Ніна поставила відео на «стоп» – якраз на сцені, де Франческа й Роберт танцюють. Франческа – у сріблястому платті з великим трикутним викотом, яке вона спеціально купила для цього вечора, її старосвітська зачіска – «равлик» –надзвичайно личить їй і до цієї ситуації. Розлита аура ніжності, трепету, пульсуючої еротики відтворена наскільки природно, що Ніна не витримує: враз накочуються сльози. Вона поставила на «стоп». Заковтнула сльози.
Підійшла до відчиненого вікна. Спека – достеменно, як у фільмі, – подумалося. Але й у «Мостах округу Медісон», і в Ніниному Києві жарота ще не встигла пожерти зелені, не запилюжила трави, не висмоктала з них живлющих соків.
Ніна вдихнула біля вікна повітря – все-таки хоч трохи свіжішого, ніж у кімнаті, й повернулася до улюбленої Меріл Стріп. Як часто повторюється – у різних фільмах із нею – ці крупні плани з обіймами, захопленими сяйливими очима, закоханими руками. Усе-таки їй віриш. Так хочеться думати: не тільки тому, що вона – високопрофесійна акторка, вродлива жінка (ось Сандрі Баллок, наприклад, Ніна не вірить – хоч колка на голові теши), а й тому, що Меріл сама в житті багато чого звідала. І свого коханого, хворого на рак, доглядала до останнього. Ось чому Стріп така натуральна і в «Годинах», де переймається Ричардом, хворим на СНІД: він помирає на її очах, а вона піклується про нього і намагається не просто відтягнути його кінець усілякими способами, а й підняти його дух.
Ніна сидить за синовим комп’ютером напівоголена: спека ж неймовірна. Вдома нікого немає, і цей несподіваний вихідний видався для неї справжнім святом. Удруге переглядає той самий фільм.
Раптом вона усвідомлює: цій спідниці із тисненого ситцю, яку вона віднайшла і в яку зараз одягнена, – вісімнадцять років. Не може бути! Це ж –прірва часу! А спідничка – майже нова! Вона – «вагітна»: Ніна купила її, коли ходила майбутнім Артемом, і кращої речі годі було знайти в її ситуації: та польська обновка в синьо-жовто-червону смужку – рясне, призібране полотнище, до якого пришили невузький м’який пояс, що всередину нього протягуються довгі зав’язки. Ними можна регулювати ширину спідниці за потребою: що більше виростало пузце, то вільніше розпускала Ніна пояса. Потім, коли вона благополучно розродилася, замкнула цю річ у чемодані разом із величезним бюстгальтером, спеціальним бандажем і ще якимись шмотками – може, знадобляться пізніше? А чемодан чоловік закинув на антресолі. Так вона й забула про ту «вагітну» спідницю, яку, втім, можна було носити й після пологів.
І ось після чергового ремонту Ніна, перетрушуючи «засіки», наткнулася на давню – це ж подумати: вісімнадцять років минуло! – річ. Спідниця залишилася яскравою, цілком пристойною на вигляд, хіба що трохи злежаною, і Ніна вирішила доносити її вдома. Ось і сидить у ній зараз, і дивиться американську стрічку «Мости округу Медісон», і ловить себе на тому, що їй хочеться плакати – тихо, безгучно, довго. І така розкіш їй дозволена: вдома ж нікого немає.
Франческа й Роберт танцюють у просторій старосвітській кухні, дуже цнотливо танцюють – одні лише погляди, майже без слів, хоча пристрасть їхня з кожною хвилиною прибуває – як прибуває вода. У їхньому повільному любовному танці (голлівудські фільми – не завжди миготіння кадрів, прискорений ритм картин, які, мов хвиля, набігають одна на одну – встигай тільки зліплювати їх у своїй голові й метикувати, що й до чого) – вже закладена вся історія, яка розгортатиметься цілих дві серії.
