жінка в міліцейських
погонах, але ж не чоловік. Вона — старший лейтенант, а хіба не буває жінок
— старших лейтенантів? Знайома, хай почекає, вона дала нам рівно півтори
години, так що вона там дивиться на свій годинник, і ми тут будемо дивитися
на свій годинник. Бо в неї важкий характер, може прийти в квартиру й наробити
шелесту. Не пустиш міліціонерку в квартиру? Пустиш, де ти дінешся, бо
вона влада. Чом не поїхала, чом сидить у машині? Бо так ми з нею договорилися,
інакше вона мене б не пустила до тебе, ха-ха-ха! Давай ще вип'ємо за все
гарне, що в нас було, дай я тебе поцілую, і ти мене поцілуй, отак... Я
тобі зараз таке скажу, тільки ти послухай — і не падай з крісла... Коньяк,
шампанське, делікатеси — це тобі відчіпне. Відчіпне, відчіпне! Я тобі
привезла відчіпне, але не я тобі ставлю відчіпне. А хто? Хтось. Хоче,
щоб ти відчепився від мене — й ставить тобі могорич. Еге, я згодилася
привезти могорич, подумала — й згодилася, бо, мабуть, так треба зробити.
А тепер давай вип'ємо за розлуку. За розлуку! Не ти мені ставиш за розлуку,
а тобі ставлять, ти чув коли-небудь про таке? Не віриш мені? Повір. Чи
давно ми зустрічаємося на стороні? Та вже якийсь час. А я, можна сказати,
й не зраджувала тебе. Подивись на мене, уважно подивися. Оце золото у
вухах, оці персні на руках, оцей годинник з коштовним каменем... Це ж
не ти купував, правда? І не я купувала, бо в мене таких грошей нема. А
ти навіть не спитав, звідки в мене все це взялося, значить, так ти мене
любиш, тобі зовсім байдуже. Подарунки, й це ще не всі подарунки. А про
тебе знають, що ти в мене є. Але тому, що люблять, то прощають, бо коли
сильно люблять, то здатні геть усе простити, хоч ти з ротою солдатів переспи.
Знають про тебе, знають — і не один раз під твої вікна проводжали, чекали
надворі стільки, скільки я в тебе тут була. Я тобі не признавалася, а
тепер мушу признатися. Бо мені сказали: або-або. Щоб я нарешті вибрала,
тільки не тебе. Ось і маєш відчіпне, могорич. Відверто — я вже стомилася
і там брехати, й тут брехати. Не помічав? Значить, добре обманювала. Ну,
давай ще раз вип'ємо за тебе, не сердься. Хочеш зі мною попрощатися на
дивані? Дідько з тобою, давай прощатися на дивані, ти однаково не відстанеш,
а я трохи випила. О, як добре прощатися! Як добре, що ти не кричиш, не
обзиваєш мене проституткою... Чуєш, клаксон? Уже сигналить, уже казиться.
Хто-хто! Старший лейтенант у міліцейських погонах. Ти не здогадався? Це
ж вона і є. Це вона тобі передала відчіпного, вона все може дістати. Як
від кого передала? Від себе передала. А ти й досі не здогадався? Це вона
в мене так страшно закохалася, моя блондинка. Тільки вона в мене — це
він, мій блондин, ідіот ревнивий. Пристала з ножем до горла, щоб я тебе
кинула. Божевільна, скажена, обіцяла застрелити мене з службового пістолета.
О, знову сигналить. Давай на якийсь час розлучимося, а там буде видно,
бо я не знаю, скільки я витерплю свою люту блондинку з пістолетом... Свого
блондина...
Класика