А в мене? А в мене?
Кидай усе. Їдь до мене. Нам буде добре, ось побачиш. Я зроблю тебе щасливою. Обіцяю. Ти ж кажеш – так і не зазнала щастя.
Я не можу думати тільки про себе. Син. Як можу його покинути?
Син – не маленький. Вісімнадцять – уже мужик. Дорослий. Я в його віці…
Так тож ти! Артем – такий беззахисний! Він – як це кажуть? – тільки на порозі життя. Розгублений. Інфантильний.
То хай дорослішає! Дай йому таку можливість! Він уже обійдеться без твоєї циці!
Як ти собі це уявляєш? Я кидаю сина – і він ніколи й нізащо не пробачить мені.
Виросте – зрозуміє. Коли сам полюбить-покохає когось.
У «Мостах…» дочка й син Франчески довідуюся про любовну історію матері вже по її смерті. Вони збентежені; ні, занадто м’яке слово. Розгублені – теж не те. Син просто обурений: він ледве стримує себе, аби в запалі не назвати матір жінкою легкої поведінки. Діти Франчески читають її щоденники, де вона описувала своє подвійне життя, записи, з котрих зрозуміло: вона й справді не могла покинути свою сім’ю передусім через них: це найбільше зупинило її, жінку, виховану в старосвітських поглядах на родинне життя, обов’язки матері й дружини. Але з часом дочка й син усе-таки зрозуміли Франческу, італійку, завезену чоловіком-американцем на його відлюдну ферму. Мало того: вони переосмислюють, по-новому оцінюють власні сімейні ситуації.
Ні-ні, я не можу…
Скажи щиро і чесно: тебе лякає село. Не бійся: два гектари поля з картоплею на тебе не почеплю. Захочеш, квіточки будеш розводити у дворі.
Квіточки… Це ти зараз кажеш так… І що я – домогосподаркою?
Ну-ну-у, щось придумаємо. Не пропадеш!
Отак на стрічку Клінта Іствуда мимоволі накладається Нінин особистий «фільм». Хвиля на хвилю. Синхронізація, – як сказав би Сергій…
Сергій…
Як він уявляє наше спільне життя? Він – весь у своїй роботі, він же не може, щоб його не закрутило… Знайде на свою голову… А я? Домогосподарка? На його шиї? Його утриманні? Добре: місяць-два це буде в кайф. Книжечки почитати… кавку попити… Подихати свіжим повітрям. Молочка свіжого попити. Парного. До речі, корови в нього є? Ну, а далі? Та я ж завию від нудьги! Чи заведу собі бичків, поросят, кролів, курей, індичок, гусей, качок… – що там ще? І буду товктися-крутитися, як проклята. Як усі ці сільські товчуться, світу білого не бачать. Наче я не знаю. Квіточки… Повірила б, якби мені було двадцять… А так…
Ну що мені робити?
Я ж не можу без нього. Я думаю про нього весь час. Я говорю з ним весь час. У ліжко лягаю – він. Засинаю – він. Обіймає, цілує, лащиться... Встаю вранці – він. Я ж без нього пропаду. Гооосподи-и-и…
На екрані комп’ютера – Франческа й Роберт за столиком у кафе, куди вони заховалися від всевидячих очей провінційних святош. Навколо – тільки негри, себто афроамериканці, вони безпосередні, мов діти, танцюють, п’ють пиво, гомонять. У руках соліста невеличкого бенду – звичайно ж, пристрасний саксофон, який – і чоловіче й жіноче начала водночас, одне в одному. Франческа – з розпущеним уже волоссям, вона розкутіша, вільніша. Вона з Робертом ізнову танцюють так само повільний танець, але вже зовсім по-іншому: це щільні, тісні обійми.
Франческа й Роберт – після своєї першої ночі.
І яку роботу ти мені знайдеш? У сільській бібліотеці? Там до самої смерті працюють ваші сільські. А на живе місце я – нізащо. Розумієш?
Ніночко, щось придумаємо. Куплю тобі машину, навчу їздити, зробимо права – будеш гасати в райцентр.
Що я там не бачила?
Ну, роботу якусь до душі. Якщо ти вже така – не можеш удома.
Син. Син – це головне, Сергію, ну як ти не розумієш?
Прощальна вечеря в домі Франчески. Вона – в кораловому платті без рукавів, підтягнута, зібрана й водночас – розгублена. Вона вирішила: не може покинути сім’ю і майнути світ за очі з чоловіком, якого покохала з першого погляду. Франческа викладає Робертові свої аргументи: вочевидь, проговорювала їх подумки весь час. «Не думаю, що так буде краще. Для всіх нас, – каже вона. – Якщо я поїду з тобою – ми втратимо кохання».
Франческа багато чого боїться: не тільки втратити дітей, смертельно образити чоловіка. Вона боїться, що будні, рутина, щоденна постійна присутність одне одного перед очима пожере кохання, позбавить його чару.
Роберт – напруга й суцільне очікування: все ще можна вирішити так, як йому хочеться. Якщо не сьогодні, то є кілька днів…
«Тоді вирішувати доведеться тобі… – зітхає Франческа. – Бо я не можу».
На екрані – дощ, навіть злива. Франческа чекає свого чоловіка, сидячи в авто. Помічає Роберта, який вийшов просто під зливу, і, стоячи по кісточки у воді, дивиться на Франческу за склом автівки. Вона – суцільні муки, порив, збентеження і сором водночас. Повертається чоловік. Їхній автомобіль рушає. А попереду, в своїй автівці, – коханий Франчески. Він зупинився на світлофорі, злива – як із відра, Роберт ані руш зі своїм авто, хоча давно увімкнулося зелене світло. Він очікує на неї, Франческу. Він уперто вірить у диво: ось зараз вона таки заскочить до нього на переднє сидіння. І вони разом поїдуть – у невідоме, незвідане, почнуть усе з чистого аркуша. Як у кіно.
Хоч як сигналить чоловік Франчески водієві попереду, Роберт не рушає. Злива не вщухає, а дедалі розходиться.
Ніна знову ставить на «стоп». Вона знає, як закінчується цей фільм.
Зривається до вікна: і тут, у її житті, у її реальності, розпочалася злива. Жінка смутно усміхається – оце справді «синхронізація»! Хто повірив би, кому розказати?
Ніна глибоко вдихає враз посвіжіле соковите повітря. Воно вступає у кожну пору тіла, зголоднілого і розпашілого. Жінка гладить себе по грудях – і пригадує Сергія, його ніжні, й палкі, й жадані, й захланні рухи… її заполонює млість… Вона розливається по всьому тілу… їй конче потрібен він саме зараз… у цю мить… негайно! Вона кохає його. Як там, у фільмі? «Це рідкісний дар… ми створені одне для одного… ми – дві половинки…. мало хто має таке щастя… ми маємо бути разом…» Такі тривіальні – й такі вічні слова.
Але я не можу без сина. Не можу. Не можу покинути його!
І раптом – блискавка! Ні, не надворі.
Ніною аж струсонуло. Їй свінула мисль. Справді, неначе та блискавка – де й узялася?
А що, коли б Сергій переписав на її Артема свою київську готельку? Вона ж йому – ні к селу ні к городу. Як той чемодан без ручки. Ні покинути, ні нести. А їй треба відселити сина – рано чи пізно. Рано чи пізно. Он усі ці американці, німці – вони дітей якомога раніше з рідного дому виганяють. Ну, не виганяють – випроводжають. Так у них заведено. І правильно. Самостійне життя. Вилітай, пташечко, з теплого гніздечка.
Ніна вже за інерцією гладить себе по грудях: зовсім інші думки обійняли її, зовсім інші…
Класика
